Попереду у нас була річка Сейм, а річка Сейм не замерзає і взимку. Щоб одірватися од кінноти, треба було її переплисти. Червоноармійці у крижані хвилі Сейму кидалися. Майже усі перепливли, хоч місяць лютий був, а па берег — мало хто вибрався. Берег крутий, ухопитися нема за що, хапаємося за очерет, а він — ламається. Так і костеніли у воді, на лютому морозі. Або від куль гинули, офіцерня пуляла з правого берега, як на стрельбищах, тренувалася. Багато тамочки товаришів моїх полягло. Я виплив і на берег вибрався, щоб потім за них відомстити. Дак ми їх у Криму стелили собі під ноги, як солому. З кулеметів — тра-та-та! Рука моя — не здригалася. І не здригнеться, покуль останню контру не знищимо на корені…
Правиця Левка Жили тяглася до кобури, але — порожня кобура була. Тоді він діставав із кишені червоного галіфе четвертинку, з якою не розлучався, і цмулив із неї. А Нестірко у шинельці, накинутій на плечі, підхоплювався з тапчана і подовгу розказував, яким буде Пакуль, коли вони викосять контрреволюцію, як бур'ян у полі родючому:
— Зітремо ми Пакуль старий із лиця землі, як учитель у школі стирає з дошки крейдою намальоване і написане! Залізною рукою пролетарською зітремо! І вибудуємо Пакуль новий, де комуною люди житимуть, як у раю земному. Будуть вулиці прямі, широкі, камінням вистелені, а в садах — палаци білокам'яні. Електрика прийде у кожен дім, і не гнутимуться жінки коло печей, а сама електрика усе варитиме і теплом своїм зігріватиме. Трактори в полях густимуть, як жайворони залізні. І ніхто на пупа не братиме, а машини замість людяків працюватимуть. Людяки ж науки комуністичні вивчатимуть у залах світлих…
І світилися очі Нестірка вірою у щасливе майбутнє, як очі Гаврила Латки, коли він про Горіхову Землю уголос мріяв.
Дак, мо', йому, Нестіркові, знаття передалося од баби його Уляни Нестерки, що йон крізь десятиліття бачив. Багато ж бо з того, що Нестіркові у будуччині бачилося, справдилося достеменно. Се уже бухнув Чорнобиль той проклятущий, се уже землю вогнем атомним обпалило, се уже знали, що й на Пакуль наш отруйная хмара лягла. Але ще був Пакуль наш. Дак наїхало у Пакуль люду чужого, з технікою усілякою. Бо угорі грошви одвалили, се ще були в державі гроші, ще не усі казнокради за бугор вивезли. А одвалили грошви, щоб село перебудувать і людяки далєй у ньому могли жити, хоч і тая вже, як її, радіяція, довкола зубами вовчими поклацує. Дак грязюку з дворів наших і вулиці бульдозерами у глинище згребли. Подекуди, де радіяцією сильно приморосило, і на городах верхній пласт знімали. Стару ферму коло хутора Нестерового спалили, гноєвище бетоном залили. Нову ферму на луках, ближче до Невклі, вибудували, і була яна мов картинка, які малювали в старих підручниках, по яких ще ми училися, про майбутній комунізм оповідаючи. Страхолісся підстригли, аж до гаю дубового, а болото високо так колючим дротом обгородили, бо тамочки — пляма. І щоб ніхто тамочки осоки не косив і торфу не копав, так нам сказали. Був хутірець за річкою Студницею, Суха Груша йон звався, люди там, як у раю, поживали: і ліс, і луки, і ріка поруч, було де і скотині пастися, і рибину упіймать, і зайця якого в сильце піддурити. Живи тольки і соловейків слухай. Дак розбурали хутірець той, а для людяків накреслили вулицю у центрі Пакуля, пряму, як лінійка, і будинків нових, із білої цегли, намурували. Вулиці і двори наші асфальтом встелили, щоб і не ступала нога людяцька по земельці зараженій. Газ нам провели у кожну хату, аби ми жили, як пани городські, не топили в грубках та печах дровами, бо дерева усі навколо — у радіяції, наче в інеї. Так нам сказали. І воду нам провели, теж у кожну хату, про такеє ми і не мріяли: краник крутнеш — і водичка тече. А криниці усі — опечатали. Будинок культури у тім годі одгрохали, наче палац, наче із мрій Нестіркових фотографію перезняли. І сказали нам, що пенсія буде на п'ять літ раніше, а дєтву у школі безплатно годуватимуть. Стріхи із хат старих зняли і шифером перекрили, усі, до одненької. І стали ми жить-поживать, як при комунізмі вимріяному. І обновився Пакуль наш, у нове увесь вбрався, лежав під сонечком, як у труні небіжчик, вимитий та прибраний. Бо як теє усе зробили, грошви силу-силенну угрохали, наїхало ще болєй людяків учених, виміряли яни своїм струментом кожну грядку, кожен видолок, кожен двір. І постановили людяки учені, а начальники угорі підтвердили, що не можна нам у Пакулі своєму жить, бо радіяція туточки за глитавку хапає і душить, і буде так сотні, а може, і мільйон років. І наказали нам усім виселятися, у нові села, за луги сиволозькі, по той бік Невклі. І НЕ СТАЛО ПАКУЛЯ нашого, а став Пакулець у чужій чужині. Бо тіла наші перебралися у нові кутки муровані, а душі наші — туточки залишилися, з покійником Пакулем. Зате здійснилася мрія Нестірка, сина Устима і Оксани, революціонерів заслужених, про жисть нову і село нове — перед кончиною Пакуля.
Наче доля та людяцька історія з нас усіх, мертвих і живих, посміялися гірко…
Була уже осінь за людським денночисленням, але ще літо літувало. Початок його видався дощовим, прохолодним, для пашниці добрим, і тепер сонце борг землі віддавало. Нагріта за спечний день земля допізна дихала теплістю. Троїсті музики стиглого літа — трав'яні коники — скрипіли на скрипочках, вителенькували на цимбалах і бубнили у бубни так хвацько, що свічки зір над Круковою горою, над селом, над лугами і Невклею молодо підморгували їм улад, смикалися, тріпалися і, підковзнувшись на слизькій крутизні небозводу, летіли назустріч землі, розсипалися срібними зоряницями. Крутилися крила вітряка на вересневому вітерці, шамріли у темряві млина жорна, борошенце сіялося у мучник, із мучника — в корито. Ключі перелітних птахів — гусей, качок, журавлів, шелестячи крильми, пропливали над Круковою горою, під зорями, у вирій. Вітряк на шпилі здавався птахом-підранком, який, втративши надію наздогнати зграю, вимахує крильми, але злетіти не може. Кузьма, син Нестора Семирозума, у тепліші, принадніші краї не поривався, хоч і не вірив скороминущій теплості, услід за якою неодмінно прийдуть млиста, гнила осінь і холодна зима. Хитріші, пронозливіші бігма продавали хати, дворища, реманент, худобу і, відчуваючи скору зміну клімату в державі, тікали у міста, на будови, на заводи, залізниці, світ за очі, аби лише не втрапити під гвинт нещадної державної олійниці. І Кузьма передчував душею, розумом знав, що не на добро для селянина ідеться, але знав і те, що нікуди з Пакуля не рушить, не рватиме себе з корінням із цієї землі, де його рід від прапрадіда ріс і кущився. Це було б понад силу його. Наприкінці літа, уночі, його Наталочка народжувала дитину, тяжко народжувала. Кузьма привіз фельдшерку із Крутьків, хоч мати, Уляна Несторка, і казала, що сама поможе породіллі, не уперше, мовляв, і не востаннє, багатьом помагала.
Смалив люльку, ходячи по двору, не знаходячи собі місця, ніби муки Наталчині передалися йому. Нарешті на ґанкові з'явилася мати і мовила до нього: "Сьогодні і тобі, синку, кріпко муторно прийшлося, але не фельдшерка твоя учена, а Бог поміг Наталочці". І зійшла Несторка з ґанку, ступила до вікна, провела рукою, наче завісу часу піднімала: "Дивися сюди, се ще мене твій батько навчив, а йому сеє дання на небі було даровано, де йон гостював у давнину давню…" Тут долинув із хати перший крик дитини. І засвітилися шибки вікна червоно, наче в челюстях печі по той бік вікна вогонь палахкотів. Вогняний вал котився по жнивному полю, а крізь нього брів у солдатській одежі, у залізній касці, з гвинтівкою у руках юнак, на Кузьму з обличчя схожий. І гукнула із сінець фельдшерка, що Наталка сина щасливо народила. Змахнула Уляна Несторка рукою видиво із вікна і зітхнула тяжко: "І докуль сяя завірюха вогняна по землі нашій нещасній гулятиме?! Война за войною. Як ти, синку, народився, теє самоє вікно провістило, і не збрехало яно". І додала докірливо: "А ти усе ждеш, як віл обуха…" — "Од долі не втечеш, — відказав Кузьма. — Що усім судилося, теє, — і синові моєму. А война є война, що в селі, що в городі. У городі яна ще страшнєй". Гніткі передчуття мучили Уляну, то розор села, як у дев'ятсот п'ятому, то голодухи привиджувалися їй, і вона хотіла, аби Кузьма з Наталкою та дітьми звили кубельце де-небудь у місті, із своїми руками та головою син ніде не пропаде, усюди потрібен буде. Хоч би до кращих часів, якщо вони колись настануть. А вона — на сідалі залишиться, дідизну для онуків стерегтиме.
Пливли ключі пташині у вирій, вздовж Шляху Чумацького, зоряного, прощально вимахував крильми услід їм вітряк, а Кузьма сидів на східцях млина і думки свої невеселі звично перемелював. На порох, що їх вітерцем, здається, вивітрювало, і відлітали думки у небо зоряне, сліду на землі не полишаючи. Бо нічого од тих його думань на землі не мінилося, ніхто з людей до них не прислухався, а жили люди нерозумною отарою, за законами, писаними невідь-де, ніхто про те не знав і не відав. Хвиля зла і ненависті накочувалася на людей незбагненним дев'ятим валом, колись, ще в Листопадів, він бачив таку картину. Вутлий вітрильничок із безсилими перед стихією людьми, а над ними — піниста, жорстока, нещадна долоня моря. Або ще: вогняне колесо котиться з гори, невідомо ким пущене, котиться по роках і десятиліттях, підминаючи людські долі, розбризкуючи гарячі краплі вогню, палаючі віхті, рясно сіючи зло і ненависть. Колесо котиться все швидше, вогняні спиці зливаються в шалене кружало: революції, війни, революції, війни, голодухи, людиновбивства, жертвоприносіння — кому, навіщо? З якої гори те вогняне, диявольське колесо котиться, хто його пустив по людяцькій історії? Хто відкрив шлюзи греблі всесвітньої, аби прибутна вода насильства затопила світ? Колись, давно, у божевільні, професор розказував Кузьмі, який відмовився стріляти в людей, хай і в іншу, німецьку, одіж вбраних, про зірку, що кометою зветься. Вона відбилася від посестер своїх, як корова від череди, і безпритульне блукає просторами зоряними. І нібито на початку століття комета неподалік планети нашої пролітала, це вона спричинила усі лиха сьогочасні на Землі. Якщо це правда, хто ж тоді — людці у поросі земному, з їхніми розумами, душами, мріями, претензіями на безсмертя, вірою в своє божественне призначення? Мурашина купа, на яку — кип'ятком линули або висипали відро їдкого попелу, і мурахи збеленіли, заметушилися, забігали, давлячи одна одну?!
Ніколи ще так не гнітила душу Кузьми, сина Семирозумового, малість людська, як тої зоряної ночі.