Ольга прийде на готове.
— В моїм роді ще того не бувало, щоби дівчата за учителів виходили,— говорив на се о. Левицький.— Та най уже побираються, коли така божа воля.
Повідомлений о тім Горошинський прибіг, красно прибраний, чимскорше в дім о. Левицького, і поцілував єго, бабусю і свою суджену в руку. Єго лице, звичайно, сніде, тепер зарум'янилося, і він щасливо споглядав на свою суджену, що також немов віджила і стала якась жвавіша. О. Левицький принимав Горошинського ласкаво, але без особливих любощів; зате бабуся Клавдзя скакала коло Горошинського так, як би сама була єго суджена, а не єї внучка.
— Ну, преці потанцюю собі,— говорила вона і рухалася так жваво, якби танці мимо її старості зовсім не приходи-, лися їй тяжко.— А пам'ятайте, пане Горошинський, не забудьте попросити мене бодай до кадриля!
— Добре, пані, прошу вже тепер! — відповів щасливий Горошинський, сідаючи коло своєї судженої.
Зоня кривдуйала собі дуже. Такі освідчини їй не сподобалися.
— Якби мені мав хто освідчитися,— говорила она сестрам, пізнім вечором лягаючи спати,— то мусів би перше впасти передо мною на коліна, потім присягнути, що мене дуже а дуже любить; а ми би потім обоє крилися з тим перед татом і мамою довший час і аж відтак сказали би їм. А тут сталося се якось так непоетично, сухо...
— Проси бога, аби хоч так непоетично освідчився тобі хто,— відповіла Наталка.
— А! я тепер піду до семінарії, то можу собі почекати і перебирати.
— Почекай, хто знає, чи приймуть тебе. Там зголошується таких, як ти, сот'ками. А ліпша рахуба була би, як тато казав, аби тебе Славко дома вчив, а ти потім іспит складала.
— То ще ліпше! — тішилася Зоня.— Буду на весіллі Ольги.
— Моє весілля буде тихе, може, навіть без музики,— замітила Ольга.— Годі ставитися, як нема за що.
Ще сказала Зоня кілька своїх думок і зараз заснула; лише Ольга і Наталка розмовляли допізна вночі, думаючи посполу над своєю будучиною. З третьої кімнати чути було часом пискливий плач наймолодшої доньки Левицьких...
IX
Вакації скінчилися. Петро Дорош вибудував хату і виїхав на посаду до Львова. Генко Левицький остався дома і мав аж на другий курс знову вступити до восьмого класу. Зоня пішла до семінарії, до чого допоміг їй Горошинський тим, що помістив її у своєї заможної тітки у Львові за дешеві гроші.
Ярослав Левицький не виїжджав нігде і почав учити дідичевого сина. Що з собою почати, не знав; думки висвячуватися безженним немов лякався, але і не слухав намови бабусі, щоби їхати до о. Лановича, котрий мав красну доньку і значне віно для неї. А се, що прийнявся учити дідичевого сина, оправдував раз перед батьком, котрий троха кривився, так:
— 'їхати,— казав він,— нігде не думаю, висвячуватися маю час, дармо їсти хліб ваш не хочу,— що ж вам шкодить, коли у дідича зароблю по 20 з[олотих] р[инських] місячно? Я ті гроші вам віддам і собі дещо справлю; бодай газету запренумерую собі. І не буде мені так скучно, як тепер є у сій глуші заліській, без книжок, без газет, без роботи...
— Але ж бо, хлопче, вік твій минає! — вговорював о Левицький сина.— Думав бути священиком, а пускається на домашнього інструктора! Чи то ж годиться?
— Такого "щастя", як ваше, тату, можу добігти чи скорше, чи пізніше, а чим пізніше попаду в такі злидні, як ваші, і поступлю собі так, як ви з Козаком, тим лучче для мене і для таких Козаків. А краще не шукати таких злиднів!
— Роби собі, що хочеш! — закінчив о. Левицький, вражений немилою згадкою про Козака.— Ти вже давно повнолітній; пам'ятай лише, аби-сь на мене не нарікав.
— На вас не буду нарікати за свою долю, будьте певні! — відповів Славко і хотів вийти з батькової канцелярії, коли в двері вступив саме той Козак, котрого перед хвилею згадали. Славко задержався в канцелярії.
— Що скажете, ґаздо? — спитав о. Левицький, наставляючи Козакові руку до поцілування.
— Та я, прошу єгомостя, з інтересом.
— З яким?
— Женитися хочу.
— Та як? в дві неділі по смерті першої жінки?! — здивувався Славко.
— Годі інакше, паничу,— відповів Козак, підвівши свої тупі очі на Славка.— Нема кому сорочки випрати, нема кому зварити, та й мені самому маркотно. А за жінкою то я ще дістану дещо, буде легше.
— Не ліпше ж тобі,— почав о. Левицький,— свою доньку, що служить у Львові чи десь, додому завернути, най би варила і прала?
— Якби я знав, де она є, то я би їй казав вернути додому; але за нею і слих загинув.
— То котра? — спитав Славко в батька по-німецьки, аби Козак не розумів.— Чи та гарна Анниця, що приїздила раз на Великдень до Залісся, цілком по-панськи приодягнена?
— Та сама,— відповів о. Левицький.— Sie war wirklich sehr schön, aber А де ж вона обертається? — спитався у Козака.
— Не знаю,— каже батько Анниці.— Зі Львова поїхала десь аж під Турка чи до Гамерики, не знаю. Писала якось раз торік, але і реєнтий не знав, з якого то краю лист прийшов від неї.
— Так з ким же ти хочеш женитися?
— З вдовою по небіжчику Кіндраті.
— А! то справді добра буде жінка! — почав панотець прихвалювати.— Мусить бути шлюб красний.
— Та вже як ласка ваша,— говорив Козак вдоволено, як би не той, що першу жінку поховав тому два тижні.— Я з нею умовився, ще як мені жінка почала "псуватися".
Славко витріщив очі на таке варварство, але батько, полагодивши орудку з Козаком, пояснив синові цілком просто сю безсердечність Козака.
1 Вона справді дуже гарна, але... (нім.) УЛ
— Ти дивуєшся? Думаєш, що на селі так, як у піснях співають? Хлоп без жінки не витримає, хоч би сам не мав що в рот вложити. Один бувший мандатор, а потім війт, що вже давно помгр, оповідав мені, що коли селяни не хотіли платити податків, то він замикав їх жінки до арешту. Той спосіб завсігди показувався найлуччим, бо селяни зараз складали гроші...— Бачиш, такий бідолаха Козак жениться, а ти не думаєш, хоч ти все-таки будеш мати що їсти і для себе, і для жінки.
— Бо я не Козак! Хіба ви думаєте, що можна отак раз-два, діставши від панни гарбуза, її забути і другої шукати?
— Чому не можна? Се ж звичайна річ, щоденні випадки! Женися, поки ще на синоді не ухвалили целібату.
Того місяця мав бути у Львові церковний синод і газети ширили заздалегідь вісті, що синод має постановити без-женність для священиків.
— Заким синод ухвалить, а Рим потвердить,— говорив Славко,— я ще буду мати час надуматися.
Під кінець вересня синод зібрався. О. Левицьки^ читав "Діло", передплачене Славком, і сердився незвичайно, що синод може навіть над чимсь подібним радити, як безжен-ніСть. А полохлива бабуся Клавдзя думала, що вже от-от вийде заборона питомцям женитися, і трохи не виганяла Славка з дому, щоби їхав на празники і весілля. Він уперто не слухав і з Залісся не виїздив. Але ся справа безженності не виходила єму з думки і навіть гризла єго, коли мав раз
0 тім розмову з Головатим. Було се по тім, як о. Левицький відчитав у каплиці єпископське послання о синоді. Головатий питався у Славка, над чим там будуть радити, а дізнавшись, що між іншим і над безженністю, заявив зовсім ясно, що то було "би не зле, якби і руські священики були нежонаті.
— Не у гнів вам сказавши,— говорив Головатий,— от і ваш батько якби був нежонатий, то, може, був би цікавий знати, що в селі діється, та поміг би дещо направити. А так що? присіли єго діти, він ґаздує, як кождий з нас, зводить — як може—кінці докупи, а про своїх парафіян не має і часу думати.
Славко передумував сю річ з різних боків, але кінець кінцем добачував у словах Головатого багато правди і отеє єго гризло. Коли він розповів батькові сю думку Головатого, той обурився незвичайно і на таку "єресь", і на Головатого,
1 на Славка.
— Я тобі раз кажу: не приставай ти собі з тим Головатим, бо хоч він головатий, але, проте, дурень. Бунтівник, радикал — я єго знаю.
— Що ж ви будете робити,— питався з глумом матурист Генко у своїх сестер,— коли питомцям заборонять женитися? Відпадуть вам найлуччі женихи. Ольга ще найлучче зробила, що рішилася вийти за учителя, а Зоня зі страху захотіла нараз бути учителькою...
Наталка мала справді невеселу міну.
Горошинський, котрий тепер був щоденним гостем в домі о. Левицького, набрав по синоді вартості, а сам синод був не раз предметом розмови при обіді і вечері.
Бився з думками Ярослав, але на ніщо не рішався. І навіть на весіллі Горошинського з Ольгою, котре небавом відбулося, зовсім не був чемніший до захвалюваної бабусею доньки о. Лановича, котра приїхала на весілля, як для інших паннів, що бабусю дуже журило і гнівало. Поступив собі так, якби для него всі дівчата були однаково милі або однаково байдужі.
Весілля було досить гучне. О. Левицький — як Славко на своє зачудування дізнався — позичив гроші від війта Костишина, щоби лише справити відповідне весілля для першої доньки. Славка дуже немило вразили такі ближчі зносини єго батька з війтом, котрого мав за злодія, але мовчав. То найстарша сестра виходила замуж, годі було перед світом виявляти свої злидні... Бабуся Клавдзя була дуже весела і як обіцяла, так справді танцювала з Горо-шинським кадриля. Зоня, що приїхала зі Львова на весілля, була також вдоволена і весела: казала, що з Дорошем видається часом у Львові, за що Наталка зганила її і порадила уважати на себе. Мала Влодзя в колисці, що найбільше причинилася до того весілля, не могла ще, на жаль, брати участі в розривках весільних...
По весіллю був дома такий нелад, як по нападі ворога. Славко не міг собі спокійного кутика найти; кілька днів прятали хату і все переганяли єго з місця на місце. Тому він і ходив трохи не цілим днями по селі та заводив нові знайомства, особливо з парубками.
— Єй-богу! — казав він.— Нема іншої ради, тілько перенестися до двора, куди мене Заборовський вже давно просив. Ту так тісно, хоч Ольга перенеслася до школи.
— То переносися! — говорила Наталка.— Панна Забо-ровська красна дівчина... Може, її . зловиш замість Стефки...
— Ет, не говори! Саме для того не кваплюся до двора, що там панна є... Але,— додав по хвилі,— перенестися варто, там я мав би велику вигоду і міг би дещо робити.
Однак він не зараз зважився на се.
X
Цілий вересень і перші дні жовтня Славко лише доходив до двора і просиджував там із Стасьом по дві, по три години. Перших кілька днів більше розмовляв зі своїм учеником, як учив єго, бавився з ним та пізнавав, що "в нім сидить".