Куди віднести Кучмієнка? Не ставало б це питання, якби не з'явилася його так звана "дисертація".
Карналь з кимось здзвонився, знову взяв свій напханий портфель, зібрався йти, тьотя Галя стривожилася:
— Куди ж ти, Петрику?
— Треба, робота, тьотю Галю. Хто питатиме, не кажіть про мене нічого.
— Коли ж вернешся?
— Скоро буду.
Він поїхав на вулицю Толстого, знов попросив водія чекати, сам піднявся сходами на другий поверх, натиснув дзвоник на високих білих дверях. Старий будинок, квартири з високими стелями і високими дверима, в які приємно входити.
Йому відчинив худорлявий юнак у великих окулярах. Мабуть, аспірант або студент-старшокурсник. У професора — господаря квартири—унікальна математична бібліотека, але жодної книжки він не дає виносити, коли треба, приходь, читай ї питай Діда. Дід —так звали професора, голову вченої ради по математиці, через його старощі, а ще звали його Дівчата, бо він усіх називав напівжартома "дівчатами", навіть тоді, коли звертався до своїх колег-однолітків.
Дід-Дівчата сидів у своєму набитому книжками кабінеті, засипаний попелом, як старий згаслий вулкан, худий, довгий, жвавий, з безпощадно-зневажливим поглядом жовтих очей...
— А-а,— підвівся він назустріч Карналеві,— дівчата все-таки примандрували до старого? Ну, здоров, здоров, академіку! Всі ви, дівчата, стали академіками без Діда — і ти, і Глушков, і Дяшко. А від математики все одно ж не втечете нікуди. Та це, мабуть, тільки ви й сприснули, а так усі дівчата — Дідові учні. Сорок тисяч докторів і кандидатів розлетілося по всьому Союзі. Як що?
— Як бджоли? — спробував угадати Карналь.
— Не вгадав. Як що?
— Як ластівки?
— Ну, недогадливі дівчата! Як що?
— Як орли?
— От! Орли! А ти — бджоли. Сідай отам. Прибери книжку й сідай. Кажуть, стрижеш баранів?
— Як доведеться.
— А я з аспірантами. Одучую від поросячого мислення. Ох і дівчата! Ти ж по ділу?
— Без діла не наважився б.
— А так провідати Діда не можете? Заакадемілися всії Яке ж діло?
— Дисертація Кучмієнка у вас?
— Є.
— Як вона?
— Приречена на захист.
— Діду, ви серйозно?
— Самі ж породили цю математизацію.
— Але без глобального підходу. Ну що це за математизація світу?
— Хіба я знаю? Я старий дід. Може, це за Стекловим, який казав, що істини повинні бути математично сформульовані в світі.
— Істини ж, а не світ. І потім: сформульовані. А в Кучмієнка хоч одна істина сформульована ним самим?
— Та що ви, дівчата! Ще вам Дід читатиме всі ваші дисертації! Той написав, рецензенти похвалили, опоненти готові підтримати, вчена рада проголосує, а я підпишу.
— Що підпишете, Діду? Формулу теплої землі під ногами? Людського болю? Смутку або щастя? Формулу зла? Може таке бути?
— Та чи я знаю? Всі рецензії справні. Більшість твій Кучмієнко забезпечив собі. Тепер приречений на захист, хоч ти йога ріж.
— У древніх існувало правило, що навіть ухвала, прийнята більшістю, обов'язкова лише тоді, коли немає заперечень з боку богів або героїв.
— То ти заперечуєш?
— Приніс офіційний відгук.
— Ага. Ну, так. Ким же тебе? Героєм чи богом? Ну, хай ти герой. А бог?
— Бог — Глушков.
— Так Глушков же тобі не напише. Він Діда забув до нитки..
— Напише й він. Не може миритися з профанацією науки. Поїду до нього!
— Вже й їхати! Та, може, його й у Києві немає.
— Знайду.
— А він тебе шукає. Написав отаке, як і ти, сам приніс і допитувався, де ти і чи ти знаєш. А ти мовчиш, то я сказав...
— Що ви сказали, Діду?
— Та нічого не сказав. Захист уже призначений. В газетах було. День і місце. Опонент.
— Хто опонент?
— Та гарний чоловік, тільки боязкий. То Кучміенка злякався твого, а тепер взнає, що бог і герой проти, то злякається вас, дівчата. Ну, він знає, як ухилитися. Скаже: хворий. А я?
— Відмініть захист.
— А як?
— Дисертація не являє собою ніякої наукової цінності. Не має нічого спільного з наукою/
Дід ще пробував хитрувати:
— То, може, ти подзвониш до опонента? Гарний же чоловік.
— Ви й подзвоните, Діду. І то зараз, поки я тут.
— Та ти що! Глушков, і той не домагався.
— А я домагатимусь! Подати вам телефон?
— Який ти добрий! Не бачиш: сам дотягнуся. Руки довші, ніж у вас, дівчата...
Дід кашляв, відчаєно пахкав димом, говорив по телефону довго й хитро, але сказав усе, що було треба, поклав трубку, розвів руками. Зробив, що міг. Карналь підвівся.
— Дякую, Діду.
— Вже й утікаєш?
— Ще є справи. Треба на роботу. Сьогодні не був.
Дід притримав його коло дверей кабінету, хитро примружився:
— А можеш сказати, дівчата, що найгірше в науці?
— Найгірше? Що ж?
— Те, що її не можна робити без учених. Багато хто пробує, а воно не виходить!
Дід чи то закашлявся, чи то засміявся хитро, маскуючись за димом і кашлем, і ласкаво виштовхав Карналя в плечі.
Лети, кібернетик. Хто тремтить, переляканий ділами своїми?
Від Діда Карналь не поїхав на роботу, а подзвонив в інститут до Людмили. Вже пішла додому. Тоді він попросив Мастроянні повезти його на Русанівку. Все мав зробити ще сьогодні, без відкладань і вагань. Півтора дня лісової самотності й мовчання видавалися йому цілою вічністю. Страшно було подумати, скільки назбиралося негайних розмов, од яких залежало все його життя! Мимоволі згадався один із жартівливих афоризмів академіка Карналя, вигаданий дотепниками сорокової суботи:' "Все, що мало бути виконане, виконати! Все, що мало бути перевиконане, перевиконати! Все, що мало формалізуватися, формалізувати! Все, що мало реалізуватися, реалізувати! Все, що мало захиститися, захистити!" А як захиститися від життя? Від його вимог і потреб. І чи можна, та чи й треба?
Вдома Людмили ще не було. Карналь ходив коло під'їзду будинку, з ним віталися якісь незнайомі люди, мабуть, знали, що він Людмилин батько, а хто в неї батько, це теж було відомо, незручно було довго затримувати водія, він пішов до Мастроянні, попросив пробачення, що не відпускає його, той заспокоїв Карналя:
— Скільки вам треба, Петре Андрійовичу... Я ж казав вам уже: соромно зарплату одержувати. Півроку вас не возив. Оце аж зрадів...
Людмила приїхала, вже коли почало темніти. Сама, без Юрія. Запаркувала машину на спеціальнім майданчику серел таких самих "Жигулів" і "Москвичів", зраділо кинулась до батька.
— Як добре, що ти приїхав! Я хотіла забрати Юрія, але вони там, у Гальцева. Мабуть, на цілу ніч. Взяв термос, бутерброди...
— Був у них у суботу...
— Мені Юрій казав. Як ти, батьку?
— Що я? Тепер ти в нас головна дійова особа.
— В мене все прекрасно! Така легкість у тілі, ти навіть не повіриш...
Карналь узяв доньку під руку, повів її через шосе до набережної.
— Давай трохи походимо над водою. В квартирі ще набридне.
— Я хотіла тебе пригостити вечерею.
— Не хочу їсти. Два дні був у лісі, харчувався суворов-ським рагу, наївся на цілий тиждень.
— Ти? В лісі? Яке суворовське рагу? Що це означає, батьку?
Карналь не відпускав її ліктя, мовчки дивився на воду. Збирався з думками чи з відвагою?
— Знаєш, доцю...— І знов замовк, бо не знав справді, чи треба казати те, чого й сам ще не був свідомий до кінця.—' У нас з тобою ніколи не було таємниць одне від одного...
— Таємниць? Ну, які ж між нами таємниці? Хіба ти не привчав мене?..
— Але от уяви собі... Ні, я не про те... Може, нічого й не буде, але...
Людмила трохи стривожено глянула батькові в обличчя, але не спитала ні про що.
— Може, походимо все-таки?
— Ну, ти ж казав уже, що походимо, а тоді став.
— Хотів тебе спитати, доцю... Бачиш... У мене, вірніше, в нас з тобою тяжкий рік... Не говорили про це, та й не слід... Людина повинна переживати своє сама без свідків і помочі зі сторони... Пам'ять від болю, мабуть, не звільниться ніколи, але... Жити треба далі й жити продуктивно... Невдале слово. Так само невдале, як вигадана кимось істина про те, що страждання очищають душу. Припускаю, що вони можуть давати навіть якусь нову, часом злу енергію, але очищати? Це нагадує атомні електростанції, від яких сподіваємося в майбутньому маси енергії, але й досі не вирішили, що ж робити з радіоактивними відходами. Страждання теж засмічують душу тяжкими шлаками, вкривають її корою... Але я не про те.,. Що б ти сказала, доцю, коли б у моїм особистім житті сталася... ну, скажімо, якась зміна?
— Батьку! Життя ж твоє!
— А пам'ять про маму? Вона в нас спільна. Без тебе, без твого дозволу я не...
— Ти ж ще такий молодий, батьку! Всі думають, що ти мій старший брат...
— Не треба про ці категорії. Молодість, старість — речі відносні. Вони не вміщуються в болючих категоріях пам'яті, які нам з тобою судилися...
Людмила стала навшпиньки, поцілувала батька в чоло.
— Батьку! Ти не повинен нехтувати собою! Ти повинен жити, зберігати свою особистість, не допускати її занепаду! Хіба ти не вчив мене, що істину несе тільки окрема особа? Знецінення особи означає нехтування істиною. Ти не маєш права знецінювати себе!
— Ти б здивувалася, довідавшись, про кого йдеться...
— Я б зраділа. Невже ти не віриш мені, батьку? Ми не можемо зупинити життя!
Карналь мовчав. Вони довго ходили понад протокою, на тім боці Дніпра вже засяяли київські гори, вознеслися в темне осіннє небо золоті куполи лаврських соборів, Київ лежав за круглими тисячолітніми горами у своїй красі й таємничості, це місто, захоплене власною красою, здається, ніколи не належало до міст любові, бо мовби саме створене було, щоб у нього закохувалися. Там не було таємничих закутків для побачень, а коли вони й були, то забував ти про все, стовпіючи, зачарований красою язичеської пазелені. Ця природа, що мала б збагачувати чарівливість жінок і привабу чоловіків, ревниво відбирала від них усе, самозакохана й пихато самодостатня. Сьогодні Карналеві не хотілося повертатися на той бік, але він розумів, що й жити без того повернення незмога.
— Ти дозволиш подзвонити з твого телефону, Людмилко? — спитав доньку.
—, Ну що ти, батьку, ніби чужий? Я ж твоя доця! І так тебе люблю, як ніхто ніколи не любитимеї
— Вірю! Тому й приїхав до тебе з оцим своїм... недоречним і просто безглуздим... Пробач мені...
Вони зайшли до квартири, Людмила стала перевдягатися в домашнє, Карналь набрав номер Анастасіїного телефону. Довгі гудки, ніхто не відповідав. На роботі? Так пізно? На всяк випадок подзвонив по редакційному телефону, залишеному йому Анастасіею.