І віддав князь Ярослав за нього дочку Єлисавету.
Казали всі, що такого весілля, як справив князь Ярослав своїй улюбленій дочці, Єлисаветі, не памятали в Києві.
Мудрий і запопадливий був Ярослав, і любили його кияни, як батька рідного, так само, як любили його батька, Володимира Святого.
Тож суом повіяло по Києву, коли пронеслася вістка, що князь Ярослав важко занедужав...
Занедужав князь у Вишгороді.
Не було нікого при ньому тоді з його синів і дочок, тільки найлюбіший його син, Всеволод.
Прийшов місяць лютий, князеві щораз гірше, Всеволод не відступав від батькової постелі.
— Не сумуй — каже йому князь Ярослав — час мій прийшов, досить я прожив на світі, сімдесять шість літ — шмат часу, — і спокійно відходжу з цього світу, бо не змарнував літ своїх. Одно тільки непокоїть мене, що може ви не підете за моєю батьківською наукою і коромоли та міжусобиці заведете між собою. Я хотів списати вам свої науки, як вам з собою жити, та часу в мене на це не було. А тут і недуга звалила, смерть іде. Вели покликати до мене митрополита, хочу висповідатися...
Прийшов митрополит і висповідався старий князь.
— Усе своє життя віддав я для добра рідної землі, і усе, що робив, чи добре, чи несвідомо лихе — все в доброму намірі — говорив князь сповідникові. — Найбільше каюся, що я брата мого Судислава позбавив княжого стола й у порубі держав його, та й тут ішло мені не про мене, а про цілість держави... І ще перед смертю велів князь покликати до себе раду бояр і городських мужів і сказав їм:
— Бояри та мужі городські, я покликав вас, щоб сказати вам, що я наслідником по собі залишаю на київському великокняжому престолі сина мого Ізяслава. — Нехай він буде замість батька усім братам. Перекажіть усім моїм синам, щоб жили в згоді та любові братній, бо тільки тоді сильна й могутня буде держава руська і страшна буде ворогам її.
Була субота 20 лютого 1054 р. вранці — князь Ярослав тихо та спокійно віддав Богу душу...
Величний похорон справив батькові князь Всеволод, бо більше нікого з синів не було тоді в Києві. З Вишгороду на санях повезли тіло в Київ із молитвами та співами церковними.
Ховав князя митрополит з великим почетом єпискомв і священиків — сам і сказав могутнє надгробне слово.
Говорив митрополит палко та щиро, хоч самому сльози тиснулися до очей. Говорив про заслуги князя для рідного народу й держави та для Церкви святої; назвав його вірним наслідником Володимира Святого, що не порушував його постанов, а ще скріпляв їх; не зменшував заслуг великого батька для Церкви святої, а ще збільшив їх; те, чого батько не докінчив, він докінчив, як Соломон Давидові діла. Він будував церкви величні й славні по всій українській державі, а славний город Київ окружив величністю, мов вінцем, і віддав його в опіку Пресвятій Богородиці, що їй і церкву побудував золотоверху на великих воротах в імя першого Господнього празника Благовіщення.
Наприкінці пригадав заповіт Ярослава синам, щоб жили в згоді та в любові для добра рідного народу й землі рідної.
Плакав увесь правовірний народ, слухав слів золотоустого проповідника, щирих і палких.
І похоронили князя Ярослава Володимировича в мармуровій домовині в Софійському соборі.
— Похоронили з ним славу й могутність та велич держави, що за батька його Володимира Великого і за нього — "не худа була й невідома, а відома й славна ва всіх кінцях землі" — говорив Тукій до Івана Жирославича, коли верталися з похорону князя.
Мудрий був князь Ярослав Володимирович, лишив велику, багату й могутню державу, однак перед смертю зробив велику помилку, що поділив державу між синів.
І справді лихо було в поділі спадщини на уділи. На першому поділі не скінчилося. Пізніше кожен князь ділив свій уділ на ще менші уділи між своїх синів, а ті знов свої уділи між своїх — і вкінці дійшло до того, що замість одної великої держави було понад вісімдесят малих державок.
Значення Києва, "матері городів руських", падало все більше й більше. Піднялося ще було на короткий час за славного князя Володимира Мономаха Всеволодовича, внука Ярослава Мудрого, що був великим князем в рр. 1115-1125. Та було воно так, як із полум'ям свічки, що вже догоряє: полумя наприкінці заблисне ясніше і — гасне.
Так воно сталось і з "матірю городів руських", бо вже в 44 роки пізніше прийшов із далекої півночі князь племен, з яких пізніше витворився московський народ, Андрій Боголюбський. Забув, що він унук славного Володимира Мономаха, став уже чужий українському народові. Він у р. 1169 з дикими фінськими ордами напав на Київ, здобув і зруйнував його.
Не любив він Києва, не терпів того, що Київ, хоча занепав, хоча втратив давне значення, все ж таки жив давньою славою, вважався "матірю городів руських".
І як тільки помер Ростислав, вислав Андрій негайно свого сина Мстислава на Київ.
— Зруйнуй Київ так, щоб він уже ніколи не міг піднятися, щоб не затемнював слави моєї держави.
І син виконав батьків наказ.
Пограбував Поділ, Гору, манастирі, церкви Десятинну й Софію і не пощадив нікого: християн убивали та брали в полон, забрали з церков ікони, книги, ризи і дзвони.
І з того часу Київ уже не піднявся до давньої слави та значення. Причинилося до того й те, що роздроблені князівства, а часом ще й розсварені, не могли знищити половецької орди і прогнати її із гирла Дніпра. Через те занепала славна колись торгівля Києва з Грецією.
Та на заході, під Карпатами, над рікою Дністром зросла в силу під розумною управою Ростиславичів — Галицька держава, що зберегла українську державність ще до половини чотирнадцятого століття.
СМІЛИВИЙ КНЯЗЬ
Хоробрий, сміливий, непосидючий був князь Ростислав, син князя Володимира, а внук князя Ярослава Мудрого.
— Зовсім у батька вдався — говорили дружинники його. — Його покійний батько був такий — завсіди тільки в походах і в походах. Родився до воєнного діла, без воєнних походів життя йому не було б життям!
Такий був і князь Ростислав Володимирович. Ніякі невигоди не відсташували його. Навіть невдачі не знеохочували, не ломили, а навпаки, ще тугішим, ще завзятішим робили його.
— Скривдили мене брати, не дали мені батьківського уділу, Новгорода! Та я й не дбаю! Мечем здобуду собі уділ, який захочу! — говорив князь гордо, як гостював раз у Вишатича Івана. — Вони дали мені Подністрянську волость і Червенські городи. Та там дуже тісно мені. Моя вдача потребує розмаху, простору.
Іван Вишатич говорив на це князеві:
— Княже, буває так, що більша заслуга вдержати своє, ніж чуже здобувати.
— Твоя правда! Але я, друже, орел! — Мені треба простору. А там, у цій Подністрянщині, з півдня гори угорські, а з заходу піски. За мало простору, тісно мені там. Та я цим не журюся. От, був я недавно в Новгороді, там найшов я чимало дружинників, охочих зо мною славу добувати. Думаю, що й у Києві найдуться.
— Княже! — не видержав син Івана, молодий Виштата, — я й зараз готов за тобою!
— Дякую тобі, юначе! Кажу тобі, будеш славний, як і дід твій! У мене є вже один Вишата, син покійного Остромира. Теж такий завзятець, як ти. Ще й побратимами станете.
А воєвода Порій:
— Коли ти, княже, згоден будеш, то й я піду з тобою.
— Дуже радий буду! Твій розум, твоя рада придадуться мені.
— Сподіюся, княже, що й меч мій пригодиться — відповів Порій.
І зібрав князь Ростислав дружину, хоч й невелику, але сміливу й хоробру, а то й очайдушну.
— Браття й дружино! — сказав до дружинників своїх. — Підемо на Тьмуторокань. Підемо здобувати нові землі на Сході й на Півдні.
Тут вмішався Порій, воєвода:
— Княже, пригадай, що написав хан печенігів на черепі твого прапрадіда, Святослава Хороброго: "Чужого забажаєш, своє втратиш!"
— Ну, і що ж? Погиб мій прапрадід, та славною смертю. Він погиб, однак слава його вічно житиме. Цього й я бажаю! у Тьмуторокань хочу йти. І Тьмуторокань моя буде! Сподобалася мені ця багата країна. ! Там торгівля з Греками дасть мені багатство, а Кавказ войовників завзятих.
І захопив князь Ростислав Тьмуторокань.
Але не довго сидів спокійно.
Каже раз дружині своїй:
— Браття й дружино! Годі, щоб мечі наші ржавіли. Підемо на касогів!
— Підемо, княже, куди поведеш нас! — закричала дружина.
Довгі й завзяті були бої, та не встояли касоги, мусіли дань платити князеві Ростиславові.
— Небезпечний такий сусід для нас, — казали корсунські греки. — Треба нам конче збутися його. Та війною з ним ніщо не вдіємо, тут треба підступу.
І послали до Тьмуторокані послів.
А князь Ростислав тоді в своєму теремі бенкет справляв.
— Будьте гостями в мене! — сказав корсунським послам.
На пирі величали князя, славив його й грецький сотник, що прийшов у посольстві.
— Княже, — сказав він, — тобі б і в Корсуні й у Царгороді панувати.
І буду, як захочу! — відповів князь гордо.
Аж тут де не взявся якийсь невідомий чернець, старий, сивий, як голуб:
— Княже Ростиславе! — став він говорити. — Велика твоя слава, хоч твій вечір уже перед тобою. Та є трьох синів у тебе, вони не затемнять твоєї слави, а зростять її, хоч і не тут, а на західних межах землі нашої.
— Що ти, старче Божий, говориш! Тут моя слава буде, тут і синів моїх буде слава!
— Тут твоя, а на заході синів твоїх! — відповів старець і щез із залі, мов і не було його.
Князь задумався, спер голову на правій руці.
Тут підступив до нього корсунський сотник і каже:
— Задумався ти, княже, над словами чоловіка Божого. Шкода думати! І твоя слава і синів твоїх у мечі, а життя в чарі вина.
— Твоя правда, — сказав князь. — Випий за моє здоровя!
І велів подати сотникові чару з вином.
Грек узяв чару в руки і швидко, непомітно всипав щось до неї, а потім каже:
— Княже, у нас такий звичай, що хто другого частує вином, то перше сам п'є з чари.
— Не знав я про цей ваш звичай. Та коли є такий, то дай, я випю перший.
Грек подав князеві чару. Князь випорожнив її душком. І велів налити нову чару сотникові. Сотник випив:
— П'ю на славу князя Ростислава, могутнього володаря Тьмуторокані.
А князь сидів іще трохи та скоро почув, що щось недобре з ним творится. Підвівся і сказав:
— Вибачні будьте, гості мої, я щось нездоров, мушу покинути вас.
І покинув, але покинув уже назавжди. На другий день не стало вже князя Ростислава в живих.
Умираючи, покликав до себе Вишату, сина Івана Вишатича, та сказав:
— Правду сказав чернець! Не тут доля для моїх синів.