Прийшов йон на храм, у церкві пакульській стояв, ще у церкві нашій правилося, ще Нестірко пакульського батюшку не спровадив до білих ведмедів. І Наталка — у бабинці, серед жінок. Повиходили се із церкви, бачу — уже Кузьма біля Наталочки. Наталка — із синком своїм на руках, і коло Кузьми — троє дєток його. А Уляна, дивлюся, тольки здаля зиркає на них, не підходить. Далєй — бочком, бочком, додому потеліпала, на хутір свій. Розумака яна велика, тітка моя, знала, що яблукові треба дать дозріти. Ось уже Кузьма не на хутір простує, а з Наталкою і чередою дєтви — на Низ, де Малахове дворище. Я на церковищі довго стояла і милувалася ними обома. Наталка — красивенна з лиця і статна, молода ще ж. Та й Кузьма — хоч і висмоктаний годками та жистю трудною, сивий весь, а ще — козарлюга добрий. І в дєтві яни — як у квітах. Ну, думаю, легшей буде Марусині покійній у землі лежать, будуть її дєтки нагодовані і доглянуті, бо Наталочка — серцем чула і до дєтви скосирна, се усі ми у Пакулі знали.
І була мла, а більш нічого не було навколо. Ні землі, ні неба над землею. Легкі морози уже підкували стежку, ковзку, бо хрускуватою памороззю вистелену. Уже пахло снігом, але ще не випав сніг. І сходив Кузьма, син Семирозума, на гору Крукову, тяжко сходив, бо уже — не сімнадцять літ йому, як було колись. А здавалося, що знову життя своє розпочинає спочатку. Сходив на гору Крукову, бо уже не голова Вовчарьова у закривавленім мішку снилася йому ночами, і не Марусина в білій, з місячного світла зітканій сорочці, не Марусина, яка із світу мертвих до світу живих стукалася, а снився ночами біля Наталочки млин на горі, і слухав Кузьма замріяно, як млин крилами дощатими з вітрами гомонить.
А як зійшов Кузьма на шпиль гори Крукової, на млинищі попіл чорним коцом лежав, а в тім попелі окістя жорон, одмитих дощами літніми од сажі, сиротливо біліли. За роки війни та розрухи уже двічі плоди праці його тяжкої на цій горі димом у небеса безслідно спливали. Невже ж і втретє довіриться він часам смутним, працюватиме до кривавих мозолів, а потім хтось чужий, невироблений, прийде і одбере, навіть дяки не склавши, вимріяне і вибудуване ним? А саме таке підказував Кузьмі його тверезий, розсудливий розум. Дурнем він буде останнім, легковірним безголовцем, якщо знову вбиватиметься, з останнього тягнучись, Наталку мордуючи і діток своїх, на оцьому голому, беззахисному перед вітрами і людьми лихими шпилі. Бо усе те — слова: про нову економічну політику, про вільну торгівлю, про справедливий обмін між селом і містом. А за пеленою із нових слів — його родак непогамований, його Нестірко, син бідолашної Оксани і Устима Волохача, полум'яного революціонера, який себе не жалів — у ім'я ідеї, але — і людей не жалів. За усім тим — наган, подарований Нестіркові чекістом, його з каменю холодного витесане обличчя, його фанатично палаючі очі, його віра в насильство, що ним так легко, здається, старий світ зруйнувать і побудувать новий, де той, хто був нічим, стане — усім. Ніщо, навіть громадянська кривавиця, їх не навчило. І нічого для них із часів Устима Волохача не змінилося. Отакі, як Нестірко, а їх нині — легіони, молодих, затятих, злих вовків, породжених лихоліттям, нових земних богів, не зупиняться ні перед чим, аби змолоти своє мливо — із кісток і доль людських. Проте не розумом керується людина у житті земнім, таки — не розумом. Інакше б сиділа вона сидьма склавши руки і — смерті чекала. Бо усе її мурашіння на землі, з погляду тверезого розуму, позбавлене сенсу…
Бо уже знав напевно Кузьма, син Семирозума: усупереч думкам своїм, тверезим та розважливим, будуватиме вітряк на шпилі гори Крукової, на попелищі, втретє за вік свій — будуватиме. Продасть теличку, яку привела у придане Наталка, продасть свиненя, що його викохала матір, розкидає хлівець на Наталчинім обійсті, там ще зруб добренний, трохи дощок сухих є на горищі — вистачить на крила. Бо полотняні крила — недовговічні, а якщо уже будувать — то на десятиліття. Його, Кузьми, не буде, а вітряк на горі — буде. Розмовлятиме крильми з часом, а з-під жорна тектиме біле мливо у мішки людям щасливим і ситим. Дай-то, Боже! Усміхнувся печально, стоячи на шпилі гори Крукової, у млі весь, наче уже — в мливі, бо й сам не вірив у намріяне ним.
Повернувся до хати, неділя була, усі вдома. Мати — на полу, обліплена дітьми. Почав казати про плани свої. Наталка витерла руки, бо щойно мила посуд, повісила рушника на жердку, біля печі, і лагідно подивилася на чоловіка:
— Ти, Кузьма Нестеровичу, хазяїн, тобі і рішать. Жисть наче ж на добріше повертається. Будуть людяки робить коло землі, а не вбивать одне одного, буде земелька родить, буде що й молоти…
А мати дивилася з полу печально, очима, наче двома промінчиками сонця, просвічувала. Уляна Несторка усе наперед знала, відчувала. Знала і про те, що це нове життя добром не закінчиться. Знала, бачила, читала в душі, що і син її про це здогадується. І син знав, що мати — знає. Очима вони розмовляли поміж собою, і сумна була розмова їхня, але ніхто в хаті розмови тої не чув. Нарешті мовила Уляна Несторка до сина та невістки:
— Робіть, дєтки, як знаєте. У мене трошки грошенят за душею є, люди, яким помогла, оддячили, я — поможу вам. Допоки живеться, треба жить, а не світом нудити. Як воно завтра повернеться, один Бог святий знає достеменно. А млин, якщо збудуєте мозолями своїми, комусь та знадобиться…
І сховала Уляна Несторка лице сумне між діток, наче боронилася ними од гнітких думок своїх.
І ріс усеньку зиму на шпилі гори Крукової вітряк із рук Кузьминих, а як завесніло — і крила на вітрякові з вітром заговорили.
А як дозріли хліба в полях і перші снопи на токах люди обмолотили, перше борошно з мучника побігло у млині Кузьми Терпила, на шпилі гори Крукової.
Дак се десь скоро по тому, мо', через зимочку якую, як лісовиків на острові Варяговім постріляно, і дядько мій Левко Жила у село повернувся. Із війська червоного. А був мій дядько сином Антона Жили, що його ще у дев'ятсот п'ятім, як великий розор Пакулю був, у кручі каральники царські свинцем нагодували. Так що дядько Левко заслужений був перед властю уже сею — у другому коліні. І нікого й нічого йон не боявся. От про кого б кіна знімать і книжки прочотні придумувать, нічого б люди не робили тольки б дивилися та читали! Молодьонком безвусим йон громадянську війну почав, у загоні партизанському, у лісах Синявських, а тади пройшов крізь полум'я її наскрізь, як голка крізь шитво. І жодна куля, жоден осколочок його не зачепили, хоч не один раз йон у порожні блимавки смерті заглядав і з жистю молодою подумки прощався. Але іншеє на роду йому написано було, видать. Під Єлисаветградом, розказував, на них налетіла кіннота генерала Шкуро, вони останніми відступали. А дядько тади за вістового у командира полку був. Підвів йон командирові своєму героїчному коня, а сам уже на коні був. А командир був повнотілий, тлустий, підтяжки носив. Як вилазив йон на коня, підтяжки порвалися, і герой війни громадянської заплутався у штанях, не встиг їх натягти. На очах у товаришів бойових біляки зарубали його. А навколо дядька мого і піших ординарців зупинилося аж семеро білих офіцерів. Офіцер вирішив першим Левка Антоновича обеззброїти, бо йон на коні був, А'дядьків карабін був на бойовому взводі. Офіцер руку простяг, дядько покірненько так карабін подає, а сам на курок натиснув. Попав офіцерові у шию, той і упав на сніг. А ординарці і собі — стрілять. Дак тольки командир полку і загинув у тім бойовім епізоді громадянської війни, бо заплутався у власних штанях.
Ну, а як сеє усе скінчилося, як потомилися людяки одне одного сікти, мов капусту, дивізію їхню розформували, мо', се уже у годі двадцять третім, якось що — під зиму. У Брянську вони стояли. Вишикували дивізію, парадного марша заграли на повну силу, командир подякував за службу і побажав бійцям здоров'я. І йдіть собі, куди очі бачать. А трьом героям, серед них — і дядько мій, командир вручив направлення до Київського військового училища зв'язку. І поїхали вони, утрьох, попрощавшись із бойовими товаришами своїми. А пересадку, з поїзда на поїзд, випало їм робити на станції Гребінка. Видали їм тамочки по шматочку чорного, як свята земля, хліба. Подивився дядько на той хлібець глевкий, згадав, що в Пакулі землю розділили і його пайка тамочки є (а йому до війська батько мій одписував — трохи грамотний був), подивився, подумав-подумав, та й повернув додому, у Пакуль. "За віщо ж, — душу собі розколупує, — воював я чотири годика, як не за тую земельку?!" А може, то йон так розказував, може, і горілочка йому підсобила станцію призначення у жисті своїй помінять, бо за війну сильно йон розохотився до горілочки, спину не знав. Як приїхав дядько поїздом із Гребінки у Мрин наш, на сьому і підковзнувся. А мав йон револьвера системи "наган", тим наганом його за хоробрість нюиіо сам Троцький нагородив. Тади рядових героїв болєй особистою зброєю нагороджували, орденів було мало, тольки для начальників. Примчав Троцький у прифронтову зону, се червоні відступали, у броньованому, ще царському потягові, трьох панікерів, з-поміж вищеньких. власноруч розстріляв на мітингу, а трьох бійців нагородив, за хоробрість їхню і відданість світовій революції.
Дак добрався Левко Жила до Мрина, а там тинявся по базару, роздивляючись, чи нема якої підводи з Пакуля, щоб під'їхать. Ну, і наковтався самогоночки у рядах базарних. І запекла печія у його душі, переможною війною розбурханій: усе, з чим воював, про комуну мріючи, піною непманівською навколо зійшло, торжествувало і скалилося золотими червінцями. Дак став йон, у шинельці своїй та однорогій будьонівці, посеред майдану базарного, і пуляв з нагана, куди очі бачать, над ларьочками та крамничками непманівськими, матюкаючи нову політику. Тут усе сполошилося, набігло міліції, одібрали в Левка Антоновича нагана, тольки кобура та перевісь шкіряна і залишилися на цім. Дак добре, що ні в кого не влучив, його трохи помололи між жорнами міліцейськими та й відпустили — як заслуженого героя війни.
Се уже трохи пізніше, як самого Троцького за штани узяли, а на троцькістів полювали, як на звірів, розплатився йон жистю за язик свій довгий, і геройство колишнє не порятувало.