Дати тобі його щоденники?
– Не варто. Я якось… якось уже так.
– У гості хоч іще зайдеш?
– Зайду, – збрехав Сашко.
* * *
Третю чверть Сашко склав на "відмінно": і контрольні, і самостійні. Шанси, що з наступного року його переведуть на бюджет, тепер здавалися цілком реальними. Остання чверть – вона завжди найлегша. Сашко гортав підручники й загалом знав, на що очікувати.
Після контрольних залишався тільки захист проектів. Передзахист Сашко промчав на крейсерській швидкості. Вирішив не заморочуватися. Вирішив: все одно ніхто не оцінить. От кому цікаві ці нюанси й подробиці?
Йому навіть плескали, а класна запевнила, що це, ймовірно, буде один із найкращих проектів року і що дід би ним пишався.
І попросила принести на захист кульку.
– Принесеш? – запитала Настя, коли вони поверталися зі школи.
Сашко знизав плечима:
– Принесу, певно…
Вони не бачилися два тижні: Настю батьки одразу після передзахисту відвезли до далеких родичів, от лише перед самими контрольними повернулася.
Сонце нарешті визирнуло з-поза хмар, день випав сльотавий, але пахнув близькою весною. Хотілося закинути все, гайнути кудись у парк… чи кататися на фунікулері, пити гарячий шоколад, вимріювати плани на літо й цілуватися.
– А як у тебе? Добряче на захисті "топили"? – поцікавився Сашко.
– Та так… Сказали: немає власної думки про тему. Усе списую зі статей. А якщо я згідна з ними? Може таке бути?!
– І що тепер?
– Переписую. Тільки спрощую, щоби повірили, що сама робила.
Тему Настя обрала складну, про перспективи півострова. В економічному, політичному й культурному аспектах. Навіть для цього трішки підучила тамтешню говірку.
Сашко не уявляв, як вона взагалі таке подужала; а якщо тепер ще й переписувати… Про вихідні точно можна забути. Часу ж майже не лишилося.
– Ти чого похнюпився, Турухтуне? Я розберуся, там роботи… дріб’язок. Поїхали на Дзвінничну, качок годувати?..
Вони побачили свою маршрутку й помчали до неї, так і не рознімаючи рук, і Сашко, здається, уперше в цьому році щиро розсміявся, сміх спалахнув у грудях і рвався назовні, легкий і світлий. Здавалося – усе тобі до снаги, з усім обов’язково впораєшся.
Принести дідову кульку на захист – ну хіба це проблема?
Мама увечері тільки кивнула, звісно, мовляв, бери. Вони з батьком, обійнявшись, дивилися тєлік, і теж були такими умиротвореними, аж Сашко мимоволі заусміхався.
Уранці напередодні захисту прокинувся рано. Ще раз погортав доповідь, випив чай із бутербродами. Мама вже втекла, вона сьогодні працювала за Кисельову, щоб до п’ятої звільнитися.
Батько допоміг Сашкові зняти дідову кульку з гачка, вбитого під іконою, поряд із бабусиною. Навіть приніс ганчірку з ванної, щоби стерти пилюгу.
– Слухай, – сказав, – ти пробач, що так сталося. То, може, ми таки здамо квитки?
– Та ну, тату, нащо? Ви ж іще коли хотіли в Оперний сходити.
– Якби знали, що випаде такий збіг… принаймні на інші дні домовились би про заміни.
– Все одно вам від нас туди через півміста їхати, ніяк би не встигли. Дурниці, тату, чесно! Я, може, так менше хвилюватимуся.
Кулька незвично тягла руку догори – хоча й зовсім легенько. Звичайні гелієві – і то дужче тягнуть.
Бабусина висіла на старому місці. Ані гойднулася.
– Тату, – запитав раптом Сашко, – а ти пам’ятаєш, якою була бабуся?
– Дуже доброю і світлою. Вона з дідусем познайомилася на прем’єрі спектаклю за його "Гірською луною". Він їй тоді страшенно не сподобався, вона була журналісткою, їй дали завдання взяти інтерв’ю…
Тато розповідав, а сам ходив кімнатою, кидав у теку якісь папери, шукав чистий халат, поклав усе це в заплічник, потім пішов у передпокій і продовжив розповідати вже звідти, поліруючи кремом черевики.
– Тату, це я знаю, усе це є в курикулумі, – обережно перебив Сашко.
– Тоді про що ти? – Батько відклав один черевик і взявся за інший.
Сашко знітився, спробував сформулювати точніше.
– От у житті – якою вона була? Скажи своїми словами, а не з курикулуму.
– Та вона, синку, саме такою і була. Курикулум не бреше, я ж його завіряв, і мама завіряла, там чистісінька правда написана.
– А окрім цього?
Тато поклав щітку в ящичок, потягся за курткою.
– Що ти маєш на увазі?
– Хоча б щось, що ти пам’ятаєш із життя, – тихо і вперто повторив Сашко. – Хоча б щось, будь ласка.
Батько перевірив, чи прихопив ключі, гаманець, поплескав Сашка по плечу:
– Обов’язково. Повернуся – обов’язково розповім. Усе, я побіг. І ти не зволікай, у тебе сьогодні важливий день. Завершиться – скинь нам смс-ку, як усе минуло. Ми триматимем за тебе кулаки.
Згідно із жеребкуванням Сашкові випало виступати одному з останніх, одразу після Курдіна.
На передзахист Курдін прийти не зміг, батько заніс до школи текст проекту, учителі схвалили. Та вони б, певно, все одно схвалили, без варіантів. Тому Курдін обов’язково хотів прийти на захист; "аби по-чесному".
Кілька разів Сашко йому телефонував. З Курдіним, у принципі, було цікаво спілкуватися, попри його зарозумілість і самозамилування. Тепер вони Сашка чомусь не дратували.
Лебідь трохи ревнував. Бурчав, що Сашка годі впізнати, що він незрозуміло з ким приятелює. А сам якось спалився на поході в кіно під ручку із Сидоровою – тож вимушено перейшов до глухої оборони. У школі Лебідь дотримувався конспірації, вдавав, що із Сидоровою не знайомий. От і зараз влаштувався поруч із Сашком, проте мимохідь поглядав таки праворуч і трохи вниз. Сашко теж поглядав: Сидорова сиділа в компанії з Настею і Гордійко, щось нашіптувала їм обом і хихотіла в жменьку.
Захист, як завжди, відбувався в залі Малої академії. Батьків розсадили в перші ряди, поряд з учителями. Там само був і Курдін: прошкутильгав уздовж сцени, запримітив найближче вільне місце й одразу присів; ціпок прилаштував збоку.
Почали з традиційних промов: ви долаєте межу, не середні, а старші класи, перша серйозна, справжня справа у вашому житті, дорослішання, вчинок, ура-ура…
Лебідь час від часу витирав долоні об штани, бгав у руках теку і зрештою не стримався:
– Слухай, вони що, навмисно? Гірше за катування!
Він виступав першим.
Виступив, до речі, добре, майже одразу заспокоївся, говорив рівно й упевнено. Сашко аж заздрити почав: доки черга дійде до нього, від хвилювання можна буде власне ім’я забути, а не тільки…
Він вкотре нагадував собі: я ж не брехатиму, я розкажу їм правду. Так, не всю, так, ту, яку вони хочуть почути. Всієї я все одно не знаю; усю – тільки дід…
Він покосував на кульку, прив’язану до ручки на сидінні. Та мовчала.
Після Лебедя виступала Жирнова, щебетала і блідла, мало не перекинула трибуну. Потім настала черга Рудого Вадька і ще кількох шалапутів, слухати їх сенсу не було: напевне ж списали, – їм вліплять кожному по неприкрій "шістці", навіть не їм, а їхнім заможним батькам, і переведуть на наступний рік, знову на контрактне.
Лебідь, який уже встиг відстрілятися, тепер осмілів, зухвало всміхався, крутився, хімічка йому навіть зауваження зробила. Мама Лебедя сиділа спереду, тож озирнулася й подивилася осудливо – він почервонів.
Сашко ніяк не міг зосередитися. От уже й Настя виступила – всі плескали, вона геть зашарілася, а коли спускалася зі сцени, її батько подав руку, прошепотів щось на вухо.
У формі, з погонами, він мав вигляд поважніший від усієї комісії в повному складі.
От пішов Грищук, цей нудив, усі позіхали, а Лебідь остаточно вгамувався й навіть задрімав.
Варто все-таки почати з вірша, подумав Сашко, так буде яскравіше. Прочитаю "Баладу", вона коротенька й подобається багатьом.
Грищука нарешті позбавили трибуни: похвалили, але спробі "іще дещо додати" суворо поклали край. Оголосили Курдіна.
Той устав ніби й легко, але йшов, спираючись на ціпок. Повільно; може, і не планував витримувати паузу, а витримав, усі стежили, як він піднімається на трибуну, як підлаштовує мікрофон і кладе перед собою течку.
– Добридень. Ви всі знаєте, яка в мене тема. Я писав про свого діда, про Альберта Аркадійовича Корташа. Це нарис, а не стаття для енциклопедії, навіть не curriculum vitae. Простіше, певна річ, було б статтю. Я й хотів статтю, але ж, знаєте, дід про себе вже сам стільки написав… і дід, і критики, які досліджували його творчість. А я хотів сказати про те, про що не розповість ніхто. Це така справа… непроста. Я чимало зрозумів, доки писав. От є людина, за життя вона різна, і погана, і хороша. Усі ми прагнемо, щоб про нас пам’ятали виключно хороше, ми тоді наче й самі стаємо тільки хорошими. Хорошими, але ж не живими, от у чому річ. Це тоді вже наче й не зовсім ми, лишень часточка від нас, якась одна наша роль, а в житті ми проживаємо їх не одну і не дві. Це, – уточнив Курдін, трішки зашарівшись, – дід писав, про ролі. Я думаю, він заслужив, щоб його пам’ятали живим… справжнім. Тому я розповім те, про що він сам ніколи не розповідав, тільки писав у щоденниках.
Курдін помовчав, закусивши губу. Якихось кілька секунд, але Сашко зрозумів: він досі вагається, чи варто…
– Ну от. Ви все знаєте, дід став відомим не одразу. Актори толкові йти до нього не хотіли, старі п’єси всі вже, як він пише, багато разів ставили. І от він працював у Народному театрі, "це все було тоскно і принизливо, і абсолютно безнадійно". А потім дід прочитав "Гірську луну" Мамлея. Поема тоді якраз була дуже популярна, і дід вирішив, що треба з неї робити спектакль. Він домовився з Мамлеєм. Тобто як домовився… угоду підписали, але дід додав до неї один пункт… Потім через цей пункт вони добряче посварилися.
Сашко сидів, і слухав, і не одразу помітив, що руки в нього трясуться. Він затиснув їх між коліньми.
Курдін далі розповідав, розмірено і спокійно, наче про вчорашній матч чи про якісь нікому не потрібні властивості сфери. Він навіть не відкрив свою течку, усе говорив і говорив. Іноді цитував напам’ять уривки зі щоденників.
Ну, коли ж його нарешті зупинять, зло думав Сашко, повинні ж бо, повинні!.. Ну і хай він зараз, по суті, виправдовує Сашчиного діда. Не його, Курдіна, це справа! Не його!
Моя!
Він раптом почув, як у когось ледь чутно (напевно, в портфелі) заграв мобільний. Мелодія була дуже знайома. Заозирався; всі навкруги сиділи так, наче нічого і не відбувалося.
– …Потім мій дід, певна річ, шкодував. Але він знав, що переможців не судять.