І то ж добре.
Котляревський розвів руками:
— Примусили старого червоніти... Те що зробиш? Прийшов у гості — терпи. Та це жарти. А якщо серйозно, то ніколи в житті такого вечора в мене це не було. Спасибі вам, друзі!.. І вам, поручику, за добру іість! Навряд щоб ближчим часом довелося мені побувати в столиці. Тому прошу вас, поручику, коли повернетесь, від мого імені щиросердо подякувати Миколі Івановичу Гнєдичу, вдові Державіна і всім іншим за те, як вони піставилися до моєї поеми. Передайте, що я високо ціню хнє слово. Коли б жив там, неодмінно брав би участь у вечерах. Серцем я з ними.
Муравйови-Апостоли, Новиков, стадий слуга Савелій, що затримався в кабінеті, Туманський пройнялися його хвилюванням. У цей час здавалось: Івіна Петровича слухають не тільки його друзі в домі Новікова, але і вся тиха, в полоні осіннього сну, Полтава.
Позабувши про все на світі, Туманський не вірив своєму щастю: невже й справді він сидить іа одним столом з автором знаменитих "Енеїди" й "Полтавки", бачить його і слухає? Чи це не сон? Там, у далекоду Санкт-Петербурзі, у домі вдови Державіна він бачив і іув Рилєєва, Бестужева, Гнєдича, одного разу познайомився з Олександром Пушкіним — своїм однолітком, а тепер, трохи менше як два місяці після того, в древній Полтаві слухає співця України, бесідує з ним. Йому раптом здалося: тут, під цією покрівлею, в цьому скромному робочому кабінеті, продовжуються вечори "Вченої республіки", започатковані в Північній Пальмірі.
Ранок наступного дня вщався похмурим, холодним, навіть тепла шинеля, у якій Іван Петрович вийшов на веранду, не рятувала від рзкого поривчастого вітру. Під його навальними ударами і одну ніч облетіло геть усе листя старої акації, не вціліло воно й на молодих грушах, дочасно почорнілих, ніби їх обіалило громовицею.
Листя всіяло все подвір'я, блідо-жовтавими й яскраво-червоними плямами вкрило дорогу, то вогнем яскравіло, то згасало на крутому даху Успенського собору.
Іван Петрович вернувся до кабінету, скинув шинелю і, одягшись у довгий теплий халат, присів до столу. Поки він виходив, Мотя встигла прибрати, розпалити вогонь у каміні, і тепер у кімнаті було тепло, а через те й затишно; зблиски полум'я гралися на тканій доріжці, на золочених корінцях книг, стосами покладених на столі й підвіконні.
Усе було готово до роботи — папір, чорнило, акуратно нарізані пера. Але насамперед він мав написати в Петербург Глінці, подякувати за високу честь і увагу. Глінці — президентові товариства, людині, широко відомій і шанованій у літературних колах, ветеранові війни з Наполеоном, авторові багатьох поетичних шедеврів і повісті про Богдана-Зіновія Хмельницького. Присунувшись до столу ближче, на якусь мить задумався, і ось уже косо зрізане пірце побігло-полетіло від краю до краю по чистому, білому як сніг полю: "Милостивий пане Федоре Миколайовичу, за особливу честь вважаючи обрання мене в почесні члени... Вільного товариства любителів російської словесності, найщирішу подяку мою складаю всьому високошановному товариству й особливо Вам, милостивий пане, за приємну для мене Вашу участь у цій справі".
Перечитавши написане й не знайшовши в ньому помилок, Котляревський писав далі: "Диплом на звання почесного члена, Статут і список панів членів товариства я мав честь одержати від Василя Івановича Туманського.
Бажаючи бути корисним товариству скільки сили мої дозволять, дарую на користь оного 40 примірників "Енеїди", яку вслід за сим доставляю; Вас же, милостивий пане, покірно прошу поклопотатися перед товариством прийняти мій малий дар..."
Підписавшись, поставив дату: "Жовтень, 28 дня, 1821 року".
Сьогодні ж листа треба й послати, а за ним і посилку з книжками. Звичайно, було б набагато краще самому поїхати до Петербурга, та це, на жаль, неможливо, в усякому разі, тепер: і сторона неблизька, і робота жде. Час, ой час уже підготувати "Енеїду", нині вже повністю, для окремого видання, ще раз переглянути кожний рядок. Навіть тричі опубліковане — для нового видання він би ще раз виправив.
Іван Петрович прислухався: у передпокої вешталась Мотя, потім зайшла на кухню, задеренчала заслінкою, порожніми відрами. Удосвіта вона піднімається і допізна не присяде, знаходить собі клопіт, хоч, здавалося б, які там особливі діла в його парубочому господарстві. І нічого їй не скажи Нагадай про відпочинок — ще образиться. "Чи я стара така, щоб ні сіло ні впало серед дня відпочивати?"
Хороша людина в домі — щастя. Була б жива матуся, порозумілася б з Мотею неодмінно, полюбилась би їй ця проста, сердечна жінка.
Який ось уже рік немає матері, а змиритися з цим неможливо, здається, вона кудись на часинку вийшла і незабаром повернеться; заклопотана домашніми справами, нечутно прочинить двері, увійде в кімнату й, побачивши, що він працює, нічого не скаже, мовчки поставить край столу глечик холодного топленого молока, або квасу-сирівцю, чи узвару, солодше якого нічого немає на всьому світі. "Матінко, дорога моя, поки я живий, нетлінна пам'ять про тебе — в самому серці, — не погасне, не щезне..."
Перед тим як укласти листа в конверт, Іван Петрович злегка присипав його піском. Почав збиратися. Насамперед мав зайти в лікарню, провідати Лавріна: чи не гірше йому і чи не втрутився з дурного розуму пан Калістратович, чи не зняв лементу — мовляв, завезли його людину без дозволу...
Потім — пансіон. Учора через поїздку на село не був там цілий день — і душа вже неспокійна, хоч і є кому доглянути вихованців, простежити, щоб були нагодовані й у свій час відійшли на відпочинок. І все ж повинен сам на все подивитись, своє око не зрадить.
Після пансіону треба зайти до Новикова, це недалеко: канцелярія генерал-губернатора поряд з пансіоном, на одному з ним Круглому майдані. До Михайла Миколайовича подвійний інтерес: перш за все, у якому стані справа з цим поміщиком — чи не повелів князь віддати оного душовласника на дворянський суд честі?
Це було б добре — нехай би й інші, подібні до нього, вчасно взялись за розум і не збиткувались над нещасними рабами своїми. А вже потім, прощаючись, ніби між іншим, він спитає про вчорашній вечір. Для чого ж Новиков запрошував до себе? Невже тільки щоб познайомити з сином Муравйова-Апостола?
Поки Іван Петрович збирався, Мотя внесла сніданок, поставила на стіл, і, як завжди, вклонилась;
— Поїжте, поки свіже.
— Дякую, але я, Мотю, поспішаю. — Одяг шинелю, зняв з вішалки капелюха. — Не сердься, до обіду повернусь. Та не забудь: може, кому знадоблюся — я в пансіоні.
— З богом! — Мотя непомітно перехрестила Івана Петровича, коли той уже переступав поріг. Так вона робила кожного разу, проводжаючи господаря в пансіон чи навіть до когось у гості, глибоко переконана, що хресне знамення та її щире бажання добра й здоров'я панові майорові зможуть оберегти його від усякої напасті, що чигає на людину в цьому світі майже на кожному кроці, починаючи від дня її народження.
Довго, доки могла, дивилась, як майор, легкий, як на його роки, ще по-молодечому стрункий, прямує по засипаній сухим листям стежці, що жовтим пояском оперізує собор. Стрічні, які поспішали до заутрені, побачивши пана майора, ще здаля перші вклонялись йому, він теж вітався, а з деякими, спинившись, і розмовляв, питав про здоров'я, кому як їздилось або торгувалось на останньому ярмарку. Майже кожний зустрічний був знайомий чи приятель Івана Петровича, а багатьом він був і порадник, і друг. Знаючи про це, Мотя розуміла, що нічого тут не зміниш, та й для чого? Таким був і таким, мабуть, лишиться пан —. майор, і якби раптом сталось інакше, може б, перестала його шанувати. І все ж таки десь підсвідоме, мимохіть ворохобились проклятущі ревнощі до кожного, хто звертався до нього, замірявся на його час. Траплялось, дехто приходив і без нагальної потреби, а скоріше заради простої цікавості — від цього теж не вбережеш — настирливі, безсовісні завжди об'являлись, і Мотя безсила була щось змінити, хоч і намагалася, робила все, що могла.
У своїй кімнатці, зачісуючись перед квадратним у чорній рамці свічадом, підгортаючи волосся під хустку, щоб не заважало під час роботи, мимоволі помічала, що, слава богу, не така ще стара, їй, либонь, понад тридцять, а вигляд має молодий, ніколи не даси їй стільки. І коса ще густа, і брови — чорні, дугасті — не злиняли, і вуста не зів'яли дочасно, а щоки горять тим особливим вишневим полум'ям, через яке інколи совісно й на вулицю вийти, стрічному в очі впадає, через нього, отой рум'янець, мабуть, і все її горе: деякі свахи, сором забувши, кроку не дають ступити. А їй ніхто не потрібен, нажилася зі своїм унтером — нікому такого щастя не бажає. Нині ж у неї, як у людей, є дах над головою, свої повсякденні, не такі вже й важкі, а скоріше приємні, турботи, є й людина, якій потрібна її турбота, і вона, Мотря Веклевичева, охоче, від щирого серця присвячує цій людині весь час, нехай у цієї людини є свій, не завжди зрозумілий їй, клопіт — однаково, вона житиме в цьому домі, нікуди не піде, бо й не уявляє собі життя десь на стороні, поза цим затишним будиночком на Соборному майдані у тихій, влітку зеленій, а взимку засніженій Полтаві, з веселим дзвоном церков по неділях, з ярмарками весняними й осінніми, з щедрівками на зимові свята, з вербною неділею навесні — з усім отим, що зветься рідною стороною, до якої приросла навіки серцем. Звісно, якщо господар сам відмовить їй у службі, тоді вже доведеться шукати собі місця десь на стороні, але все ж таки не далі, ніж у тій же Полтаві. А поки що вона тут, і .нічогісінько іншого їй не треба. І що їй нашіптування мазурівських кумась: як, прости господи, живеш під одним дашком з нежонатим мужчиною, і в ім'я чого вікувати вік свій одинокою, хоч би й удовицею, без сім'ї, без дітей?
Подумай, поки не пізно, поки не злиняли чорні бровенята, подбай про свою жіночу долю.
Не один раз — звичайно, коли господаря не бувало вдома — зазирали до неї свашки, ласкаві та божі, якими тільки голосами не співали вони, кого не раяли їй у "друзі на все життя" — і сусідських комерсантів, і канцеляристів, і навіть військових, якогось відставного гусара. Мимохіть усміхаючись (їй робилось раптом весело), слухала, не перепитуючи й не перебиваючи, красномовний словесний потік і, коли врешті свашка, стомившись, просила кухлик квасу, щоб промочити горло, вона, подавши той кухлик, скромно опустивши очі, відповідала: "Стара я для отого гусара, де мені з ним рівнятися, я жінка проста, бідна, до.