Чорти мене підкусили йти туди на вілію... що тепер мені робити? Вже би біді і заплатив, аби лиш відчепився. На що мені по судах волочитися? Хороба їх знає... може на правду є таке право? Алеж бо я їй ані слова не говорив, що буду женитися абощо... Конець світа хіба, чи що? А ту з ніким порадитися. Шляхта певно такого права не буде знати, тай встид признаватися...
Не їв обіду, у ночі спати не міг, так важко зажурився. Напасть тай годі! Буде мене чіпатися то хіба з Пишновець втікай...
Яричовський не втратив ще надії на добрий успіх. Уложив собі плян: ще кілька разів шляхтича пострашити судом, бароновою і так його укоськати. А по шлюбі, то вже Клявдзя дасть собі з тим дикуном раду, бо жінки дуже хитрі бувають.
По довгих нарадах з самим собою, по не доспаних ночах Михась рішився відкрити цілу правду бароновій і схоронитись під її опіку, нагода наближалася, бо йшов Новий рік. Михась прилагодив власноручно написаний рапорт і ждав Нового року нетерпеливо.
Яричовський за той час не находив його, залишаючи це на пізнійше. Яричовська допитувалася цікаво чоловіка, як діло йде, та він збував її одностайною відповіддю:
— Лиши то мені, а побачиш, що все буде добре.
Тим і вспокоїв жінку, котра вірила в хитрість свого чоловіка, як жиди в чудотворного рабіна.
На Новий рік встав Михась скоро на дворі засіріло і став готовити свою гардеробу. Оголився, вичесав чуприну і надів капоту та пішов до двора.
У великій їдальній кімнаті зібралися всі офіціялісти. Михасеві і не в голові було повіншування, і намовив старого Чосниковського, щоби він як найстарший віком промовив в іменні всіх. Другі те одобрили і Чосниковський, поправляючи свій вус, покашлював собі на охоту, добираючи в памяти слів до повіншування.
Незадовго вийшла баронова, а тоді Чосников-ський вийшов на перед і заговорив. Говорив і розплакався. Баронова зворушена подякувала. Побалакала ще кілька слів і хотіла відійти до своїх покоїв. їй заступив Михась з бючим серцем дорогу і цілуючи в руку сказав, що має з ясною панею на самоті кілька слів поговорити.
— Коли так, то ходи зі мною до мого кабінету.
Баронова йшла передом.
За нею поступав Михась в своїх підкованих чоботах. Йшов дуже обережно, щоби на гладких паркетах не поховзнутися.
— Щож мені скажеш панє Міхалє?
— Насамперед прошу ясної пані приймити рапорт! — витягнув з кишені зложений папір і подав пані.
— Хто це писав? — питає баронова,— письмо мені незнакоме.
— Я писав — каже Михась почервонівши.
— Ти? научився вже писати? Славно панє Міхалє! Тепер вся робота буде інакше йти, коли письмо знаєш... Дуже тим тішуся. Хтож тебе навчив.
— Дяк тутешній, старий Пак.
— Я тобі хотіла давно таке порадити, лише боялася образити твоєї шляхотської душі... Гарно,— говорила дальше, розглядаючи в письмі.— Але чого ти якийсь такий сумний, аж помарнів? Вигулявся так на святах... ну, це нічого, ти молодий і це твоя пора... Лиш нема чого хнюпитися.
Михась зітхнув.
— Ясна пані бароново, моя добродзійко ласкава! мене таке спіткало, що аж страшно...
— Чи не хорий ти?
— Я цілком здоровий, ласкава добродзійко, але то ще гірше від хороби...
— Я навіть не смію того перед ясною панею сказати, бо мені соромно, але не маю нікого такого щирого, щоби за мною обстав...
— Говори вже раз! я слухаю,— сказала нетерпеливо баронова.
Михась потупив очі в поміст і почав говорити.
— Яричовський запросив мене на вілію. Чого я там ішов, бігме не вгадаю... який злий дух мене підмовив... (Баронова сиділа на канапі і слухала). Прийшов я там, ну, як звичайно, привитався, ми зломили оплаток при повіншуванню, як водиться... Сіли до вечері, пили горілку, мід, їли всілякі страви, от як звичайно буває, ну а потому ми колядували... тай найстарша Яричовська сиділа біля мене... ми розмовляли, жартували, сміялися, цілком призвоїто от, як звичайно кавалір з панною... Потому ми колядували...
I'M...
— То ви два рази колядували?
— Та ми багато колядували... потому всі вийшли з покою геть і сендзя і сендзіна і діти... тільки гм... лишився я і панна Клявдзя...
— Ну і що? — спитала баронова, бо таке довге оповідання їй наскучилось слухати.
— І я її... поцілував,— каже Михась та трохи не вдавився тим словом. Кров била до голови, в ухах шуміло, шапку так скубав у руках, що трохи її на шматки не розніс.
— Ха-ха-ха! — засміялася баронова — То ти то називаєш нещастям? ха-ха-ха!
— Прошу ясної пані, та то ще не кінець...
— Щож було дальше? — каже баронова, прибираючи поважний вигляд. Шляхтич в своїй наївнос-ти, готов мені ще Бог знає що наговорити подумала баронова.
— Панна поцілувала мене... ну й ми цілувалися... Аж тут влітає до покою старий Яричовський хоче нас благословити, каже, що ми вже заручились... Я відпекуюся, а він ні і ні, каже, що я мушу женитися, бо так говорить якийсь там кодекс... чиста напасть! Я йому кажу: прецінь я панни не вкусив, чого хочете від мене? а він все своє... Я аж утік з хати.
— Може, він лиш так жартував з тобою? То розумний чоловік!
— Го-го! він навіть перемудрий, не то розумний... де там жартував! По святах приходить до мене і конечно: женися і женися, а ні то тебе до суду завдам! Каже: таке є право, що хто панну поцілує, мусить з нею женитися, бо то зневага... Або я знаю, чи де на правду є таке право... Господи! я би радше пішов у Дністер утопитися...
— Не бійся, панє Міхалє, такого права нема.
— Пані бароново ласкава, ратуйте мене! — і Михасеві показалися сльози в очах.
— Не бійся, нічого тобі не буде... Я вважаю, що Яричовський йно чатував на тебе... добрий має смак... Я тобі дам проти нього раду — каже баронова усміхаючись.
— Я до ради ясної пані душею пристану, лиш прошу мене порадити й під свою опіку взяти.
— А послухаєш мене?
— Послухаю, ясна пані, послухаю, даю моє сл...
— Стій! слова ще не давай, абись не жалував. Отже я тобі раджу: женися.
Михась став ні в сих ні в тих... попався з дощу під лотоки.
— Ти панє Міхалє, не повинен би так дуже оженін-ня боятися. До панєн ти смілий... цілуєш добре... ха-ха-ха!
— Та прошу ясної пані баронової, деж так можна раптом женитися? Нема з ким...
— А як тобі Міхалінка подобається? Вона для тебе призначена... а мандатор нічого тобі не зробить!
Михася аж заскоботало по серцю. Став баронову по руках цілувати і розплакався...
— Ага, впала вона і вже паничеві в очко? Бережись, мандаторівної!
Баронова подзвонила. Увійшов Войцєх.
— Попроси сюда панну Міхаліну! А пополудни най тут прийде пан мандатор!
— Він уже тут чекає, прошу ясної пані,— каже Войцєх — прийшов віншувати.
— Перепроси, най зачекає, а панна най тут зараз прийде.
Михась не знав, що робити з собою. Мав охоту втекти, лиш не хотілося йому здибатись з Яричов-ським.
За хвилю увійшла Міхалінка. Михась мало зо шкіри не вискочив.
— Чи ясна пані мене кликали?
— Так, знаєш цего пана?
— Знаю.
— Подобався тобі?
Міхалінка засоромилася і глипнула з під ока на Михася.
— З відкіля ви знаєтесь?
— Ми разом танцювали у паньства Чосников-ських.
— От видете! — каже баронова — я її пильную мов ока в голові, а вони кудись поза плечі на себе очком кидають... Міхалінко, підеш за пана Міхала замуж!
Міхалінка почервоніла ще більше, прискочила до баронової й впала їй до ноги.
— Панє Міхалє, хочеш взяти її за малжонку?
— Хочу, ясна пані, хочу! — відповів твердо Михась.
— То бери! будеш мати добру жінку, добру господиню, бо я її від дитини виховала і вона шляхтянка так добра, як і ти... За посаг не журися то моя річ... Бери!
Михась зрозумів приказ бери в літеральнім значінні. Приступив до Міхалінки і взяв її за руку. Баронова догадалася, що палкий шляхтич не витримає аби не поцілувати, тож лишила їх самих і вийшла до мандатора.
Михась дав тепер серцю волю. Обняв біляву Міха-лінку, цілував її в чоло, в очі, в уста. Вона як голубка горнулася до нього і відплачувалась поцілунком.
— Боже, який я щасливий! — говорив Михась.
— І я щаслива, бо я тебе... вас дуже люблю! Баронова, принявши офіціяльні благожелання від
вистроєного Яричовського, поговорила з ним на самоті. Господь знає, про що балакали. Але мандатор вийшов злий, мов чорт, трохи тростини своєї не поломив в руках.
До жінки сказав так:
— Все пропало! Чорт наслав баронову... той брус жениться з Міхалінкою.
Від того часу не заходив до Михася і не страшив кодексом.
XI.
З того часу Михасеві жилось інакше. Що днини бодай на хвильку забіг до двора побачитись з Міхалінкою. Тепер зимовою порою не приходило йому тяжко одягатися в сукно. Міхалінка була йому рада. Полюбила Михася усею своєю дівочою душею.
Михася начеб хто на сто коний посадив. Колиб йому баронова подарувала цілі Пишнівці зі всіми підданцями, він певно би так не радів. Лиш одна перешкода стояла в дорозі.— Михась не знав як його рідня прийме ті заручини. Знаючи амбіцію шляхетську своєї рідні, котра в Закуттю була дуже численна, він боявся, що може не дозволять, а тоді, далебі не знать, що робити. Міхалінку він любив теж, за бароновою був би в огонь скочив, але зривати з родиною, з шляхтою, то ліпше повиснути на сухій вербі.
Він постановив собі поговорити про те з мамою на Святий вечір і того дня дожидав в горячковій нетер-пячці. І той день надійшов. Михась випросився у ба-ронової на свята.
— Йди, йди, мій добрий панє Міхалє! Гріх було тобі робити в таке велике дорічне свято. Поклонись мамі від мене. Веселих свят тобі! На другий рік, дасть Бог здоровля, будете вже на своїм, а тоді я, як дочекаю прийду до вас... уже завчасу впрошуюся...
— О, пані баронова такі добрі для мене... нехай Бог милосердний заплатить і нагородить всяким добром!
В тій хвилі нагадав собі, що в літі обіцяв шляхті взяти для них угор на старизнині.
— Я ще, прошу ясної пані, маю одно діло господарське. На це літо пускаємо старизнину за Дністром в угор. Шкода, щоби так змарнувалося, хоч того косити не можна. Я би гадав... не знаю, що ясна пані на те скажуть, щоби той угор дати шляхті на випас, а вони за то в осені його спокладають...
— А чи схочуть? Там є двіста моргів...
— Схочуть! чому би ні? Я вже з ними про се говорив.
— Добре, умовся з ними.
Над вечером зайшов Михась в Закуття до матері.
— Мій синочку, а годиться то давати матері так ждати.
— Вибачте, мамо, але то служба, трудно! Не буду три дні в дворі, то треба було всему лад зробити,— сказав Михась цілуючи маму в руку.
— Та добре, добре.