Хлопчик побіг далі, і Ліля чула, як ритмічно постукує дужка відра; стукіт оддалявся дуже швидко. Ліля з мамою подалися нагору. Під ногами у них похрустували льодяники. Коли вони вийшли на бульвар Шевченка, мама зупинилась, щоб хоч трошки перепочити. Повз них пройшов дідуган у пошарпаному демісезонному пальті з оксамитовим чорним комірцем. Дідуган не поспішав, він уважно подивився на Лілю кролячими очима. Його борідка була схожа на ватку, приліплену наспіх, — наче старий, квапливо виходячи на вулицю, вже в передпокої, не маючи під рукою люстра, абияк приліпив до підборіддя віхтик вати. Пальто він застебнув на всі ґудзики; на лацкані погойдувався, наче вагадло годинника, невеличкий срібний хрест. Дідуган ніс букетик білих жоржин.
— Господи, нарешті, — шепотів дідуган.
Він ішов, випнувши груди, а голову тримав нерухомо, ніби забув про існування шиї, він ішов, покірливо й благочестиво дивлячись уперед, а букетик квітів ніс, як несуть із церкви свічку в страсний четвер, на білому тижні, коли хочуть, щоб вона не згасла по дорозі додому.
— Господи, — сказала мама. — Ідуть, ідуть.
Од Єврейського базару, вгору по бульвару Шевченка, повільно йшли люди з автоматами в руках. Вони йшли, обережно озираючись; у всіх були однакові сіро-зелені голови. "Гаряче їм", — подумала Ліля. Ці люди були пофарбовані в ящірковий колір. Збоку, по хіднику, несміливо дибали хлопчики — їх було четверо; хлопчики напружено дивились на незнайомих солдатів. Один з автоматників повабив хлопчиків пальцем. Вони злякано притулилися до мертвотно-блідої стіни двоповерхового прасоподібного будинку, що виходив на вулицю Комінтерну та на бульвар Шевченка. Будинок побілили перед Першотравневими святами (Ліля добре знала його: тут мешкала бабуня — мати її тата). Котрийсь із хлопчиків, розхрабрувавшись, підійшов до автоматника. Солдат, жестикулюючи, наказав узяти плаский зелений ящик.
Дідуган у демісезонному пальті зупинився і почав щось виголошувати, трясучи букетом квітів, але його ніхто не слухав. Солдати йшли байдуже повз нього, повільно наближаючись до Лілі. Каски з білими орлами збоку, ремінці на підборіддях, круглі, схожі на термоси, зелені фляги, важкі ранці, розхристані френчі, неголосний регіт. Мама притулилася до огорожі Ботанічного саду. Лілі закортіло пити — вона пригадала, що вище, біля червоної стіни університету, є кіоск, де завжди буває холодна сельтерська вода. Мама вчепилася обома руками в Лілині плечі, притиснула її до себе. Хлопчик, що тягнув ящик з патронами, проходячи повз них, злякано подивився на маму.
— Біжи додому, синку, — тихо проказала мама, але він пішов далі, навіть не озирнувшись. Дідуган стояв на розі і все ще потрясав букетом; солдати наче й не помічали його—вони стомлено чвалали вгору, притискаючи держаки автоматів до животів. Високий пухлогубий солдат, посміхаючись, відокремився од своїх товаришів і наблизився до огорожі. Він зупинився недалеко від Лілі. Закинув автомат за спину і розчепірив ноги. Ліля побачила, як по хіднику побігла жовта цівка. Їй хотілося заревти.
— Не смій дивитися! — сказала мама. — Чуєш? Заплющ очі.
Вони не помітили, як до них підійшов дідуган. Він тримав жоржини так, як чередник нагайку: важкі суцвіття висіли на мотузках стеблин, погойдуючись і торкаючись хідника.
— Мадам, пан Красовський підло брехав. Я запевняю вас, мадам. Це не вони. Знову Росію обдурили. А я думав, що пан Красовський — порядний офіцер. Адже кадетський корпус разом закінчували... Повірте мені, мадам.
— Ідіть собі, — сказала мама.
— Наш корпус недалеко від станції. Я знаю напам'ять гудки всіх поїздів. Кур'єрський з Петербурга...
— Облиште, — сказала мама.
— Не вірте пану Красовському, прошу вас, мадам, — не вгамовувався старий. Віхтик вати на підборідді ображено здригався. — Хіба ви не бачите? На них фальшиві погони. Погони повинні бути ширші. Окрім того, в стройових частинах канти червоні. Тепер ви зрозуміли? Фаль-ши-ві.
— Ідіть собі, — сказала мама. — Я вас не чіпаю...
— Мадам, я хочу, щоб ви були моїм секундантом, — пробурмотів дідуган, ідучи геть. Квіти він кинув на хідник.
..."Двадцять з гаком років минуло, — подумала Ліля Різник. — Двадцять років, і ще десять років, і ще десять, роки, роки, але це залишиться в мені, як невиліковна хвороба; воно залишиться в мені і помре зі мною. Я не передам цього в спадщину. Такі речі, на щастя, не спадкуються".
Ліля обережно видобула з ексикатора жовто-сірий шматочок мозку і поклала його у блендор. Потім долила у блендор трохи води та встромила вилку в штепсель. Блендор, схожий на колотівку для молочних коктейлів, заспівав обридним, верескливим голосом.
Ніжні клітини людського мозку забушували у блендорі. Ліля підійшла до крана, пустила воду. Підставила руки, з полегшенням відчула крізь прозору гуму рукавичок приємний холодок. Все ж таки легше. Вона вимкнула блендор.
— Євдокіє Іванівно! — покликала Ліля. — Готово!
— Добре, — відгукнулася Дорошенко. — Сховайте в холодильник.
Ліля обережно перелила сіру рідину у скляночку. "Все-таки добре, що я нікого з них не бачила, — подумала вона. — Так легше працювати. Читаєш напис на скляночці: "І. Левченко". І все. "І. Левченко, 26 років, с. Стефанівка". Дата смерті. Добре, що я не бачила цього І. Левченка. Добре, тому що тепер у мене в шприці його мозок. І, може, саме в цьому шматочку було сконцентроване його кохання — п'ятдесят грамів кохання, подрібненого і перетвореного на суспензію. Кожного разу, коли я опускаю мозок у блендор, я думаю про це. Лілю, ви знаєте — тут плавають цілі світи; Лозицький має рацію: у мене в шприці плавають слова, що належать цій людині, тільки їй — тисячі слів, її ніжність, її сміх; її думки про майбутнє; її таємниці; її спогади про війну — якщо тільки вони збереглися.
Пішов третій десяток, — подумала Ліля, наближаючись до чогось забороненого. — Зупинись", — сказала вона. Але було вже пізно. Це почуття вже охопило її: як перше жовте листя у червні — непомітні симптоми осені; його ще дуже мало, люди не помічають його або не хочуть помічати. Осінь починається поволі, невблаганно, з маленьких таємних прикмет: хоча вже жовтіють, вистигають хліба і в садах натруджено гудуть ситі бджоли, але всі переконують себе, що літо тільки починається, тільки починається, що літня відпустка ще попереду, що все попереду; неповороткі автополивальниці ворушать водяними вусами; мокрий, розпечений хідник пашить парою; в'яле листя липне до ґрат водостоку. Їх ще дуже мало — листків, цих перших провісників осені. У вересні воно буде скрізь — нікуди від нього не сховаєшся. Воно шелестітиме під ногами; ти розтопчеш його, і запах палого листя збурить тебе. Завжди, коли ти починаєш думати про осінь і листолет, ти мимохіть згадуєш батька. Іноді тобі хочеться заплакати, але ти чимало прожила на світі, щоб розуміти, що такі хвороби не вигоїти слізьми. Сльози тільки заважають. Як заважали тоді мамі.
— Яшо, що ж це буде? Господи, що буде? — схлипувала мама.
Батько терпляче зав'язував поворозки на дорожній торбі.
— А я хіба знаю? — спитав він. — Чому ти мене питаєш? Все буде гаразд. Шнайдер казав, що вони організують артілі.
— Обережно, Яшо! Не розбий банку.
— Навіщо все це? — сказав тато. — Навіщо мені ці полуниці? Як тільки доберемося до місця, я напишу. Шнайдер казав, що нас повезуть на Західну Україну.
— Господи, — заридала мати.
Батько зав'язував довго, ретельно дорожню торбу. Нарешті він поляскав долонею по гладких зелених боках торби і поставив її на обідній стіл.
— Не плач, Вірочко, не плач. І навіть не думай мене проводжати. Шнайдер каже — все може бути... Краще ви з Лілею вдома посидьте.
— Татку, — сказала Ліля. — Західна Україна — це далеко?
— Дві пари шкарпеток. Господи, мабуть, мало. Теплу білизну я тобі дала нову, польську. Пам'ятаєш, я її весною на товкучці купила. Де носовички? Ти не забув?
— Там дуже гарно, — сказав тато. — Шнайдер був у тридцять дев'ятому на Західній Україні. Вам, мабуть, дозволять приїхати.
— Навіщо це ти надів цю дерев'янку? — спитала мама. — Чому не протез?
— Так краще, — сказав тато. — Протез важкий. Ти не хвилюйся, Віро. Я напишу. Ось побачиш, одразу ж напишу. Ви мені в посилці вишлете. Поки що я обійдусь. Бачиш, Вірочко, я не зовсім іду. Залишаю вам свою ногу.
Він винувато усміхнувся, надів кашкет: старий, колись дуже модний, літній білий кашкет з чорним козирком.
— Яшо, постарайся знайти маму.
— Не знаю, — сказав тато. — Вона, мабуть, піде по Брест-Литовському шосе, потім по Керосинній. Як я її знайду? Ти бачила, що на вулицях коїться?
— Постарайся, — схлипнула мама.
Він підійшов до стола, присів, незграбно виставив дерев'янку і всунув руки у лямки своєї торби.
— Так, так. Смішна ти людина. Ніби я не хочу її знайти. В крайньому разі я спитаю у них. Шнайдер каже, що у німців ідеальний порядок.
— Яшо! — зойкнула мама. — Лілю! Що ж це таке? Тато зняв торбу, поставив її на ослінчик, розв'язав поворозки. Витяг із торби банку з варенням.
— Я обійдуся, — сказав він. — Туди їхати яких-небудь два дні. Нехай Ліля їсть. Де ви тепер полуниці дістанете? Віро, прошу тебе —не випускай поки що Лілю на вулицю. Всі знають, що вона схожа на мене. Ну, пташко, до побачення.
Він поцілував Лілю. У нього було мокре, неголене, злякане обличчя — двадцять з гаком років тому; він пішов, і Ліля та мама, припавши до вікон, дивились, як шкутильгає він через двір, розгрібаючи дерев'янкою листя. Він пішов, прокресливши на землі слід од дерев'яної ноги. Шкіряна, на металевих шарнірах нога валялась під ліжком до осені сорок третього року, коли зондеркоманда підпалила їхній дім, але в сорок третьому році вони були вже далеко від дому — вони ховались у Каневі, в матусиної сестри. Ліля розбила банку з полуницями через півгодини після того, як пішов батько. Мама ридала над банкою, як над покійником. Солодка, липка рідина розтеклася по підлозі, і Ліля, витираючи підлогу, почала облизувати пальці. "Не смій, — замахала руками мама. — Там скло".
Залишилася фотографія, пожовкла, як осіннє листя. Навіть у Лілиних снах батько мав жовте, нерухоме, як на фотографії, обличчя. Ніби він тулив обличчя до мутного слюдяного віконця, бажаючи краще розгледіти Лілю; мутне, забризкане довгими дощами, немите, останнє віконце, через яке він дивився на світ.