Поснідавши десь о 9 годині ранку, пускаємося в далеку дорогу.
Але на прохідній будці варта нам зауважила, що цю довідку треба нам обміняти в комендантурі Могилева на справжню перепустку. Це нас чимало засмутило; проте вирішаємо не заходити до комендан-тури, бо ще, чого доброго, відберуть нам довідку і завернуть до табору, в якому мучиться сорок тисяч полонених і де, як ми дізналися, щоденно вмирає з голоду і пошестей до 180 людей. Мертвих скидали на великі гарби й відвозили кудись до спільних могил.
ПІШКИ НА УКРАЇНУ
Вийшовши на широку дорогу, повертаємо отже не ліворуч — до комендантури, а праворуч, у сторону України. Нам треба пройти понад тисячу кілометрів! Залізниця полонених не бере, отже лишається пересуватися при допомозі пари батьківських.
Ще в Могилеві розпитую білорусів, якою мовою вчать у школах, і довідуюся, що білоруською. І мене це тішить. Може, й на Україні школа буде українською, і, нарешті, обсиплеться ота страшна іржа русифікації, що душила всю нашу країну. Як той російський шовінізм уївся в печінки. Куди не зайдеш, заговориш своєю мовою і відразу чуєш: "А пачему не па-русскі?" І це все чуєш на своїй рідній землі!
При виході з Могилева, на роздоріжжі стоїть вартовий. Він зупиняє нас. Дивиться на печатку і каже "гут". Окрилені наслідками першої контролі, повертаємо ще трохи праворуч і йдемо по широкому шосе Могилів-Гомель. Кажуть, що до Гомеля 180 кілометрів. Я маю в кишені невелику мапу. Йдемо і знічев'я вираховуємо, коли дійдемо і скільки ще доведеться іти. А в душі знову зростає радість і надія побачити родину, дітей, рідню, знайомих.
Ночуємо в селах. Коли самі не пускають, питає-старости села й дістаємо призначення, де ночувати. Скрізь великі злидні, бруд. Люди живуть тільки картоплею. І нам варять скрізь картопляну юшку, а спимо ми в кухнях на соломі. Але трапляються й такі хати, що немає й картоплі, люди бідують страшно.
Розповідають, що по лісах є радянські партизантські загони; вони нападають на села і грабують.
Іноді бачимо, як на шляху зупиняються німецькі авта, виходять німці, стріляють курей, що пасуться біля хат, хапають і їдуть далі,
А височенні ліси, що стіною стоять обабіч шосе, майже щоденно супроводять нас. Час від часу бачимо над дорогою розбиті танки, гармати, спалені авта.
Нарешті Гомель. Тут нам пощастило відразу знайти нічліг у квартирі вчительки. Аж соромно було нам, брудним, забовтаним, потрапити в чисті, затишні кімнати привітної інтелігентної білоруської родини. Цілий вечір розповідаємо про недавні фронти, про втечу війська, про поневіряння в таборі полонених і, нарешті, про наші мандри. Я розпитую про їхнє життя, про Гомель, про білоруські національні справи. А вранці знов у дорогу.
За чиєюсь порадою вперше насмілюємося зайти до німецької комендантури по так званий "ферфле-ґунг" (дорожні харчі). Як же ми були зворушені, що дістали на пару днів харчування, яке складалося з хліба, ковбаси і рибних консервів! Вийшовши з Гомеля, бачимо, що кругом уже біліє сніг. Наближаємось до великого мосту, перед яким стоїть грізний жандарм з ланцюжком на! грудях, з автоматом напоготові. Коли ми порівнялися з ним, він нас зупиняє і вимагає документів. Дивиться на довідку, крутить головою і невдоволено каже:
— Цього ще недосить... потрібно мати сталу перепустку від комендантури.
Все в мені затремтіло. Але він повернув довідку, махнув рукою й дозволив іти. Ще один поріг лишився за нами.
І знову високі, густі білоруські ліси, низини, залиті водою, річки, що перетинають шлях, а по селах — ще більші злидні.
Іноді за ночівлю платимо грішми: раз лікар, а вдруге я. У нього є ще 700 карбованців, бо він у війську діставав добру платню, а в мене грошей майже не було. В одному селі ночуємо в родині, де ціла купа малих дітей. Напівголі, обшарпані дітлахи. Одні бігають по хаті, а інші ще тільки повзають. Чоловіки на фронті. Жінки смажать нам картоплю. Вранці прощаємось. Платити мав лікар, його черга, а у мене вже нічим. Люди дивляться нам услід, і мені робиться невимовно соромно за лікаря. Другої ночі віддаю за ночівлю військову захисну гімнастерку.
А на згадку про ту родину сором пік мене цілу дорогу. Та ще й досі не можу забути.
Ми й далі йдемо з червоними хрестами на лівих рукавах, сподіваючися, що це трохи полегшить нашу дорогу. Але третьої ночі після Гомеля, до хати, в якій ми зупинилися на ночівлю, заходить місцевий поліцай і радить нам скинути ці нашивки, доки нас ще не постріляли червоні партизани або не забрали з собою.
А тривожних чуток не меншає. В дальшому селі, де ми зупинились ночувати, розповідають, що поблизу десь лютує партизанський загін. Цілу ніч чуємо тривожні постріли.
* * *
Пройшовши з лікарем Рожковим довший час, помічаю в ньому деякі зміни. Спершу він був увічливий, товариський і навіть іноді говорив до мене українською мовою. Але, дедалі мандруємо, він стає гірший. Починає гніватися, що я швидко йду, а сам завжди плететься ззаду. Тепер говорить тільки російською мовою, більше того, починає запитувати, чому я не розмовляю з ним російською мовою.
— Бо це ж моя рідна мова, — кажу йому, — мова, якою я говорив змалку; то чому ж мені не користуватися нею в розмові з вами? До того ви самі з України, теж, мабуть, виросли на українському хлібі...
— Так, — перебиває він, злегка і лукаво посміхаючись, — алеж у Харкові більшість говорить російською мовою.
— А хіба людина, — відповідаю йому теж із шпилькою, — мусить жити тільки за приписами партії та уряду?
— При чому тут ці приписи? Хіба уряд наказував усім говорити на Україні тільки російською мовою?
Я знову відповідаю запитанням:
— А хіба ви ніколи не помічали тієї плянової русифікації?
— А де ви її помічали?
— Я не тільки помічав, а бачив її на кожному кроці, щодня. В Харкові з 34 вищих учбових закладів тільки в чотирьох іще частково лишалась українська мова. А давніше вона була в усіх. Українську мову буквально виганяли звідусіль: і з учбових закладів, і з установ.
— А я, — заявляє лікар, — вважаю, що під національним поглядом була повна свобода: хто хоче, віддає дитину до української школи, а хто хоче — до російської.
— Це ви читали так у газетах, а справді воно було інакше: братового хлопчика я віддав до української школи, а за рік вона вже була обернута в російську, і моя дочка мусіла йти до російської, бо всі школи поблизу були вже зрусифіковані.
Але Рожков намагався довести протилежне:
— Мабуть, мало людей бажало віддавати своїх дітей до українських шкіл, тому їх і обертали в російські.
— Але нас про те не питали, — кажу я. — Бачите, докторе, справа в тому, що ви дивитесь на ці питання російськими очима і зовсім не хочене зрозуміти потреб іншої нації, зокрема української. Ви зовсім не знаєте або не хочете знати фактів, які говорять проти вас. Вам слід би розповідати про ті часи, коли загони Муравйова в Києві стріляли кожному в потилицю, хто розмовляв українською мовою... До того ж кожна країна має свою рідну мову. Україна теж має свою, але її ненавидить Москва, виганяє з установ чи шкіл українську мову, призначуючи директорів інститутів людей з Росії, які не знають і не хочуть знати нашої мови.
Рожков мовчав.
— А чи вам відомо, — продовжував я, — про постанову комітету в справах вищих шкіл про те, що в інститутах, де навчання провадиться російською мовою, вступні іспити теж мають провадитися російською мовою?
— А що ж ви хотіли? — здивовано запитує лікар.
— Бачу, що вас це дивує; але я знаю, для чого це робилося! Щоб зрусифікувати вищі школи на Україні, Москва ухвалила завести по інших республіках інститути союзного значення, де все викладання мало бути ведене російською мовою. Отже беруть найкращі вищі школи на Україні і русифікують. Приїжджає, наприклад, до Харківського медичного інституту надісланий з Москви новий директор Гас-пар'ян. Викликає він проф. Фінкельштейна з катед-ри фармакології і, зачинивши на ключ двері, каже:
— Пропоную вам у викладанні перейти на російську мову, бо за постановою московського комітету в справах вищих шкіл, цей інститут має всесоюзне значення.
— Добре — каже професор, — але дайте мені ваш наказ про зміну викладової мови у письмовій формі.
— Нічого я вам більше не даватиму, — вже з притиском каже партієць Гаспар'ян, — а наказ ви мусите виконати.
— І професор, — розповідаю я далі, — мусів скоритися. Таке сталось і з професором Міллером, з іншими, що досі викладали українською мовою. Отже, бачите: сама Москва вирішувала про справу й насилала своїх резидентів-русифікаторів. А вслід за зросійщенними інститутами мусіли русифікуватись і середні школи, бо по їх закінченні молодь мала йти до вищих шкіл і мусіла складати вступні іспити російською мовою. А місцеві русифікатори всіляко допомагають цій русифікації згори.
— С адной старани, канєчно... — починає викручуватись Рожков, але я зупинив його, бо ще не закінчив своєї розповіді.
— І от, пане Рожков, так і вигнали українську мову з усіх інститутів на Україні, а їх з українською викладовою мовою і так мало вже було. І от приїжджають із сіл наші запрацьовані по колгоспах та радгоспах дівчата й хлопці складати іспити. Вони по-закінчували десятирічки чи технікуми рідною мовою, а тут в інститутах союзного значення мусять складати іспити російською мовою. Чи думаєте ви, що їм це легко?
— А пачему би нєт? Вєдь ані тоже учілі русский узик! — говорить Рожков.
— Вчити мову — одно, а знати термінологію всіх предметів, хемії, тригонометрії тощо, які вони сду-хали українською мовою, — це щось інше, — кажу я і продовжую: — А російську мову вони вчили тільки загальнолітературну, пов'язану з письменством, і все ж таки як чужу , а не рідну.
Невисокий на зріст, товстуватий, хоч і молодий, з маленькими вусиками, лікар, видно, хвилюється дедалі більше. Йому ніяк не хочеться погодитися з фактами, а я доводжу далі:
— До речі, ви самі ще не так давно вчили українську мову, як предмет, у російській десятирічці
— то хіба ви добре знаєте українську термінологію? — запитую я.
— Натурально, знаю, — переконливо відповідає лікар, щоб довести свою рацію.
— Дуже добре, — ловлю я його на цьому слові.
— Тоді, може, ви скажете, як буде українською мовою російський термін "равнобєдрєнний треуґоль-нік"?
— Гм...