— Я гадаю, що не треба наводити тут приклади зла, адже воно трапляється у світі постійно. На жаль, на жаль…
— А я певний, що зло не існує, — відповів студент, переходячи в наступ на пана професора. — Бо як його фізично виміряти? Воно навіть не існує для нього самого. Зло є всього лише відсутність Бога. А тому воно схоже на темряву і холод, теж створений людьми термін, аби описати відсутність Бога.
Отже, Бог не створював зло. Бо зло не є віра чи любов, які існують як світло й тепло. Зло, ще раз наголошую, це відсутність у серці людини Божественної любові. Тож воно схоже на холод, що настає коли немає тепла, або як темрява, що настає, коли немає світла…
Ім’я професора не збереглося.
Ім’я ж студента буцімто було Альберт Ейнштейн.
СКАЗАННЯ ПРО ЖОВТОГО КАРЛИКА
Імперія Сонця. "Я б землю покинув і в небо злітав…". Воно вже пройшло половину свого шляху. Терем Божий, з якого дивляться на нас очі янголів. Ярило їде… Б’є родюча ярість. Амон— Ра в золотій священній барці. Радість народів і страх тьми. Тіаунака — "діти Сонця". Засновник "сонячної науки". Грецьке слово "геліос". Сім кобилиць по крутих небесах тягнуть свою колісницю. Кам’яні баби були колись людьми? Молодик на ймення Наркіс глянув на Сонце. І звуться вони поетично: сонцевики.
Ми молимось Сонцю,
Безсмертному Світлу,
Чиї коні швидкі.
"Авеста", священна книга давніх іранців.
"Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко".
З українських співанок.
"Нам здаються дитячими ті вислови, що зустрічаються у "Ведах": "Чи зійде сонце? Чи повернеться зоря, наш давній благодійник? Чи візьме гору божество світла над темними силами ночі?" І коли нарешті сходило сонце, вражений глядач задавав собі запитання: "Яким способом, ледве народившись, воно стає таким могутнім, що подібно Геркулесу, ще в колисці здобуває перемогу над чудовиськом ночі? Як іде воно по небу? Чому нема пилу на його дорозі? Чому не скочується вниз зі свого небесного шляху?"
О. М. Афанасьєв.
ШОСТА ЗІРКА КАССІОПЕЇ
… Здається, я тоді вже не спав.
Чи — додивлявся ранкові сни— марення, золоті й чарівні, як казка.
Швидше, і те, і те: і спав, і мовби вже не спав — ліньки-дрімки ще солодко зліплювали мої повіки в напівсні, в напівдрімоті, нереальній, чарівній, яка буває лише в дитинстві, коли ти, безгрішний і безжурний, не обтяжений пошуками сенсу життя та свого місця в ньому, спиш, набігавшись за довгий день, спиш без задніх, як у нас казали, ніг, а вранці ще і ще розкошуєш у золотому сні…
І тут щось доторкнулося до мого личка — метеликом на нього ніби опустилося тріпотливим. Було воно тепле, навдивовиж ніжне й ласкаве. І, як мені здалося, золотисто— пухнастеньким… Наче… наче зайчик — легкий і невагомий…
Я млосно потягнувся, заінтригований, що ж то присіло мені на личко, розплющив одне очко — то й справді був зайчик— побігайчик.
Тільки сонячний.
Яскраво— жовтий, із золотистим відтінком. І прилинув він до мене через шибку нашого віконця та й заходився лоскотати мені щоки, ніс, очі. Теплий, ніжний, ласкавий. Справді, якийсь мовби аж пухнастенький. Наче сама світла радість, наче саме щастя — я до того навіть не знав, що воно таке — щастя. А втім, хто з дорослих знає, що таке щастя, невловиме і загадкове, а я ж був усього лише маленьким сільським хлопчиком.
У нашій хатці господарювала пресвітла золота сонячність (у шибку було видно край вранішнього блакитного неба), було напрочуд світло, радісно і я, наче той розквітлий сонях, повернув голову до вікна. До нього, до сонечка, що вітаючи мене, зі своїх високих небес прислало мені своє золоте проміння…
— Валіку, пора вставати, — весело гомоніла, заходячи до хати бабуся Зіна. — Вставай, вставай, лежебочко, вже сонечко встало. У віконце зазирає та дивується: чого це наш Валько досі на боковеньці?
Мені тоді ще й п’яти рочків не було і я тільки-но почав для себе відкривати той світ, у який прийшов. Світ, у якому владарювало сонце в піднебессі.
Я схопився. На відчуваючи нічого під ногами, наче полетів у двір. І в першу мить аж зажмурився. Наш двір був повен світла, до країв залитий сонячною повінню — теплою, ніжною, ласкавою. А на воротах у червоних чобіточках зі шпорами стояв наш когут. Змахуючи крилами та витягуючи шию, голосисто співав. Мабуть, теж вітав прихід сонця. І я ладен був разом з ним закукурікати. Від повноти дива, що білий світ, виявляється, такий чарівний. І над селом, але так виходило, що в першу чергу над нашим двором, висіло ранкове сонечко, молоде і гарне, як умите, висіло в ореолі золотистого проміння і наче посміхалося до мене.
Я простягнув до нього руки, відчуваючи на них і на своєму личку і в усьому своєму єстві, сонячне літепло.
Мружачись, підстрибом побіг двором. Щось вигукував — у захопленні, що білий світ такий чарівний. І було мені в океані сонця легко і радісно. А попереду був такий довгий-довгий сонячний день. Той день, що його бабуся Зіна називала віком.
— Бабусю, — вигукував я, — а де сонце в небі взялося?
— Отакої! Звідки я знаю? — але трохи подумавши, бабуся таки зважилася на відповідь: — Де взялося, питаєш? Зійшло. Встало вранці й зійшло, даруючи нам білий день.
— А сонце завжди-завжди буде сходити?
— Завжди-завжди, — підтвердила бабуся. — Бо як же нам без сонечка.
І далі бабуся сказала те, ще я при нагоді повторюю й досі:
— Хоч увечері день і не кінчається, але вранці він зі сходом сонця завжди починається…
Звідтоді всі мої дні хоч і не кінчаються увечері, але неодмінно вранці зі сходом сонця починаються. Заново, але наче вперше. Хіба я тоді, хлопчик з далекої, останньої перед страшною війною весни, залитий сонячним світлом у дворі хати, яка невдовзі буде корчитись і гоготіти в пекельному полум’ї, купаючись у сонці, відкриваючи для себе світ білий і своє місце у ньому, хіба тоді міг подумати — бодай подумати! — що сонце коли-небудь помре?
Постаріє й помре, відживши своє.
"Альфа Центавра — наша найближча сусідка в космічному просторі за межами Сонячної системи і одна з найяскравіших зірок Південної півкулі — насправді є системою, що складається з трьох зірок. Дві великі зірки А і В, обертаються одна навколо іншої за 80 років — за середньої відстані між ними близько 20 астрономічних одиниць (астрономічна одиниця — а. о. — є середня відстань між Сонцем і Землею), третій член системи — зірка С, що знаходиться від нас на відстані 10 000 а. о., обертається навколо пари AB за період близько мільйона років. Кожна із зірок А і В могла б мати планети, зірка С — не могла б.
Гіпотетичний мислячий насельник таких планет, глянувши на своє нічне небо, побачив би такі ж сузір’я, як і ті, що їх ми звикли бачити з Землі: Велику Ведмедицю, Оріон і решту. Але було б і досить значне доповнення. Замість п’яти яскравих зірок в сузір’ї Кассіопеї він побачив би шість. Шостою і найяскравішою (нульової візуальної зоряної величини), що продовжувала зигзагоподібний малюнок із зірок ще на один крок, було б наше Сонце.
Наш гіпотетичний мислячий спостерігач не зміг би загледіти нічого видатного, властивого саме цій яскравій зірці: вона б мала вигляд приблизно такий же, як багато інших зірок у полі його зору. У нього не було б способу виявити, що ця зірка володіє планетою, яка обертається навколо неї і несе на собі життя". — Стефан Доул, автор книги "Планети для людей".
На півночі острова Великобританія та на прилеглих островах (Гебридські, Оркнейські, Шотландські) розташувалася Шотландія (адміністративно-політична частина Великобританії) — країна королів і поетів, балад, пісень і повстань за незалежність, країна Роберта Брюса, Якова I і, звичайно ж, Роберта Бернса, Вальтера Скотта, Роберта Луїса Стівенсона і багатьох-багатьох інших.
В Південній Шотландії, в родовому маєтку "Притулок у долині" довгий час жив і похований там Джеймс Клерк Максвелл.
Творець теорії електромагнітного поля (він передбачив існування електромагнітних хвиль і висунув ідею електромагнітної природи світла), першого статистичного закону — закону розприділення молекул за швидкостями, що названий його іменем.
Виникнувши, електромагнітне поле (Максвелл першим увів цей термін — поле) поширюється в просторі зі швидкістю світла — 300 000 км/с, займаючи все більший і більший об’єм. Максвелл стверджував: хвилі світла мають ту ж природу, що й хвилі, які виникають навколо дроту, в якому є перемінний струм. Вони відрізняються один від одного лише довжиною.
Дуже короткі хвилі і є видиме світло.
Іншими словами — НАШ БІЛИЙ СВІТ.
Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю?
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав…
Вже не одне покоління українців співає цю щемку, що душу реве, популярну у всі часи пісню Михайла Петренка — недарма вона сприймається як народна. А втілена в ній віковічна мрія людства — полинути в небо. Якщо й не завоювати його, щоліття та ліття ще залишатиметься нездійсненним, то бодай побувати в ньому, небі, не кажучи вже про Сонячну систему, яку ми все ще не знаємо. Безкрилій людині (крилатій лише в мріях) споконвіку здавалося, що саме там, "далеко за хмарами", як співається в пісні "Дивлюсь я на небо…", "подалі від світу" є справедлива і добра доля, щастя— талан, тож там можна "ласки у сонця, у зірок прохать і в світі їх яснім себе показать". Бо ж вірилось — "далеке є небо — моя сторона".
Вірилось, не підозрюючи, що в імперії Сонця свої закони, категоричні й імперативні, які нам належить беззастережно виконувати. І жити лише підкоряючись їм. Та ще владиці неба і світу білого, адже його місце перебування в небі, владарювання теж є імперативним. Вірячи про щастя небесне, земні люди не підозрювали, що в неба свої біди, значніші од земних і що саме звідти колись можуть прийти на землю… непереливки. М’яко кажучи.
За тлумачним словником рідної мови — "небо — видимий над поверхнею землі повітряний простір у формі купола". А ще, "за релігійними уявленнями — це місце перебування богів, янголів, святих, потойбічний світ, рай". (Може тому воно віками й вабило та вабить людей? Бо кому не хотілося б пожити в раю, якого на землі, на жаль, не було, немає і не буде. Чи ми його самі не здатні створити?).
Наші предки вірили, що там, на небі — вічне царство, адже з неба падає сонячне проміння, звідти сяють місяць і зорі та ллється цілющий дощ.