Одна особливо поросла водоростями та черепашками. Круглобока, опукла, вона нагадувала пузату бочку.
Моряки уважніше придивились і побачили, що перед ними справді барильце.
Що ж, непотребу в морі більш ніж досить. Але ця знахідка виявилась неабиякою. Всередині барильця лежав засмолений кокосовий горіх, а в ньому — сувій пожовклого пергаменту, густо помережаний стрімкими готичними літерами.
Знахідка була не що інше, як трагічна і запізніла — вона пролежала у воді понад триста п'ятдесят років! — звістка великого мореплавця Христофора Колумба про загибель каравели "Санта-Марія".
Так розгадали таємницю зникнення славнозвісної іспанської каравели.
Пляшки, в яких потерпілі посилали своє останнє "прощай", люди знаходили й раніше. Ще в шістнадцятому столітті в Англії була заснована дивна посада: відкупорювач пляшок. Приводом для цього став такий випадок. Одного разу літній рибалка, повертаючись з моря, знайшов на березі викинуту прибоєм пляшку. Як потім довідались, у ній зберігалась таємниця державної ваги. Якийсь невідомий сповіщав про те, що військові кораблі Данії захопили в Арктиці російський острів Нова Земля.
Чутка про це докотилася до королівського двору Англії. Тоді королева Єлизавета і запровадила посаду відкривача пляшок. Шибениця чекала на того, хто знайдену біля моря пляшку наважувався розкоркувати сам!
Звичайно, мене й Наташу ніхто не уповноважував розкорковувати пляшку. Таким чином ми мимоволі стали сучасними відкупорювачами.
Тоді-то й вирішили: якщо інші користуються пляшковою поштою, можна спробувати й нам.
Вранці у джунглях знайшли великий кокосовий горіх. Журавка роздобув смолянистої речовини; я з Наталкою — схоже на провощений папір або пергамент листя острівного фікуса; Мотовило і Паганель на мілководді піймали кальмара: в нього, до речі, як і в інших головоногих молюсків — спрутів, каракатиць, — є мішечок з чорнильною рідиною, яку кальмар, замість димової завіси, "ставить" перед очима свого переслідувача.
Перо виготовили із скалки перламутрової черепашки.
Отже, все було готово. І ми заходились писати. В листі розповіли про те, як загинув наш човен, як ми потрапили на берег. Про життя-буття на Кілі-Кілі та наші пригоди. Всі, крім боцмана, розписались.
— Вигадки! — сказав Андрійович і ставити підпис відмовився.
Лист поклали в горіх, отвір залили роздобутою десь серед густолісся живицею.
— Пливи! — кинули на хвилі. І нашу пошту підхопила стрімка течія.
Може, через сотню літ лист цей теж потрапить до рук відкупорювана пляшок. Тоді-то світ ахне, довідавшись про наші поневіряння на далекому атолі Туамако.
Так ми жили — збирали планктон, на саморобні гачки ловили рибу. Паганель та Наташа вели якісь там свої наукові дослідження.
Табір наш — місткий курінь та невеличка, побудована особисто для Наталки хижка — стояв неподалік од води, на тому березі, де ми вперше заночували, потрапивши на острів. Але обставини склалися так, що хижку й курінь довелося перенести в інше місце…
Ще в плаванні, коли "Буревісник" простував на південь, ми помітили, як над океаном повисають барвисті райдуги. Вони виникали після викинутих високим водограєм бризок, які розпорошувалися в повітрі і знову падали на воду.
— Що це? — запитав я Адама Варфоломійовича.
— Кити, — пояснив він.
— Кити?!
Я вперше тоді побачив цих океанських велетів і неабияк ними зацікавився. Ну, насамперед, що то за струмінь води, який піднімається так високо вгору?
І Паганель відповів: то кит, піднімаючись з глибин, аби зробити видих, через ніздрі випускає з легень тепле повітря. Вириваючись, як струмінь з пульверизатора, воно захоплює і розпорошує на дрібні бризки морську воду.
— За висотою й формою водограїв — а вони бувають високі або зовсім низькі, нахилені до поверхні моря під кутом сорок п'ять градусів і прямовисні — можна розпізнати, — додав Адам Варфоломійович, — який кит пливе, навіть визначити його приблизний розмір. Бачите, — показав він на обрій, де головами кульбаби якраз розпукло кілька фонтанчиків, — то сейвал, після блювала та фінвала третій за величиною кит. Його особливі прикмети: плавець високий, і пірнає він під прямим кутом.
Я глянув удалечінь. Там кит, ніби ставши на голову, свічкою йшов донизу. Енергійні помахи хвоста залишали на поверхні океану пласкі водокруті.
— У вас є годинник? — перевівши розмову на інше, поцікавився природознавець. — Ви спите, юначе?
— Є… А що?
Замітьте: коли сейвал пірнає, то через якийсь проміжок часу виникають водограї.
Раз, два, три… Велика стрілка годинника спочатку показала вісім, потім — дев'ятнадцять секунд.
— Усе правильно, — підтвердив Паганель. — Цей кит, колего, рухаючись, викидає один, інколи два водограї з інтервалом від чотирьох до двадцяти двох секунд.
— Така точність?
— Атож, хоч звіряй годинник.
— Адаме Варфоломійовичу! — крикнув я. — Он, ондечки залп фонтанів!
Прямо по курсу "Буревісника" то виростав, то знову опадав високий водяний султан.
Від хлопців я наслухався різних оповідей про те, як океанські велетні нападають на човни і трощать їх ущент, а тому квапливо запропонував:
— Слід би повідомити капітана, що перед нами небезпека — стадо китів. Нехай змінить курс.
Паганель розсміявся.
— Ні, шановний, стада немає. То після тривалого перебування під водою випірнув один єдиний кашалот. Він ще довго хвилин десять, може, салютуватиме нашому "Буревіснику".
І Адам Варфоломійович не помилився. Корабель уже минув велетня, а він усе бризкав і бризкав над собою.
Кити, як я довідавсь, непосидющі безпритульні бродяги. В пошуках "пасовиськ" вони кочують з місця на місце: в Південній півкулі весною — на південь, восени — на північ. У Північній мандрівка відбувається навпаки… Там, у полярних районах океанів, на неозорім широкопіллі "колосяться" щедрі врожаї зоопланктону. До тих випасів і пливуть кити.
Коли "Буревісник" перепливав океан, наша і їхні дороги перетнулись. І ось знову зустріч, цього разу в тропічній зоні.
… Кілька днів тому наша "велика родина" заходилась укріплювати табір. Товстим шаром листя ми накривали курені, проривали канави для стоку води.
Мене й Оканя боцман послав заготовляти планктон.
Навпроти скель, коло яких ми завжди ставили сіті, ген за кораловим рифом голубів океанський простір. До острова з нього вела досить простора, вся в пінявих брижах, протока.
Починався шторм, і на воді ряснішало баранців.
Раптом око вихопило з далини незвичне: серед дрібних, зморшкуватих брижів вимальовувалося щось велике й темне. Воно, як перископ підводного човна, висувало з води невеликий косий плавець.
Потім — ми встигли роздивитися велетенську, з плямистим черевом тушу — невідома істота вискочила з води і, важко ляпнувшись на хвилі, кинула довкола широке віяло бризок. Ще і ще! В повітрі блиснули схожі на крила ластівки довгі грудні плавці.
Стрибки повторювались один за одним. "Справжня акробатика!" — замилувались ми.
Веселуна оточили високі з білими цятками плавники. Вигнуті, тонкі, вони скидалися на серпи, і що більше їх ставало, то вище й частіше підскакував морський циркач. Ось він занурився і, випірнувши, лишив далеко позад себе несподіваних шанувальників. Але так було з хвилину не більше. Серпи плавців знову зімкнулись, взявши його в тісне коло. Тепер вже не було сумніву, що то хижаки переслідують беззахисну істоту.
Кільце вужчало й стискалося. Примарним полиском відливали над хвилями зухвало занесені серпи. Ми помітили, як знову й знову хижа зграя нападала на свою жертву, стаючи щораз нахабнішою.
І тоді трапилося таке. Оточена з усіх боків, нещасна істота стрімголов кинулась у протоку між рифами. Вона мчала так швидко, що нападники не могли її наздогнати, і відстань між ними збільшувалась. Вибору у тварини не було: з одного боку — хижаки, з другого — суходіл. Мить — і вода розступилась. Багатометрова жива торпеда вихопилася з хвиль і важко впала на береговий пісок.
Тіло нещасної істоти, причавлене власною вагою до землі, то надималось, то опадало. Нас від неї відділяло лише кілька метрів: неймовірних розмірів голова, тулуб, широченний хвіст — такого ми ще не бачили!
— Солоний, не підходь! — застеріг Окань, помітивши, що я збираюся наблизитись до велетня.
А й справді, ризикувати не треба: варто створінню роззявити пащу — і капут! Ось чому я обачно відступив, а Василеві наказав негайно мчати в табір і про все сповістити друзям.
Незабаром усі були тут.
Першим прибіг Паганель. Уздрівши велетня, як завжди, коли на очі йому потрапляють риби або тварини, незрозуміло кинув латиною:
— Мегаптера нодоза! — І, здогадавшись, що мови тієї ніхто з нас не знає, додав: — Себто, довгорукий кит, інакше — горбач.
… Я знову, вже вкотре, ловив себе на думці: від природи я, мабуть, дуже вразливий. Чужі страждання мимоволі стають моїми. Від них, хоч би й хотів, нікуди дітися: почуття мої потрапляють у важкий полон. І навіть потім, коли все лихе минає, на серці лишається скорбота й присмак гіркоти.
Важко мені було дивитися, як конав океанський велетень! Друзі теж співчували, а допомогти не могли. Єдине, що його врятувало б, це якби раптом налетів прибій і підняв високу воду. Кит спокійно поплив би тоді в океан. Та до вечірнього припливу було ще далеко.
Коли сонце згасло, муки кита скінчились.
— Відплавав сердега.
Наташа крадькома змахнула непрохану сльозу.
— Що ж, треба буде його розрізати. Продуктів у нас обмаль, а м'яса тут вистачить на сотні чоловік.
Я навіть не дослухав боцмана — засмучений, побрів до куреня.
Штормова ніч гриміла хвилями-валами. Ніби плакальники над могилою, голосили вітри.
Сон не йшов. Принишкнувши в кутку куреня, я мовчки слухав завивання бурі. Коли на світанку склепив повіки, приснилось, що мене фашисти ведуть на розстріл. З автоматами напереваги, вони, здавалось, ішли по воді.
— Солоний, Солоний! — стусонув під бік Мотовило.
Не зрозумівши спросоння, де я та що зі мною, я лячно ойкнув.
— Васильку, — знову озвався товариш. — Ти чого це розоряєшся?
— У-у… ух! — дихнув я з полегшенням, позбувшись нічної мари.
Фашисти… вода, в якій я пливу. Ну, звичайно, наші сни віддзеркалюють те, що було насправді. Книжок про нелюдів-фашистів я прочитав багато, а трагедію, що розігралася в морі, бачив учора. Ось воно й змішалося докупи, непрохано увірвалося в мій заячий, сторожкий сон.
Та про це я не сказав нікому — почнуть кепкувати: неврастенік, мовляв!
Уранці ми знову пішли до горбача.
Боцман таки дотримав слова — кит збоку був розрізаний.