На жаль, ми не знаємо тексту записок других "губернаторов и частных лиц", а може б вони виявили нам фамілії й інших діячів українського театру, які причинилися до скасування заборони 1876 року. Спинимось поки що на тім, докази чого маємо у вищенаведених "записках". Таким робом, бачимо, що заходами "украинофилов", а між них і двох видатних діячів української сцени, здобуто дозвіл на український театр.
Театр той, як видно, дозволено було в самих обмежених рямах, і ось тепер перед нами друге питання: чи спинилися діячі українського театру на тім status quo, який встановив їм новий закон. Чи боролися вони проти адміністрації й цензури, як і яким чином?
Це питання треба поділити на дві частини: боротьба, чи то заходи окремих осіб щодо своїх власних творів, та колективні зусилля на принципіальне поліпшення справи.
Властиво все це 25-ліття українського театру — це єсть настирлива, невпинна боротьба з цензурою за кожний крок вперед. Дозволено було в принципі до вистави тільки такі пьєси, у яких "внутреннее содержание или дух не отзывается тенденциями украинофильской партии". А позаяк кожний з адміністраторів хтів довести, що в нього найтонший "нюх", то "дух" цей пахтив їм з кожного твору. З найбільшою пильністю приглядалися звичайно до того автора, ім'я якого Дондуков поставив між поводарів "враждебной единству России партии", — до М. П. Старицького.
Почнем і огляд боротьби діячів української сцени з його діяльности, як більш знайомої нам.
Найпершу драму М. Старицького "Не так склалося, як жадалося" надруковано було в альманасі "Рада" у 1883 році, а дозволено її виставляти на сцені 3-го декабря 1886-го року. Впродовж трьох років посилав її д. Старицький до цензури під ріжними назвиськами, з усякими скорочуваннями та змінами, — цензура не дозволяла. Та й як було дозволити, коли п'єса, і покалічена і перероблена, таки тхнула сепаратистичним "духом"... Але єсть на світі сила, якій кориться "весь род людской". До трупи д. Старицького вступив поганенький актор російський, але талановитий адміністратор, нині вже покійний М. Перлов. З цензурою зав'язалися теплійші відносини, і нарешті аж через три роки пьєсу було дозволено... але у якому вигляді! Все, що було живішого в п'єсі, ласкаво викреслив цензор і між іншим головну сцену, у якій жид обдурює разом з паном селян. В тій п'єсі, що йде зараз на театрі, од усієї цієї сцени лишилася тільки одна фраза. Поміщик Лященко заспокоює свою жінку і каже: не турбуйтесь — гроші будуть; ми з Шльомою вигадали гешефта. В надрукованій в "Раді" п'єсі, бодай і скороченій, єсть все-таки ця сцена; вона показує, як відносився автор до селян і як до поміщиків, вона свідчить про його соціальні переконання, і коли б критик дійсно хтів познайомитись з "святая святих" авторів, він мусив би продивитись їх рукописи, первотвори, бо більш ніж наївно шукати "святая святих" в тих творах, які перейшли крізь цензурне чорнило, як наївно було б шукати і сліду гріха на душі, що видерлась з чистилища.
Кожен рукопис російського письменника, а найпаче письменника українського, в добрі старі часи підлягав "законам развития насекомых". Спочатку робак, далі заплутується в цензурне павутиння і лежить там довгий час лялечкою, нарешті вилітає легесеньким метеликом, без найменшого багажу, що лише літає високо над землею од квітки до квітки і тішиться соняшним промінням. Здивований автор дивиться і восклицає: "Дивні діла Твої, о Господи!"... і не пізнає свого твору.
Жарти набік. Коли б молодий літератор, обвинувачення якого ми навели вище, мав дійсне бажання познайомитись з "духом і настроєм письменника, з його ідейними симпатіями і цілим комплексом його святая святих", — він легко міг би це зробити, порівнюючи п'єси, що виставляються на сцені, з тим, як вони надруковані, і нарешті з рукописом, з первотвором. Таким ро-бом, щодо п'єси "Не так склалося, як жадалося" (si devant22 "Не судилось"), коли б критик був познайомився хоч тільки з друкованим її екземпляром, він дізнався б більш-менш про соціальні переконання автора.
Те ж саме можна сказати і про відому драму "Богдан Хмельницький". Одіслано її до цензури першого разу у 1886 році, дозволено до друку лише у 1897 році, а до вистави на сцені тільки у 1898 році Дванадцять років поневірялася п'єса в цензурі! Скільки разів посилано її до цензури — того і не злічить! Прибиралися нові й нові назвиська, калічився текст. Не брало вже нічого. Сепаратистичний дух таки тхнув від п'єси, — правди нікуди діть.
* Показчик Комарова, 154 23.
Я пам'ятаю гаразд той невимовний, скажений гнів, що охоплював автора, коли він знов та й знов одержував свій твір, перехрещений кривавим чорнилом з стереотипним підписом: "К представлению не дозволена".
Пам'ятаю свій власний діалог з цензором з приводу цієї самої п'єси.
— Объясните, пожалуйста, в чем дело? Если Вы имеете что-нибудь против содержания пьесы, автор готов изменить его, лишь бы она увидела свет. Ведь по-русски есть же пьесы, написанные на эту тему.
— Н-да, — одповідає з ухмилкою цензор, — пьеса пьесе рознь, но дело не только в содержании, а в языке.
— Как в языке? Драматические произведения на малорусском языке разрешены к представлению.
— Разрешены, да не все-с. Переведите пьесу на русский язык, и тогда мы, пожалуй, разрешим ее.
— Но почему же...? — слова спинялися в горлі.
— Потому-с, что русского языка народ малорусский не понимает, а малорусский понимаетъ, — вот-с и нежелательно, чтобы народ видел такие пьесы на доступном для его понимания языке. Просто?
Просто до цинізму. І вертайся додому і бийся головою об мур, як б'ються герої андреєвського оповідання "Стена". Нарешті її [драму "Богдан Хмельницький"] дозволено було до друку аж у 1897 році, звичайно, скорочену, оскільки було можливо. Останню дію в наметі перед Переяславською радою цілком викреслила цензура — всю без останку; вона лишилася тільки в рукопису. Знов через рік п'єсу перегнано ще раз в цензурнім горнилі і нарешті дозволено до сцени, але "с непременным условием", щоб наприкінці драми виставлено було апофеоз — "Переяславська Рада". Це цікавий факт як доказ того, що цензори не тільки дозволяли собі робити негативні вимоги, але вони вважали себе цілком уповажне-ними ставити й "положительные требования".
Знов-таки і по цій п'єсі критик, аби тільки схотів, може добачити "дух і настрій письменника і його святая святих".
Такі ж трансформації пережили і п'єси "Остання ніч", "Облога Буші" та й всі другі, які тільки дотикалися хоч в найменшім ступні такого питання, до якого можна було пристосувати "социализм" та "сепаратизм".
"Оборону Буші" надруковано було у 1899 році; посилано її до театральної цензури кілька разів, і верталася вона все з тим самим присудом: "К представлению признана неудобной". Аж нарешті, тільки по конституції, дозволено її до сцени у 1906 р. "Остання ніч" перейшла ще більші трансформації. Взагалі, коли б критик схотів порівняти екземпляри п'єс, дозволених до сцени, з екземплярами тих само п'єс, дозволених до друку, з авторськими екземплярами і нарешті з суфльорськими екземплярами, що перейшли вже останню цензуру, цензуру самих артистів, — знамениті "купюровки", — тоді б тільки уявив він собі, як затемрюється "святая святих автора" по всіх тих операціях!
Письменник, що збирається писати про драматичну літературу, мусить познайомитись з друкованими творами авторів, а не обмежуватись лише тим, що бачить на сцені, — це аксіома.
Коротко кажучи, цензура, очевидячки, завзялася була знищити українську драматичну літературу, і знищити неабияк, не ґвалтом, — а тихо й любо: примусити її вмерти ніби своєю власною смертю; довести її до такого ступня, щоб вона вже не задовольняла і самих запеклих патріотів. Заборонювалися не тільки ті п'єси, в яких ніби тхнув уславлений "дух", а просто й всі ті, в яких мріла хоч іскра талану. Напр., М. Старицькому впродовж багатьох років заборонювалися такі цілком безгрішні п'єси, як "Ой не ходи, Грицю" та "Ніч під Івана Купала", а разом з тим Мирославському-Винникові дозволяли історичні п'єси з самими пекучими заголовками: "Гайдамаки" — исторические картины времен Гайдамачества", "Козаче серце" — исторические картины", "Гетман-ци" — исторические картины времен Запорожья" і т. і. Очевидячки, ці "исторические картины" були цілком безпечні і "на доступном для понятия народа языке".
Що було робити? А треба було постачати нових п'єс. Вживали усяких засобів. Перш над усе М. Старицький порозумівся з деякими авторами-товаришами, Левиць-ким та Мирним, — вони мали дозволені театральною цензурою п'єси. M. Старицький і переробив їх до сцени. Та все ж цього було мало. Серед "безусловно дозволенных к представлению" п'єс українських було чимало таких творів, яких ні в якому разі не можна було виставляти через їх літературну вартість. Проте вони мали один великий плюс: палітурка з маркою, з печаткою і з надписом: "К представлению безусловно дозволена". Це був філософський камінь!
Пам'ятаю, була якась така п'єса, властиво таки не п'єса, а тільки дійсно палітурка, на якій значилося: "Васыль и Галя" — Драма в V действиях Бондаренка, безусловно разрешена к представлению". Ой, скільки п'єс українських врятував той Бондаренко! Через нього, мабуть, і розповсюдились так в українській драматургії назвиська Василь та Галя.
Звичайно, це не була боротьба в справжньому розумінню цього слова. Жарти, та жарти лихі...
Була собі така п'єса "Мазепа" — исторические картины в 6 действиях, текст отчасти заимствован из поэмы Пушкина "Полтавский бой" (sic), сочиненіе артиста К. П. Мирославского-Винникова". Заголовок свідчить про освіченість автора. Дарма, що автор сумирно зазначає: "текст отчасти позаимствован из поэмы Пушкина", але відомо, що в поемі Пушкіна Мазепу змальовано "злодеем, Іудою, бежавшим в страхе". Хто бачив Мазепу на сцені у виконанні кращих труп, той бачив, що Мазепу не було виставлено ні злодієм, ні Іудою в страхе... Так пробивалися струмочки думки й життя у нещасний український театр.
Єсть ще таке правило: потому, як п'єса вертається з цензури, автор не має вже права додати й жодного слова, але викреслити може скільки хоче. І з цього правила користувалися бідолашні українські драматурги.