Залазь до кишені й накажи твоїм родичам зробити те ж саме. Будемо прориватися! Звичайно, краще, щоб нікуди не треба було прориватися. Але якщо почалася така катавасія, то чого вже там... Прорвемося якось!
Фімка одягнув куртку і вже зробив крок до дверей, та Мось зупинив його:
– Зачекай! Візьми-но з собою гумку... про всяк випадок.
– А який у цьому сенс? Вона ж теж намальована.
– Так... – засумував Мось. – Це Ми не дошурупили. Гаразд, ходімо. Придумаємо щось на місці.
Зрештою Фімка все ж вирішив прихопити з комори стару швабру, якою давно ніхто не користувався. Виходить, подумав він, особливої шкоди від цього не буде, і мама не переживатиме. Він, як і раніше, не міг вважати тутешню, намальовану маму всього лише лялькою, було в цьому щось неправильне.
Перед тим, як вийти з під’їзду, Фімка відкрив двері й подивився на вулицю. Танки під’їжджали до будинку з двох боків, але були ще далеко, великі динозаври (ті, які дурніші) трощили зараз ігровий майданчик, а дрібні кудись зникли. Це Фімці особливо не сподобалося.
– Як вибиратимемося? – прошепотів він до тарганів. – Можна по прямій, через дорогу, а можна дворами.
– Давай дворами. Довше, зате ризику менше.
Фімка обережно вислизнув з під’їзду і, притиснувшись до стіни спиною, почав крастися до підворіття. Раптом найближчий із танків вистрілив – гримнуло так, що, здається, захитався асфальт під ногами, – і Фімчин будинок запалав. Тут уже було не до конспірації! Фімка щосили помчав подалі від палаючого будинку!
І тут з’явилися веласираптори. Їх було троє, просто як у фільмі "Парк юрського періоду". "Чи, – замислився Фімка, – у фільмі їх було більше?" Час наче уповільнився, взагалі зник, і він встигав багато зробити і поміркувати про різні речі. І йому здавалося дуже важливим згадати, скільки ж було веласирапторів у "Парку юрського періоду".
Ще Фімка подумав: добре, хоч швабру він не викинув. Але погано, що шваброю з цими хижаками не дуже повоюєш.
От тоді-то у Фімчиній голові й пролунав той голос, який подеколи навідується до кожної дитини і радить їй не перевіряти, чи здатний мамин міксер порізати на дрібні шматочки зім’ятий клапоть паперу. Зазвичай голос віщає собі й віщає, але ніхто ніколи не дослухається до його порад.
Зараз голос сказав Фімці: "Вони ж паперові! А ти – справжній! Так, об папір можна поранитися, якщо провести пальцем по краю свіженького стоса аркушів для принтера. Але їхні пазурі й зуби – з картону і навряд чи здатні заподіяти тобі шкоду. Якщо, звичайно, ти не будеш боятися..."
Але в тім-то й річ: Фімка боявся!
"Боягуз ти все-таки, Буселе! – подумав він. – Звичайнісінький боягуз!"
Веласираптори повільно наближалися.
– Біжіть, Мосі! – гукнув Фімка чеширським тарганам. – Давайте, перетворюйтеся на невидимок і рятуйтеся!
Він не знав, чи почули вони його.
Веласираптори стрибнули.
Зовсім машинально, не замислюючись над тим, що робить, Фімка відмахнувся від них шваброю.
Звичайно, він розумів: швабра, як і динозаври, всього лише намальована на папері злостивим Порадником на ім’я Сигізмунд. Тому вона не допоможе впоратися з веласирапторами.
Та він не помітив, що поки біг, чиркнув шваброю по палаючому будинку. І тепер на її кінчику жеврів невеликий вогник. Напевно, він теж був намальований, як і ці будинки, дерева, танки...
Але коли швабра вдарила по веласирапторам, ті зайнялися. Двох із них Фімка збив з ніг, але третій повис на його плечі і клацав над вухом намальованими зубами. Проте нічого не міг вдіяти! Ні-чо-гі-сінь-ко!
– Ти лише дурний малюнок! – крикнув йому Фімка. – Тому забирайся геть! – він струсив з себе веласираптора і як слід надавав йому шваброю!
– Так їх! – хором підтримали з кишені Мосі, всі троє. – Нехай знають!..
Розібравшись з нападниками, Фімка побіг до школи. Вірніше, до шкільного паркану, на якому були намальовані неправильні Двері. За його спиною горіли будинки і гриміли танки, було страшно, але ці пожежі й ці танки вже не лякали хлопчика. Виявляється, треба лише згадати, що вони – намальовані, згадати і повірити! І тепер вони не могли заподіяти Фімці шкоди.
Двері, як і слід було очікувати, виявилися на тому ж місці. Щоправда, проміжок між парканом і гаражем, здається, помітно зменшився. Але якщо паркан потрібний був Фімці цілий і неушкоджений, то гараж – ні. Тому він ударив по його намальованих стінах, зібгавши їх. Позаду щось вибухало, горів папір і гарчали люті тиранозаври.
Фімка добрався нарешті до Дверей, розчинив їх і ступив уперед.
І полетів.
Розділ двадцять третій,
у якому Фімку страхає страус
Проте летів Фімка недовго. Правильніше було б назвати це падінням. Точніше – падінням із крила літака, який стояв у Долині Загублених Речей.
Фімка повернувся в Охи – не додому.
Наступних кілька секунд він стояв, роззявивши рота, і з жахом дивився на те, у що перетворилося Місто Тисячі Дверей.
– Ну от, – подав голос один із Мосей. – Варто було відлучитися на пару днів! І будь ласка, таке безладдя влаштували!
Але він помилявся. У тім-то й річ, що влаштували тут порядок! Та ще який!
Раніше загублені речі лежали в Долині безсистемно. Тепер же хтось розподілив їх відповідно до розмірів і властивостей, навішав бірочки з номерками і записами, на яких значилося, коли і де дану річ загублено. До того ж, скрізь між нагромадженням речей було прокладено доріжки з канатами обабіч. "За огорожу не заходити!", "Руками не чіпати!", "Не шкодити, а то гірше буде!" – лякали таблички на канатах.
До Фімки підійшов суворий на вигляд страус у жовтогарячій касці, з блискучим значком на грудях.
– Порушуємо? – зловредно поцікавився він. – Зрозуміло ж написано: за огорожу не заходити!
– Ми вже йдемо, – сказав йому Фімка. – Скажіть, але ж раніше тут було зовсім по-іншому...
– Було, та загуло! – гаркнув страус. – Давай, забирайся геть!
І він боляче вдарив Фімку ногою.
– Шкода, що ти не паперовий, – пробурмотав хлопчик. – А то б я тобі показав!
Але страус його вже не чув. Він переконався, що більше ніяких порушень не передбачається, і з маху встромив свою голову в пісок: неподалік, мабуть, спеціально для цього, була насипана його ціла купа.
Озирнувшись, Фімка переконався, що точно такі ж купи височать у Долині неподалік від доріжок. І біля кожної стоїть на варті, сунувши голову в пісок, страус. Стежать, так би мовити, за порядком. З-під землі. Недарма кажуть: "З-під землі тебе дістану!" Ось ці справді дістануть.
Не бажаючи зайвий раз спокушати долю і дражнити страусів, Фімка з Мосями в кишені вийшов розкресленими у Долині доріжками на звичайну доріжку для відвідувачів географічного парку. Щоправда, тепер її теж обабіч обвішали табличками з тими ж грізними попередженнями.
– Можна подумати, – пробурчав Мось, – хтось із власної волі зайшов би за огорожу Урочища Дитячих Кошмарів! У них тут у всіх що, вуса вузликом зав’язалися? Або, може, їх Великим Капцем пристукнуло?! Кому б спало на думку шкодити такій красі? Хоча, що це Ми – краси ж ніякої не залишилося, самі таблички. А от їм би Ми залюбки нашкодили...
– Мось, тут щось трапилося, поки нас не було, – прошепотів Фімка.
– А ти спостережливий хлопчик, – уїдливо зауважив чеширський тарган. – Довідатися б тільки, що саме тут відбулося...
– Запитаємо в страусів?
– Як? Ти вмієш розмовляти з тими, чия голова засунута в пісок? Може, нам краще пошукати наш будинок, га? А то він знову блукає безпритульний...
– А може, до палацу? – запропонував Фімка. – Меліса з Розаліндою напевно знають, у чому річ.
– А їхня бабця знає, хто ти такий, – додав Мось. – Вона ж бачила, як ти пішов. І якщо ти тепер повернешся, у неї виникнуть підозри. Слухай, а в тебе в місті немає ніяких знайомих? Крім, звичайно, того Порядника в сірому дранті.
Фімка подумав-подумав і згадав:
– Є! Господар однієї кав’ярні. Його звуть якось дивно... так, Димон чи щось на кшталт того.
– Зовсім інша річ! А де ця кав’ярня знаходиться?
– На пагорбі.
– І все? Більше нічого не пам’ятаєш?
Фімка зажурено похитав головою.
– Та-ак, – протягнув Мось. – Не густо. Та нічого, спробуємо знайти. А в крайньому разі звернемося до одного детектива, чув я про нього, начебто він будь-яку річ здатен знайти. Якщо вже він нам не допоможе... Але спершу все-таки спробуємо самі. Згоден?
– Авжеж!
Розділ двадцять четвертий,
дуже маленький, у якому майже нічого не відбувається
Містер Колреш Ямс, великий (і – єдиний) детектив в Охах, сидів у своєму улюбленому кріслі й вистукував на барабані сумну мелодію. Настрій у містера Ямса був меланхолійний і мрійливий. За вікнами навшпиньках ходили Невиконані Обіцянки, але сьогодні – не для того, щоб підкрастися і налякати когось, ні. Просто вони не хотіли привертати увагу великого детектива. У такому настрої він міг запросто їх виконати.
– Ну і чого я домігся? – запитав містер Ямс у когось, не видимого Невиконаним Обіцянкам. – Чого ж зрештою я домігся, га?
– Я думав, ви знаєте, що робите... – обережно і неголосно вимовив хтось. – Це ж елементарно, Ямс!
– Тоді здавалося, що саме так. Тепер я ні в чому не впевнений, – журливо вимовив детектив. – Бачите, я зовсім не такий великий.
– Справа не в розмірах, – примирливо повідомив голос. – Повірте, я знаю.
Якийсь час вони мовчали, тільки Ямс продовжував вибивати на барабані мелодію.
Потім у двері постукали...
Розділ двадцять п’ятий,
у якому будуються плани і ухвалюються рішення
Зрештою, пагорбів в Охах було не так багато, кав’ярень на них – трішки більше, а от господарів кав’ярень з ім’ям, яке звучало як Димон, узагалі п’ятеро. Дрібниці, якби всі господарі жили на одному пагорбі. А так – довелося полазити по схилах.
Зате тепер Фімка сидів у вже знайомій кав’ярні, а Рету-Де-Мон підливав йому мракки. Мракка була огидною на смак, зовсім не така, якою Рету-Де-Мон пригощав Фімку минулого разу.
– Незабаром і цієї не буде, – сумно проказав господар кав’ярні. – Мракковари з дня на день несуться гірше і гірше.
Він помітив Фімчин подив і пояснив:
– А як ти думав, звідки береться мракка? Не з Горщичка ж! Мосі кажуть, ви були у палаці. Тоді ти повинен бур бачити там мракковарів.
– Це котрі схожі на самовари? А поводяться, як курки?
– Саме вони!
– Бачив!
– Оце і є мракковари. Бо варять мракку. І відразу ж несуться нею. Як звичайні курки відкладають яйця, так вони відкладають невеликі барильця з мраккою.
Рету-Де-Мон відвів Фімку на задній двір і показав своїх мракковарів.