того ж без приданого. Не трудіться більше..."
Прибравши коси, пов'язавшись білою хусткою, від чого вишневі спалахи на щоках стали ще яскравіші, Мотя пішла по господарству: на кухню допомогти куховарці, потім — у погріб, звідти — в комору. У дворі трохи затрималась, провела затуманеним поглядом чорний журавлиний ключ, що виринув із-за сонця на простір синього неба, почула прощальне "курли" й пожаліла їх — небесних мандрівників: куди летять, навіщо?
Коли повернуться додому? Чи вистачить сили для далекої дороги?..
Тим часом Іван Петрович, поминувши Пробойну й новий будинок, який недавно звів губернський суддя Тар-новський на розі Пробойної і Протопопівської, вийшов до лікарні. Добре було б, подумав, коли б такі будинки зводили не тільки на Пробойній, але й на інших вулицях; окрім того, слід би подумати міській управі і про бруківку. Адже й досі в негоду по місту не пройти, калюжі та баюри такі, що не тільки не пройдеш, але й не проїдеш. Правду колись сказав поет, побувавши в Полтаві: "Похвала їй не потрібна, дайте їй скоріш бруківку". Міська управа і градоначальник думають про що завгодно, тільки не про це. І він, Котляревський, не був, мабуть, достатньо наполегливий, коли говорив з князем про благоустрій рідного міста, і Новиков — мила душа — скільки разів обіцяв нагадати його світлості про потребу щось робити в цьому напрямку, а все забуває... Згадавши про Новикова, знову подумав, що конче треба якось дізнатись, для чого вчора той запрошував до себе. Сам обіцяв розмову, і не просту. Розмова відбулась, але не та, на яку натякав пан Михайло. Хитрує Михайло Миколайович, а може, не зрозуміли один одного?..
У лікарні Андрій Опанасович порадував доброю звісткою: Лаврін почуває себе набагато краще, могутнє здоров'я допомогло хворому стати на ноги, одно турбує Лавріна: доля дітей пан з ними вчинить усе, що схоче і тим помститься Лаврінові за його вільнолюбність.
— Вільнолюбність? Так і сказав?
— Не зовсім, але я зрозумів його саме так.
— Передайте ж йому, Андрію Опанасовичу, щоб не турбувався, сам князь обіцяв справою його зайнятись, так мені казали, в усякому разі... Отож, нехай поправляється. Пізніше зайду ще...
У пансіоні Івана Петровича чекали. Черговий помічник доглядача зустрів його при самому вході. З ним разом, не заходячи до себе в кімнату, Іван Петрович обійшов усі спальні, побув і на кухні. Під час обходу помічник розповідав про те, що сталось за минулу добу. Нічого, сказати б, особливого, всі здорові, лише Яків Замчевський відпросився був у гості до. своїх друзів — синів пана Новикова, і замість однієї години, як обіцяв, пробув у них до пізнього вечора. "Каже, не відпускали... І таке розповідає...".
— Що саме? — Котляревський глянув на молодого свого помічника — колишнього вихованця цього ж пансіону Прісовського, що замінив два роки тому нагло померлого старого унтера Капітонича, — і здивувався. Прісовський мінився на очах, то бліднув, то червонів, поводився якось дивно, ніби й хотів щось сказати, і не зважувався.
— Кажіть же.
— Не знаю, як і почати.
— Та що скоїлось? Може, не в Замчевському справа? Може, хто занедужав? Еге, ось і вікно розбите. І досі не засклили? Мабуть-таки, хтось застудився, а ви мовчите? І лікаря не покликали?
— Ніхто не застудився, а винуватця ще не знайшли, але знайдемо.
— Ось цього робити не слід. Він сам знайдеться. З ким не буває? Хіба самі ви жодної шибки не розбили? Я про себе такого не сказав би... Так оце те, чого ви не хотіли мені розповідати? Чи вам не сором, друже мій?
Прісовський почервонів, благальне глянув на Івана Петровича:
— Пробачте, бога ради, Іване Петровичу, я ж хотів про інше. Замчевський — він приніс це від Новикових — розповів, що вчора вам привезли з Петербурга повідомлення, що вас... прийнято до Вільного товариства любителів російської словесності. Але якщо він це вигадав... тоді ми...
— Нічого не вигадав, звідки ви взяли?..
— Так це правда?!. — Прісовський засяяв. — А я ж йому не повірив... Це ж радість для всіх, бо ж ви для нас усе: і батько, і порадник, і друг.
Котляревський спинився, поклав руку на плече Прісов-ському:
— Не треба так... А за добре слово — спасибі!.. Одначе я піду до себе. А ви догляньте, щоб вихованці вчасно поснідали та на уроки не запізнювались.
Збентежений не менше, ніж молодий помічник, Котляревський пішов до себе в кімнату.
Ранком просторі коридори завжди тихі, немов ще сонні, а сьогодні вони чомусь урочисті, святкові, прибрані, пахнуть свіжістю, натерті до блиску підлоги, у вікна ллється сонце, затоплює кожен куток, грає на картинах і портретах, що розвішані вздовж стін. Служник пансіону, відставний .солдат дядько Гаврило кладе в грубку дрова обережно, щоб не потривожити тишу зайвим стуком. Побачивши доглядача, він пробує підвестись, але майор просить лишитись на місці, сідає з ним поруч і питає, як сторожувалося минулої ночі, чи не помітив чогось особливого.
Гаврило крутить рудий вус, робить його гострим, як швайка, стріляє оком на майора і розважно розповідає, що чергування в нього завжди проходить добре, нічого він ніколи не помічав, а в цю ніч, правда, старші вихованці довго не вкладалися спати, світили казенні свічки і не відчинили, коли він стукав до них. А взагалі все було добре. "Так що не звольте турбуватись, ваше благородіє..."
— Не так офіційно, дядьку Гавриле... Спасибі!
У своїй кімнаті Іван Петрович зняв шинелю. З першого ж погляду помітив, що на столі щось змінилося, позавчора він не залишав ось цього великого аркуша. Звідки ж він? Аркуш як аркуш, але геть увесь списаний віршами, і кожна літера, з якої починається нова строфа, розмальована.
Звичайно, це діло рук Якова Замчевського і його друга Євгена Тернопольського, тільки вони на таке здатні, та й письмо знайоме — того ж таки Замчевського. Але стривай, що ж вони пишуть?
Вірші присвячені... Кому ж? От розбійники! З приводу чого доглядачеві пансіону присвячувати раптом вірші? Яке нині свято?
Що це з ними?
Він читав, і що далі вчитувався, то більше хвилювання охоплювало його, то дужче билося серце. Ось воно що!
Вони поздоровляють його з обранням у почесні члени Вільного товариства любителів російської словесності! Вони пишаються ним, вони складають йому глибоку шану й любов і дають урочисту клятву: йти за ним слідом, продовжувати його діло — утвердження рідної мови й літератури, обіцяють присвятити цьому все своє життя.
Написаний українською мовою, мовою його "Енеіди" й "Полтавки", вірш був зразком високої поезії, і це хвилювало найбільше. Присвята, оформлення — другорядне. Головне — вірш, у якому кожне слово — прозора крапля чистої води, пронизаної сонцем... Внизу стояли підписи. Перший — Яків Замчевський. Далі — Євген Тернопольський. І ще кілька: Максим Потушняк, Грицько Могилат, Петро Зозуля... Уявив собі на мить їх — струнких, безвусих, сповнених високої гідності, кращих вихованців пансіону... "Сини мої, соколи, — шепотів і мимохіть погладжував великий аркуш паперу. — Спасибі вам, дорогі мої! Чи треба більшого щастя доглядачеві?!"
Довго стояв біля вікна, що виходило на майдан. Ранішнє сонце золотило шпиль монумента Слави, яскравіло на розгорнутих крилах орла. Погляд охопив майдан і далі, до самого будинку віце-губернатора, потім перекинувся до сусіднього. Там стояло кілька карет, біля них вештались люди. Та ось одна від'їхала. Верх був піднятий, і Котляревському добре було видно, хто в ній прихилився до сидіння. Так, це був учорашній знайомий. Шапка — як вороняче гніздо, великий хутряний комір і костур у руках. Проїжджав повз пансіон, мимо під'їзду, і було видно, як пильно вдивляється у вікна, немов хоче когось побачити. Нарешті побачив. Погляди стрілись. Калістратович похмуро, з-під кошлатих брів дивився на відкрите лице доглядача пансіону і не витримав — відвів погляд, махнув рукою фурманові, і той, стьобнувши коней, звернув карету в завулок...
Поїхав. А перед очима все ще пливла карета, і в ній — його знайомець. І важкий — з-під брів — погляд. Нічого доброго в ньому, нічого, — віщує серце. І все ж не можна сказати, що це погляд переможця. Але хоч би там що, а він, Котляревський, не відступиться, не дасть на поталу людини... Треба зайти до Матвія Муравйова-Апостола, до Новикова. Вони знають, чим закінчилася сьогоднішня аудієнція у князя.
Згадавши про Новикова, знову подумав про вчорашній вечір: для чого ж запрошував до себе правитель канцелярії генерал-губернатора? Що затаїв від нього? А чи, може, так і треба?
Ще не раз і не двічі таке запитання зрине в його пам'яті. І лише через рік, в останні дні свого життя Михайло Миколайович Новиков відкриє йому всю правду, таємницю, яку ревно зберігав так довго...
Здалося, у кімнаті замало повітря — і відчинив кватирку. Свіжий струмінь вітру ввірвався в кімнату, розвору шив на столі зошити й книжки, торкнувся учнівського адреса, і він, як живий, зашамотів, заговорив, птахи, намальовані на ньому, заспівали на різні голоси, а квіти, виведені вправною рукою, розцвіли всіма барвами веселки.
Коридори у цей час наповнювалися гомоном, поки що глухим, невиразним, та з кожною хвилиною він ставав гучніший. Доглядач пансіону вслухався в той гомін, дорогий його серцю, знайомий ось уже скільки років, і йому здалося: то народжуються десь далеко звідси невеликі чисті джерела, а потім, пробившись крізь віковічні шари глини та глею, вириваються на білий світ і зливаються в ручаї, які, в свою чергу, з'єднуючись десь у широких низинах, наповнюють одну-єдину річку, і вона — могутня, незборима — лине по степах і ярах, між крутих берегів, і ніщо її не може спинити в одвічному рухові до великого моря...
А гомін усе наростав і ширився, ось-ось ввірветься в кімнату. Ступив крок йому назустріч. Хай увійде сюди той гомін — він прийме його, зіллється з ним в один-єдиний нестримний потік життя.