Починав падати ріденький сніг. Вони вже хотіли прощатись, як до них наблизилась, якась жінка, простенько вдягнена.
— Чи не ви часом будете завідувачка будинку? — запитала вона, звертаючись до Оксани Василівни. В цей час підбіг Юрко, що одійшов набік, хапаючи сніжинки.
— Мамо, сніжок, дивись! —■ радісно сказав хлопчик, простягуючи свої руки.
— Іди Юрку, будемо вже йти, — сказала мама, беручи хлопчика за руку. Незнайома жінка раптом пильно глянула на Юрка, почувши знайоме ім'я, і ніби прикипіла поглядом до його обличчя. До того ж вона побачила знайомий шрам на його лобі і крикнула, простягаючи руки до дитини:
— Синочку мій, Юрчику, я ж твоя мама...
її голос затремтів, перейшовши майже на шепіт, ніби її горло схопили якісь спазми. Але Юрко злякано припав до своєї нової мами, а його нова мама теж обхопила Юрка обома руками й притиснула до себе, ніби боячись, що його відберуть.
Лапатий сніг тим часом густішав, крутився безліччю метеликів навколо, гойдався під подувами вітру, ніби підкреслюючи свою байдужість до трагедії людей, що стояли поруч на подвір'ї. Він падав на рами вікон, на одяг схвильованих жінок і на жовтаве листя розгойданих тополь.
ПОЇЗД
З ярка в ярок гадюкою Біжить поїзд, постукує, Від станції до станції Гучним гудком вітається.
А дим над ним клубочиться, Вітер війне — поточиться, Розвіється, розмелеться, Понад ланом розстелеться.
Поїзд часом відпочине Та й ізнов у далеч синю Через поле, через ліс Котить гомін від коліс.
А недавньої пори Він був там, де все у кризі, Де гудуть страшні вітри У північному поліссі.
А тепер у край далекий Він подавсь, поніс людей, Ген туди, де сонце, спека. Невгаває цілий день,
Де повисли гострі скелі Над безоднями ярів, Де на дні річки веселі Миють камені старі.
А поїзд все гадюкою Біжить далі, постукує, Від станції до станції Гучним гудком вітається.
ШЕВЧЕНКО СЕРЕД ДІТЕЙ
Не бажаючи замешкати в центрі Києва, Шевченко пішов на Поділ і незабаром опинився на околиці Києва, що звався Приварок.
— Йшов та йшов, — так розповідав Шевченко тій жінці де знайшов мешкання, — бачу хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а надворі розвішані дитячі сороченята, сушаться та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе. От я й зайшов умовитись про ква-тирю й попросити хазяйку погодувати мене в борг.
— Хто ж ви такий? — запитала та господиня.
— Як бачите, чоловік собі! — відповів незнайомий.
Та незважаючи на таку дивну пропозицію — погодувати в борг, господиня все ж прийняла поета на квати-рю. За кілька днів з'ясувалося, хто був тим цікавим кватирантом. З свого боку, Шевченко довідався, що його господиня, була завзятою прихильницею його поезій, а також любила співати українські пісні. Шевченко був захоплений такою знахідкою: скоро став своєю людиною не тільки для дітей господині, а й для неї самої, називаючи її то тіткою, то дядиною. А білоголова дітвора, що наповнювала вулицю, приносила йому найприємнішу розвагу. Діти звали його "дядьком".
— Якось просить квартирант, — розповідає далі сестра тієї дядини, — щоб господиня дозволила няньці Оришці попрати його сорочки й носові хустки, а також, щоб господиня позичила йому десять копійок, "бо дуже треба", — казав Тарас Григорович. Господиня охоче зробила для нього і те, і друге.
Оришка була простою селянською жінкою, ще не зіпсу-тою міським життям. Розбираючи передану їй купу білизни, вона помітила два вузлики на кінчиках хусток.
Розв'язавши їх, вона знайшла в одному 25 карбованців грошей, а в другому три карбованці. Але вона не привласнила того скарбу, що становив більше, як її річний заробіток, вона щиро сказала господині про свою знахідку. Тарас Григорович не стільки зрадів тим забутим грошам, скільки здивувався незвичайній чесноті Оришки, що на ті гроші могла придбати собі багато всякого одягу.
Після цього "дядина" запропонувала йому переглянути все його майно, що вміщалося в невеличкій валізі, і знайшла за обгортками книжок ще 15 карбованців. Та цими грішми не захотів Шевченко платити за мешкання ні однієї копійки: "бо то., — казав він, — якісь дурні гроші, коли я зовсім забув про них, а дурному дурна й дорога!"
На ці гроші, дочекавшись неділі, він вирішив накупити дітям гостинців. Дітей набігло з півсотні. Тим часом Тарас Григорович вирушив на базар і накупив стільки ласощів, що ледве доніс до кватири. Подвір'я посипали свіжою травою, діти качалися й перекидалися, їхні веселі голоси линули далеко навколо. Але цим справа не закінчилась: по обіді перекупка привезла ще цілий віз яблук, груш, пряників та бубликів. Це друге вгощання відбулося вже за містом, на прилеглому до Приварку вигоні, куди господиня, боячись за цілість свого садка, випровадила галасливу ватагу разом із своїм квартирантом. А Тарас Шевченко був сам не свій: бігав, метушився, сміявся, жартував. Дорослі люди дивилися збоку на це й дивувалися.
Під час свого квартирування на Приварку Шевченко завжди вставав не пізніше 4-х годин ранку, щоб послухати, як пташки щебечуть... Молився й умивався він надворі, витлгши власноручно із глибочезного колодязя відро "погожої" води. Любив борщ, затовщений салом і заправлений пшоном, гречані вареники й галушки. По обіді він ішов у садок, лягав під яблунею й голосно скликав дітей на розмову.
"Кого люблять діти, — казав він, — той, значить, ще не зовсім поганий чоловік". Як тільки Тараса Григоровича починав перемагати сон, діти, за умовою, мусіли тихенько його залишати. "Тікаймо, — казали вони. — бо дядько вже хропе" — і розбігались.
Коло 10-го серпня 1859-го року Шевченко одержав давно очікувані гроші й до дрібниць точно розрахувався з господинею, не забувши жодної послуги, поверх умови, щедро обдарував наймичок, а особливо Оришку, що не втаїла грошей. Напередодні виїзду він приніс господині та її дітям 15 фунтів солодощів, "Щоб вони їли та не кашляли", — казав він жартома. Із слізьми проводили мешканці Приварку любого Кобзаря. Навіть байдужа до всього куховарка Федора й та засумувала: "Наче каміння навалилось на серце, як поїхав дядько", — казала вона, а господиня дому перебування поета в них порівнювала з ясним променем сонця.
Взагалі Тарас Шевченко був дуже доброю людиною, він любив не тільки дітей: пестлива ніжність поширювалась у Шевченка навіть на тварин: не раз обороняв він кошенят від недобрих хлопчаків, а пташок, прив'язаних на мотузку, іноді купував у дітей і випускав на волю.
ЯК ШЕВЧЕНКО ПОЛЮВАВ НА ТИГРА
Цікавим і майже невідомим випадком у житті Тараса Шевченка є його участь у полюванні на тигра у 1848-му році, коли він був на засланні. Це було над річкою Сир-Дар'єю, за 70 кілометрів від Каспійського моря, де наш поет саме перебував в укріпленні Раїм.
Ця місцевість, загарбана Росією, в ті часи була ще мало відомою, а сама річка була ніби кордоном: по той бік кочували киргизи-^каракалпаки, найвойовничі-ше киргизьке плем'я, а по цей бік були розкинуті російські укріплення, а вздовж річки тяглися скрізь болота, порослі величезним, у шість метрів заввишки, очеретом, у непрохідних хащах якого знаходили притулок безліч різного водяного птаства, а також дикі кабани, тигри, гадюки тощо.
З цього Раїмського укріплення Шевченко не раз відпливав в експедицію до Аральського моря. Для Шевченка це місце заслання було значно кращим за інші: за півтора року перебування в експедиції та в кріпості він написав кілька десятків поезій та намалював багато картин.
Але про цей період у житті Т. Шевченка збереглося тільки два спогади військовиків тієї залоги, звідки й довідуємось про обставини того життя.
Та хоч ця місцевість була віддалена від баз постачання й оточена неозорими сипучими пісками, з харчами там було для всієї залоги дуже добре. Солдати цілими командами ходили на полювання, набиваючи таку кількість диких кабанів, качок і фазанів, що цього було досить для харчування. Навесні яйця диких птахів привозили до укріплення возами.
Проте, як бачимо з спогадів, Шевченко не любив полювати, і був лише один випадок, коли наш поет брав активну участь у полюванні на тигра.
Почалося з того, що один тигр почав учащати до стійбища мирних киргизів, що складалося приблизно з 40 невеликих возів з напнутими халабудами, що по-киргизькому звуться юламейки. І цей тигр майже кожної ночі забирав, то верблюда, то верблюденя, то вівцю. Киргизи кілька разів міняли місце, переїжджаючи далі від цієї небезпеки, але хижак знаходив їх і там. Зрештою, він так знахабнів, що, не боячись людей і з'ївши верблюденя, спокійнісінько розлягався тут на нічліг. До речі, киргизьке стійбище або табір розміщується завжди так, що їхні юламейки стоять колом, лишаючи посередині вільне місце для худоби.
Виспавшись на киргизькому подвір'ї, тигр ліниво потягувався й повільною ходою, ні на кого не дивлячись, ішов на день в очерети, а на ніч знову повертався до стійбища.
Та доки він брав верблюдів та овець, киргизи особливо не хвилювалися. Але скоро непроханий гість почав хапати дітей. Тільки було яке дурне киргизеня в пізній час висуне свого носа, тигр зразу ж і схопить його. Цього було вже забагато, і киргизи зібрали раду, де вирішили забити знахабнілого гостя. Киргизи добре знайо-
мі з лазурями й силою тигра, а тому запросили ще й сусідів. Зібралося їх чоловік сто. Оскільки влада забороняла їм тримати рушниці, то вони озброїлись списами, шаблями та луками. Засівши поза своїми юламейками, вони чекали. Незабаром прийшов і тигр.
На команду керівників, всі вихопилися й посунули на здивованого і страшного хижака. Тигр випростався, вигнув спину й чекав. Киргизи підступали ближче й ближче, виставивши поперед себе ціле коло списів. Нарешті, тигр скочив і почався бій, який закінчився тим, що тигр утік, правда, весь у ранах, але на місці бою залишилося вісім забитих киргизів та ще з двадцять страшно покалічених, понівечених, з відірваними руками, перебитими ногами, пошматованими грудьми.
Двадцятеро з них були відвезені до укріплення на догляд військових лікарів, звідки небагато повернулося назад.
Боялися тигрів і солдати, бо зброя в ті часи була дуже недосконалою. Тим часом чотири козаки-мисливці з укріплення забили величезного дикого кабана (вепра).