В результаті — Побужжя перетворилось у справжню руїну.
Татари вичистивши все, що можна було, в кінці березня стали збиратись додому. Залишили руїни, попелища і трупи, трупи без кінця. Особливо немовлят, задавлених, розтоптаних на шляхах. Татари забирали все старше, а цих давили й кидали. Коли в лютому, як відійшов Менґлі-Ґерай, на Брацлавщині лягло в руїнах 50 міст і 1000 церков, а 100 тисяч людей загнано в Крим, то в березні спалено й пограбовано щойнайменше 60 міст, а 200 тисяч забрано у ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих, що полягли від польської шаблі, яких 100 тисяч, а ще й тих, що згинули в огні, з голоду...
Ось як описує араб-подорожник, архидіякон Павло Алеп-ський, Україну, відвідуючи її два рази: 1654 року в дорозі до Москви і 1656 року, вже назад:
"З землі тої, з того раю, що плавав у молоці й меді, втікло сонячне колись життя. З-під весняного снігу та болота висувалися недогарки й непоховані трупи. Зі сховків по глухих борах виглядав голод і пошесть, накликав їх пугач, а ціла країна сповита була тугою невгасною, як мла широка і непроглядна".
"Де ті села, замки, церкви, гаї, млини, садки, незчисленні маси людности, безконечні маси школярів, сиріт, дітей, що дивували Павла Алепського два роки тому?.." — запитує Гру-шевський.
Чому така широка виписка з Грушевського? Та тому, що це ж і про Жашківщину. Орда під час битви в Дрижполі вже почала своє грабіжництво, щоб прогодувати 30 тисяч з кіньми. То звідки почала? З Жашкова та околиць.
* * *
Оце, мабуть, із тих часів залишилися глибокі льохи й ходи, що на них стоїть Жашків. Один такий хід виявився просто таки в нашому подвір'ї. Коли будувалась хата, у подвірі викопали криницю, біля вишні. Копати довелося дуже довго і глибоко, бо не показувалася вода. І от ще не докопались до води, а вже натрапили на якийсь підземний хід. В рукавах цього ходу лежали великі купи лушпайок із соняшникового насіння. Ніхто не наважився піти в глибину ходу й дослідити, куди веде, звідки починається, що там є. Навіть не розгорнули куп лушпайок. Бо не було там кисню, свічка гасла, люди боялися задихнутися. Так і забили дошками, закрили хід і так він і досі чекає свого дослідника. Чи коли зацікавляться археологи цими льохами?
20
Унаслідувавши від мами мовчазність і не маючи таланту до компанії, ані успіху, я надолужувала, — ну, ясно ж! — читанням. Крім книжок із шкільної бібліотеки, читала й те, що в хаті було: Марко Вовчок, Грінченко, Квітка-Основ'яненко... Шевченко був мій давно вже тому, що "Кобзар" був у хаті читаний і перечитаний ще до мого усвідомлення себе. "Катерину" батько вголос читав мамі. Я завжди в "Кобзареві" шпорталася. Шевченків портрет висів у хаті, і я не раз задумувалась, чому це Шевченко так подібний до нашого тата. Отака сама понуриста задума на лиці, такі ж звислі вуса, ще щось невловне — може будова обличчя, високий лоб? Чи може?.. Батькове дитинство на шевченкове схоже. Сирота, сестри вигляділи, недобра мачуха, потяг до мистецтва... Чи може це вже спільний такий тип? Це ж гайдамаччина охоплювала не тільки Звенигородщину, а й Тара-щанщину, і наші предки, як і Шевченкові, були гайдамаками... Адже ж кожна околиця має не тільки свій відмінний діялект та інтонацію, але й фізичний тип та вираз обличчя.
Про Шевченка в розмовах старших часто згадувалося й говорилося. Але я сказала б, — не було усвідомлення Шевченка, як тепер, — пророк, геній... Це був дуже близький нам виразник нашої мови, прагнення, нашого способу мислення, такий, як і ми, і тому невід'ємний від нас (себто мого оточення). Він говорив "мужицькою" мовою, нашими висловами, приказками, повір'ями, співав наші пісні. Одночасно ж уже в ті часи я за свою поезію мала "Минають дні, минають ночі, минає літо..." і проказувала собі "трагічно-рівним" голосом. А особливо рідне було мені "Доле, де ти? Доле, де ти? Нема ніякої... Коли доброї жаль, Боже, то дай злої, злої...". Це були мої переживання, які вже за мене висловив Шевченко.
Були в нас ще річники Ніви у твердому оправленні. Там було багато ілюстрацій, які можна було розглядати без кінця. Звідти я вичитувала різні повісті, а з них запам'яталося ім'я Шеллер-Міхайлова (не зміст повістей). Найулюбленішою і найцікавішою вважала я тоді міжзоряну повість Камілла Фламма-ріона "Стелла". От би хотіла тепер її дістати й перевірити, що мене тоді так вразило. У бібліотеці в школі я взяла "Марія Магдалина" Данілевського і вона мені так сподобалась, що я її прочитала вголос мамі, а вона при цьому дуже плакала. А хто то був автор книжки "Владимир Красное Солнышко"? Також Данілевський? Стороженко — "Марко Проклятий"... Найбільше ж прикипіла я до Кнута Гамсуна, який у нас був, усе те, що видано було в той час російською мовою. Було ще щось і Достоєвського, але чомусь я ніяк не могла втнути "Бесы"... Але Гамсуна "Пан"! Так і віяло із сторінок п'янким ароматом, ча-ром, що підкоряє з перших рядків і бере в полон. Досить холодно сприйняла я Гайне "Путешествие на Гарц". З Гоголя найбільш вразили мене "Страшна помста", "Вій", "Вечера на хуторе близ Диканьки", а от ніяк не знаходила смаку в "Мертвих душах" і так ця повість нечитана й пройшла повз мене. В школі, знов, брала "Робінзон Крузо", "Хижина дяди Тома"... Добре, але от Гамсун... Ніщо не могло дорівнятися.
А порівнювати я ж мала змогу увесь час. Ніхто ж не керував моїм читанням, читала я геть усе підряд: перлини світового мистецтва впереміш із лубочними виданнями "Бова Королевич", "Хутірські придабашки веселої баби Палажки", "Сім кіп гречаної вовни", — словом, видання Ситіна і Губанова. І хоч шкода мені, що стільки дорогоцінної дитячої сприймальности та полум'яної жадоби читання було втрачено на макулятуру, замість клясики, але щось і позитивне було в тому. У мене виробилося непомильне відчуття, що — справжня література, яка бере в полон і не випускає до останнього рядка, а що — ремесло, бездарність. Ще не дочитавши до кінця першої сторінки, я вже бездумно знала, з чим маю справу, читати далі чи ні.
З того часу, як ми перебралися у свою хату і батько завів книгарню, — от, тоді було мені роздолля! (У нас казали "лах-ва". Не знаю, чому це слово з літературної мови викидають. У словнику Грінченка є). Дві третини полиць займали книжки, насамперед усе, що було українського на той час. Були й російські книжки (Толстой), отож і лубочні видання Ситіна-Губа-нова, ну, і сезоново — шкільні підручники. Але найбільше українських: повісті Грінченка, Нечуй-Левицького, Модеста Ле-вицького, декляматори і інші видання "Криниці" й "Часу". Були й переклади. Дуже мені припала до смаку книжка, переклад з сербської чи болгарської, про запровадження в Европі картоплі, автор Єж чи що. А чому? Бо картопля в хаті була така ж наче споконвічна їжа! Дід як приїжджав, то йому конче смажили повну сковороду картоплі, і він, споживаючи її, приказував: "Картопля — всьому голова!" А тут читаю, що ще в ХУПІ-му столітті картоплю вважали "чортовим яблуком". Люди боялись її їсти, бо то був гріх! Чомусь ніколи вже не зустрічала цієї книжки, ані згадки про неї. Жаль! З декляматора мені найбільше сподобалося "Так, ми раби! Немає гірших в світі...", а автор (Леся Українка) мені тоді не запам'ятався.
Читала я при світлечку-сліпавці з прикрученим ґнотом, як уже всі полягають. Мама з печі: "Зіпсуєш очі! Не пали світла! І доки ти будеш заглядати в ту книжкечку? Роботи з неї нема через цю книжку! Як уже осточортіла мені твоя книжка!" і так далі. А я однаково читаю. Пристрасть була така, що щобільш мене лаяли, тим більше була я в її владі.
Хоч мама й провадила рішучу боротьбу з моїм читальниц-твом, головна й мовчазна санкція йшла від батька. Карає за дрібні шкоди, як який скнара, але ніколи ні разу не кричав на мене, що нищу книжки, призначені для продажу, розрізую або й нерозрізані читаю.
21
Крім книжок, що виривали мене із скучної містечкової дійсносте мала я ще інші свої розваги, — ігри, сказала б я. Ось неповторний образок, що й досі гріє душу. Я на нашому городі, мама послала нарвати кропу, петрушки, бурячків, вибрати огірки ("гоїрки", казали в нас). Це розквіт літа і все навколо зелене, все довкруги співає. Само повітря співає, спів в'ється поміж вербами, відбивається у річечці. Не знати, де і хто співає — сама оця могутня природа. Синє повітря чи бездонне небо? Ні, це дівчата, дівчатка десь на інших городах, вони губляться в розпливах городяних просторів, нікого я не бачу. Це ж Петрівка. "Ой, темна нічка, Петрівочка, не виспалася Ганнуся ді-вочка...". Ці голоси, співи з різних кінців перепліталися, спліталися у космічний хор. Творилася містерія, серед якої я раптом утонула, яка мене до основ душі потрясла. Тоді я не знала, чому. Тепер: та ж я належала до цієї гармонії, я — її частина. Я там вродилася, там мала звікувати, співати петрівчані пісні... якби не "оте ледащо Кузьма", мій батенько.
А ось і інше, щось дуже рідне. Сніг скрипить під ногами, від місяця все блищить, а ми в кожухах йдемо вгору з Першої Дачі від тітки Тодоськи, з різдвяної гостини. Як то приємно бути в затишному кожусі з широкими полами, коли скрипить сніг під ногами! У нас були ще справжні кожухи, з нашивними взорами на полах, тільки вже старі, не такі білі, як бачила я на людях у четвер на ярмарку, біля церкви, або на водосвятті на Водохреща. Білі з чорним коміром, ще й облямовані смушком, з взорами... А жінки ще й по ніс укутані в затишні квітчасті хустки. Як скупається на Йордан жінка та вскочить у такий кожух, то й вади їй не буде.
А це вже біля самої нашої хати. Посилають мене: піди, витягни відро води! Надворі сонце й прозорість, літній сяїстий день. А криниця в нас глибока, треба спустити відро на ланцюгу, набрати води, тоді крутити корбу, аж поки відро з водою не буде нарівні з цямриною, тоді на ній це поставити і відчепити від ланцюга. Отож, витягаючи, я заплющую очі: темно. Ні, жовте сяйво, бож надворі непритворенно світить сонце, все ним пронизане. Витягнувши відро, розплющую очі і о, диво! Яке ж усе навколо блакитне-преблакитне! Аж синє! Чудесне, прекрасне, радісне! От, я любила це! Але цієї блакиті не побачиш, як не заплющиш на час очей.
Любила я ще гратися у бездумність. Це добре виходило, як я по обіді ішла на ґанок великої хати, що виходив на волову торговицю, і сиділа — нічого не думала.