Та й піде плачучи: "мамуню, — скаржиться, — а Мася б'ється!" — То мати й прийде: — "чого ти, дочко, б'єшся? тільки й чуєш, що скарги на тебе".
— Нехай свиня знає своє стійло, — відкаже Мася.
— Що ж ти таке? Чи ти в мене не така дочка?
— Ні, не така, — каже Мася.
— Ей, доню! ну-ну! догуляєшся ти з своїм розумом!
І піде. А Мася дума: "чого б точитись оцій попаді? Отам корпалася б, коли має в чім. Так ніт же! Всюди їй треба! То-то вилаю колись, аж чорти сміятимуться".— Вона все по-польськи балакала.
Не можна сказати, щоб вона й зла була. Ніт, тільки така горда та пишна, і себе так високо ставила, що всі проти неї, як горошина проти скали якої. Тим вона й верховодила, тим і не слухала нікого, що себе мала за найрозумнішу. Одна тільки Печержииська де в чім була розумніша за Масю, та й то, як роздумається, то й вона ні-по-чому: — "дурна, — каже, — і Печержинська! й усі дурні! Ось воно як повинно бути, а не он як!"
І губу Мася мала виправлену! Що які вже витресовані оті скарбові підпанки, що якби не вмів брехати, та ще й гладко, то не мав би й рубця на плечах, не то сорочки, — й тих Мася в шуршу заганяла: не смій і рот роззявити, бо напечеш раків на день і три ночі.
Справна була! ніхто з нею не справлявся — та й не думав, бо не почувався в силі. Чи осміять кого, чи розказати що — тільки подай, то всі аж за боки беруться. Й загорділа вона; не знала небога, що не туди до щастя дорога, куди люди справляють, а куди доля поведе.
Раз сиділа Мася у себе в хаті, сама втішалась і других потішала; два паничі цілували її в руки. третій, як цуцик, служив перед нею. А була половина курсу і саме жнива.
Може кому невідомо, що то половина курсу? Ось що: в духовних школах в кожнім класі треба сидіти два роки, то як рік пройшов уже, а ще рік остався — то й вийде, що була половина курсу. Богослови, значить, ще мали рік вчитись, нім матимуть право на попів святиться. Богослови опівкурса, хто заможнішого батька син, вже їздять, чи не натрапить де на суджену.
А був поблизу від Солодьків панотець Собальський, і мав сина Івана в богословії. То цей і шатнув по селах, і заїхав до Люборацьких. Сказано, семінариста: ані сісти не вміє, ні вклонитись, ні слова до ладу сказати, — нічого: все вимучать, все видушать. Як побачить панянку, то аж острах його візьме, — і сказав би, і боїться; приступив би, і не сміє. Поїхать такому між дівчата, то рівно з головою. І Собальщенко не поїхав би, та його батько був скількись літ благочинником, то всі сусідські панотці були йому знайомі, а в Люборацьких він таки не раз був, — ще за життя покійного о. Гервасія. От і приїхав пан богослов. Добре йому знайомі були ці пороги, та переступав він їх ще "пімперлям", а тепер — Іван уже, як думав він, голова на всю околицю, чоловік на всю губу, молодець, хоч куди; де ж пак — богослов! а богослов… буде й того, що вже богослов, та й годі! З-за такого сина і матері честь: "богослова родшую" як не поважати? Ото ж виходить він до хати, шарнув ногою, як умів, і щиро поцілував панну Марію в руку, бо аж ляснуло. Тоді обернувсь до паничів і рекомендується що так і так: ученик богословії — просю любить і жалувать — Іван Іоаннович Собальський.
— Ученик богословії! — підхопив один панич, — га! ученик богословії! дуже раді-сьмо! — А другий: — просимо сідати! просимо! будьте ласкаві! ге!.. Та й до третього: — проси, хай садовляться! — Кинувсь і третій: — та сідайте, будьте ласкаві! ощасливте нашу компанію, — просить.
І щоб вам котрий вусом моргнув, абощо, мовби й насправжки вони так раді, що уздріли богослова.
А Собальський ходить по хаті, відкашлюється; викашлявся і сів — та де ж? коло самісінького порога — і почав придивлятись на образи, хоч бачив їх і придивлявся не десять і не двадцять раз, а пиши — сто або й більше.
Всі мовчали, дивились, мовби ждуть якого змилування божого. От богослов й почав:
— А у вас чудо — не образи, панно Маріє!
— Niczego sobie, — відказала Мася.
А паничі і собі кинулись дивитись на образи, і один одного торкають: — бач, кажуть, бач! ге! що то богослов! зараз і завважав! не ми, сліпота! —І на богослова повитріщали очі, що то він ще скаже. От він й почав:
— Я нігде такої живописі не бачив.
— А ти бачив? — спитав один панич у другого.
— Ніт, — каже цей, — не бачив.
— А ти? — питають третьего.
— І я ніт, — каже той.
— Бач! а нам й в голову це не приходило! — заговорив первий, — що то богослов!
Мася нічого не відповіла на слова пана богослова. Він і пішов далі, таки довгенько помовчавши:
— А це, панно Маріє, богородиця, — показав, — точка в точку ваш портрет!
— Еге ж! — озвались паничі. — Що то окої богословське око, та й годі!
Мася мовчала, тільки дивилась. А богослов підійшов до того образа, подививсь та й каже:
— Позвольте свічкою присвітить! — І простяг руку до свічки. Та якийсь панич вже й присвічував. І всі очі повитріщали. Дивились всі, тільки Мася ніт; довго дивились мовчки, аж один з них каже: — "красавиця!"
— Совершенная красавиця, — озвавсь богослов.
— Бач, — почали паничі проміж себе, — красавиця! га! бач! що то богослов, а ми й не завважали.
Богослов відступивсь, і свічку на столі поставили, та не сідали, бо Іван Іоаннович стояв; далі він сів, і всі сіли. Себто так шанують його, що як він не сіда, то ніхто не сміє.
То Іван Іоаннович задумав комплімент сказать панянці і так прибрався. Возвеличивши панянку тим, що вона походить на богородицю, він богородицю назвав красавицею, тоді каже.
— Єй-єй! от як дивлюсь на вас, панно Маріє, то наче на той образ; а як на образ дивлюсь, то наче на вас — їй-богу!.. Точка в точку! — І осміхнувся, та й почав відкашлюватись і люльку набивати.
А паничі кажуть: — І ми так: як дивимось на панну Марію, то наче бачим богородицю… ей… єй… Еге ж так? — пита один у одного.
— Таже так.
— Якби не так, — каже третій, — то пан богослов не казав би.
— Та що ти! — перебив той, — ти не так величаєш; кажи: його богословство.
Мася чуть тільки гамує сміх, а паничі — щоб котрий вусом моргнув, то ніт. А Іван Іоаннович уже набив люльку; уже один і прислужився; вийняв з кишені папірцю шматок, запалив і приніс: — просю, — каже, — покірно, ваше богословство! пихкайте!
Іван Іоаннович хотів щось сказати, та тільки рот роззявив, а той і каже, — та пихкайте-бо, ваше богословство, а то припече і кину.
Іван Іоаннович і став пихкати: пих-пих, і каже: — такого титулу — і все: пих-пих, — нема і в світі, — а все пихкає.
— О? — почав панич, — нема? то як же вас величати, ваше богословство?
— Як буду священиком, то ваше благословеніє, або — ваше преподобіє, або — превелебіє; а тепер ще я не маю величанія.
Принесли чай. Став один панич мішати його ложкою і питає: — Ваше богословство! чи пак — ваше пришле благословенство, а тепер ще ніяк! Ви вчили богословію; чого то, скажіть, сахар скоріш розтає, як його не мішати ложечкою, а як мішати, то не так скоро?
— Ге! — сказав богослов, — ге! хіба це до богословії належить? Ге!
— Бач його! — озвавсь той, — а я думав, що до богословії.
Поки тут що діялось, менші сестри, що сиділи десь там у закутку, підосляли наймичку розпитать хурмана: хто приїхав. Як довідались, що богослов, то так і розігнали курей на сідалі. Вже дівчина, здавалось, і добре за голову стискала, а все-таки чути було "кир-кир". В печі загоготіло; як і паніматка вийшла. З старою Іван повів розмову, як і треба. Все розказував: і скільки кіп його батько вже поставив, і скільки ще буде, і коли обжинків сподіються, і скільки пнів пасіки, і скільки роїв, і все, що треба в хазяйстві, говорив, розказував, як з книжки вичитував. І жартував і все; та тільки з старою, а Мася й Орися сиділи нишком у тій же кімнаті. Поки ж ще паничі були, то й їм було з ким розмовляти; та ті не довго мешкали: паніматка не любила шляхтичів. І вони це добре знали, то не пройшло й години часу, як утрясли.
Паніматці хоч і до дня просидіти б, прогомоніти з Собальським, та не здужала, то й пішла собі. Як не той став хлопець, оставшись с панянками: зам'явся зараз, закахикався.
— Давно вже я тут був, — каже. — Ще ви ось які були, — показав з-на аршин від землі, — а я, — каже, — качавсь, як гарбуз.
Засміялась Мася, і він засміявсь, та й змовкли. Стара гукнула ва Орисю; Орися й вийшла. Богослов і знов почав:
— Покійний о. Гервасій, пам'ятаю, горіхів давав… Мася мовчала; а він додав: — вам, думаю, жаль за о. Гервасієм?
— Mnіе? — озвалась Мася, — nie miala bym, za kirn ubolewac!
— То ж ваш отець!
— Та coz z tego?
— Та й не жаль?
— А nie.
— Як-таки можна, — подумав богослов, — щоб дочці та не жаль було за татом! — І каже: — То може, хоч коли жаль було?
— Nigdy!.
Не сказав він нічого на цю штуку, а почав люльку набивати.
Довго так-то мовчали вони, то розпочинали розмову і на двох-трьох словах кінчали, і знов мовчали.
Богослов курив та й курив, аж язик йому затерп; вже й не хотілось, а все курив, аби дурно не сидіти. Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на рідну мову, каже:
— Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як балакали, а тепер ось як? І не пізнати, що не католичка, що панотцева дочка.
— Bylam glupia, — відказала Мася.
— То це ніби й я дурень, коли так? — заговорив богослов.
— Ja nie mowie, — озвалась Мася, — a panu wolno myslec, со sie podoba.
Скипів панич, аж побілів, і вийшов та й гука:
— Герасиме!
— Гов! — озвавсь той.
— Давай коні! — І вернувсь до хати. Масі вже не було; тільки Собальський ступив за поріг, вона й пішла в валькир.
Хто не знає, що кому що, а курці просо? Так і хурман: аби коням добре, то й сидів би і не рунтався. А в Люборацької коням богослова й містечко знайшлось в стані, і паші, і оброку дозволу; то й почав Герасим ворчати щось під ніс собі, як панич сказав коні подавати.
Почула стара його приказ і вийшла знов, хоч слаба була.
— Куди ви проти ночі? — каже. — Та переночували б любенько, побавились, і вже завтра по видному й поїхали б. А тепер чого сліпати?
— Спасибі, — каже, — а ночі тепер видні, і додому недалеко. Поїду.
Не вблагала паніматка навіть закуски підождати: — поїду та й поїду. Тільки чарку горілки випив.
— Хай же хоч хурман повечеря!
— Хіба він голоден? і дома повечеря. Спасибі, не турбуйтеся. І поїхав.
— То через тебе, — почала мати Масі вимовляти.