карбун подав її скоріше у віконечко з великою скибкою хліба, потім гіалив у виставлений кухоль води. Сторож за всім цим пильно стежив і покрикував:
— Тільки ні слова! Ні знаку! Я тебе знаю...
Шкарбун на ці слова відповів привітною усмішкою і, сяючи від щастя, повернувся до загону.
А дід, подаючи миску, устиг-таки шепнути в віконечко: "Обережніше їж, батьку!"—і Кармелюк почув той шепіт; він ухопив миску і тільки повів ложкою,' як зразу ж зачепив за щось важке. Він вихопив цю додачу до борщу й підніс до світла; крізь розмоклий папір стирчали три англійські терпуги, складаний середньої величини ножик і невелике долого..*
Радості Кармелюковій не було краю: аж тепер він позбудеться залізного обруча й буде вільний!
Підкріпивши свої сили, Кармелюк зараз же взявся до роботи. Терпуги були чудові, і до вечора залізний пояс був перепиляний. З дитячою радістю скинув із себе в’язень того ненависного обруча, зняв наручники-кайдани й заходився робити всілякі гімнастичні вправи, навіть стрибки. Ця гімнастика розім’яла його набряклі від довгого сидіння руки й ноги, живлющо вплинула взагалі на весь організм і піднесла настрій, а головне — нагріла, і Кармелюк міг тепер і вдень і вночі,— особливо вночі,— грітися. Він пристосував розпиляний пояс так, що міг надівати його наче з пряжкою,— не ризикуючи, що той упаде.
Наступної ж ночі Кармелюк надумав зробити екскурсію до вікна. Воно було високо й починалося амбразурою аршинів за чотири від підлоги. Рукою досягти до перших залізних перетинок він не. міг, вірьовки в нього не було. Спробував був закидати свою чумарку, але вона розліталася на всі боки й ніяк не могла проскочити чи зачепитися у вузьких проміжках грат.
— Ні,— промовив уголос, падаючи від утоми, в’язень,— ні біса не буде... Тут саме вірьовка потрібна... Зав’язав би вузол — і в одну мить за перетинку. Але де роздобути вірьовку? Де?! — радісно скрикнув він через кілька хвилин.— Та з своєї ж сорочки!
В’язень миттю одірвав поділок по пояс, розірвав його на кілька .однакових поворозок, кожну поворозку скрутив джгутом, прошив для міцності, а потім зв’язав мертвим вузлом. Вийшла полотняна вірьовка сажнів ііа три. Кармелюк попробував у руках її міцність і, зоставшись задоволений, зробив на одному кінці великий вузол, зав’язавши в нього невеличкий камінчик; тепер було зручно кидати таким снарядом, і Кармелюк попав за раму грат, де вузол і застряв. Кармелюк пот|сг вірьовку, смикнув кілька разів і поліз до вікна, впираючись у стіну ногами. Долізши до грат, він ухопився за них руками, проліз в амбразуру й усівся на підвіконні. Він почав роздивлятися вікно. Тулуб його, як він улазив в амбразуру, поміщався вільно, але до грат отвір звужувався, і' він із зусиллям до них просунувся, а за гратами ще була лутка... "Одне слово,—вирішив він,— якщо поодпидювати грати коло самого муру та ще виламати лутку, тоді можна буде, хоч і з великим зусиллям, про-. лізти..."' У всякому разі, це була єдина дорога на волю. З цієї ж ночі він вирішив підпилювати по одній перетинці, але виявилося, що на неї мало ночі. Назад Кармелюк поліз не по вірьовці, а захопив її з собою, а сам, витягтись на руках, зіскочив...
Тепер Кармелюк цілими днями спав, а ночами, коли в фортеці ставало тихо, брався до роботи. Друзям своїм вій знову в грудочці хліба послав звістку, що інструменти одержав і працює над гратами... Просив, щоб йому для спуску прислали частинами простої десятки (грубого полотна), а скільки — нехай самі зроблять підрахунок.
Через кілька днів в’язень несподівано одержав замість хліба цілу паляницю. З затаєною радістю він почав роздивлятися цей подарунок і помітив папірець. Кармелюк почав уважно розглядати, гадаючи, що його прихопили умисне, та вже перший погляд на казенний бланк змусив його догадатися, звідки прислано цю булку, а підкреслені слова з’ясували йому й зміст послання.
— Знову чіпляється чортова лялька! — скрикнув він, відкинувши в куток булку.— Сама ж завела в пастку, та ще й лізе "вся, як є". Бурдеєм принаджує... Ех, прости ти, пані! Мене на саму думку про тебе нудить... а при небесній зіроньці навіть гріх!.. Але що означає: "хлібом дорожать"?.. Невже вона пристала до моїх рятівників? О, то було б жахливо... Та ось останню фразу, здається, треба так розуміти, що до весни я вільний, а з весни почнуться мої муки... Це вона, могла вивідати... і треба це забити цвяхом у голову!
Час тривав. Підпилювання йшло поволі. Кармелюк, скористувавшись булкою, заклеїв нею верхню шибку у вікні зовсім, а середню з трьох боків, четверту ж залишив для кореспонденції. Тепер у башті потеплішало. Через тиждень він одержав у віконечко не півхлібини, а цілу, і в ній було аршинів п’ять вузенького полотна. З радістю він поклав це полотно до своєї схованки і ждав другої хлібини...
Надходили різдвяні свята, але замість зими стояла препо-ганюща погода — дощі, тумани й пронизлива сирість. В таку пору Кармелюк добре знав, що Поділля, особливо навкруги Кам’янця, ставало непрохідним болотом; це для втечі було незручно; а втім, підготовчої роботи ще зоставалося чимало. Від друзів він не діставав більше запасу, але зате часто чув голос Шкарбуна і з деяких слів, які долітали, знав, що про нього весь час клопочуться.
Напередодні свят-вечора долинула до слуху Кармелюка якась голосна розмова в коридорі. Один голос,—хрипкий басок,— належав, без сумніву, якомусь військовому, а другий — жіночий; цей видався йому знайомим.
— Я це придумала, мій любий пане коменданте,— лунало сопрано,— з двох причин: одна, щоб нещасним дати хоч чим-небудь розговітися... і додам... у моїй присутності, бо,., не гнівайтеся, пане, а я не дуже довіряю тутешній прислузі: моїх булок багато хто не одержав... особливо сумирні... А друга, я дістаю при цьому зручний привід усіх бачити.
— Ха-ха! Досить дотепно, моя добра пані!
— Це, як французи кажуть...— майже біля дверей Кармелюка чітко промовило сопрано.
— Вона! Розалія! — спалахнув Кармелюк, не здаючи собі справи з того, яке почуття схвилювало його кров.
т— Еге ж, як французи кажуть,— провадила Розалія: L’amour est plus fort, que la mort. Cherchez! On feras tout pour vous sauver 72.
— Я ні бельмеса, моя пані, не розумію,— засміявся комендант.
— Ах, я й забула... пшепрашам! — усміхнулася Розалія й обпалила поглядом пиндючного коменданта.
В цей час сторож одчинив двері. Кармелюк схопився з свого місця, так розгубившись, що забув закріпити пояс і ледве втримав його рукою. Французьку фразу він дуже добре зрозумів, і хоч йому воля була дорога, але прикро було дістати її з рук Розалії; коли ж одчинилися двері, очевидно, на її бажання, то йому спало на думку, що розбите вікно його видасть, і до жаху, що налетів на нього, долучилося ще почуття злості на цю жінку, яка наразила його через розпущену забаганку на такий страшний ризик.
— Ось пані тобі, лотрові, на свята дарує!—пиховито
промовив начальник. •
— Честь маю дякувати, ваше високородіє!—по-солдатському відповів отаман.
— Можна дві? — пошепки спитала в свого супутника Розалія й, діставши відповідь кивком голови, взяла з лотка одне кільце ковбаси й, непомітно добавивши до нього й друге з-під салопу, подала вже в’язневі два. .
Кармелюк шанобливо їх узяв, але навіть йе глянув на Розалікк Коли ж комендант спитав його, чи не має він скарг, то ув’язнений відповів сухим, багатозначним тоном:
— Немає ніяких, ваше високородіє! Тут краще, ніж у бурдеї. Я все це викинув з голови...
— Ах, ходімте звідси!застогнала Розалія.— Мені погано... таке жахливе враження...
Двері зачинилися, клацнув замок... і Кармелюк зостався знову сам у темряві. Він узяв ковбаси в руки й відчув, що
одна надзвичайно легка. Скоріше надломивши її, він побачив, що вона вся наповнена бунтами міцної тасьми... Це йому було таке потрібне, і вона, ця пані, немов угадала його бажання й самовіддано його виконала, а він за те ще образив її. Тепер до радості, яку викликало придбання найпотріб-нішої для сполучення з зовнішнім світом речі, прилучилися докори совісті.
На самий свят-вечір Кармелюк знову одержав цілу хлібину й знову в ній знайшов полотно; він ці два шматки скрутив джгутами, прошив голкою на всю довжину, зробив ще вузлів зо три й вийшла таким чином вузлувата міцна вірьовка сажнів на три, тобто близько десятої частини всієї відстані до землі. .
Отак щотижня одержував Кармелюк у хлібині по п’ять, шість аршин полотна. Тепер за допомогою тасьми він міг правильніше зноситися з друзями: йому цією повітряною поштою передали й додаткові інструменти, і деякий запас паперу, і навіть олівець, так що робити кровопускання більше не доводилося. Друзі тепер знали достеменно, як посувається підпилювання грат, чи не прокинулася пильність у начальства тощо. А Кармелюк теж знав, що коли все буде готове, то Олесю сповістять і вона з’явиться, та й план утечі був намічений... ,
Одного разу, наприкінці січня, Кармелюк підслухав розмову коменданта з наглядачем, які проходили повз його двері, і був тією розмовою страшенно наляканий.
— Ці обидві башти, здається, дуже холодні? — спитав комендант.
— Як же. Печей немає. Тільки з коридора йде тепло через щілину в дверях,— пояснив наглядач.
— Так можна заморозити його живцем.
— Дуже можливо... Зате спокійніше...
— Гм! Правда... Але все ж таки непорядок... Не мояша ж... Під номером прийняли, під номером повинні й здати. От що: як настануть морози, то перевести його в західні башти....
Кроки й голоси затихли.
Кармелюк негайно повідомив про. це одчайдушне становище товаришів, просячи, щоб вони вартували біля скелі й завжди були готові... Цілі ночі він працював і вирішив тільки з трьох боків підпиляти грати, а четвертий одігну-ти... Потім ще треба було випиляти два шматки лутки... Через усе це доводилося баритися, а січень закінчувався...
Щоранку виглядав Кармелюк через щілину у вікні,— чи не засипало снігбм, чи не сіла на дерево паморозь? Та, на його радість, погода стояла тепла, ясна. Ще можна було побоюватися, що морози вдарять у першій половині лютого, але в другій, як звичайно, на Поділлі починаються відлиги... І Кармелюк 'пережив цей жахливий час, устиг підпиляти грати й навіть лутку з одного боку. Полотняної вірьовки в нього, за його розрахунком, було сажнів двадцять, та ще мав у запасі шматок від сорочки, котрий він розірвав на частини і зробив з них вірьовку сажнів на три; виходило, коли пришлють ще один шматок, тоді буде зовсім достатньо... З