Роксолана

Павло Загребельний

Сторінка 136 з 146

Султан ішов до султанші сам, без суддів і катів, нікого не кликав на поміч, навіть не взяв з собою меча або хоч ножа. Чи хотів задушити її голими руками?

Мабуть, і Роксолана подумала те саме, бо, побачивши султана з лихоманковим блиском у очах, схитнулася йому назустріч, так ніби підставляла під його чіпкі холодні пальці свою ніжну шию.

А він, знов чи то застогнавши, чи то загарчавши, тяжко впав перед нею на коліна, аж вона відступила перелякано, і навіть євнухи, що позалягали в своїх сховищах за вікнами Роксолани, нажахано заплющували очі, щоб не бути свідками видовища, за яке кожен мав би поплатитися головою. Ніхто нічого не бачив, не чув, не знав.

Роксолана дивилася на султана, бачила його жилаву засмаглу шию в широкому комірі халата, чомусь на могла відірвати погляду від однієї жилки, горбатої, мов вершник на коні, що у вічному поквапі біжить, біжить, не знаючи куди. Чомусь видалося зненацька, що жилка та стала крихкою — ось-ось зламається, розсиплеться прахом і нарешті зупинить свій вічний біг.

І несподівано їй стало жалко цього старого чоловіка, і щось заплакало в ній, подало голос милосердя й надії. Як зозуля, що кує над ліщиною в сережках.

Захлинаючись од ридань, упала Роксолана назустріч Сулейманові, а він обережно гладив її тепле волосся і глухо бурмотів вірш Румі:

Хіба я не казав тобі, що я — море, А ти риба — хіба я не казав тобі? Хіба я не казав тобі: не ходи в ту пустелю? Твоє чисте море — це я, хіба я не казав тобі?

СЕЛІМ

Дні були переповнені пустими й дріб'язковими церемоніями. Моління в Айя-Софії. Відвідини султаном і султаншею джамії Сулейманіє, яку вже докінчував Коджа Сінан. Малі й великі переїзди султанського двору то в літній палац на Босфорі, то назад до Топкапи. Придворні мали зголошуватися в супровід Сулеймана, тоді султан сам переглядав списки і вибирав лиш тих, кого хотів узяти з собою. І скрізь мала бути з ним Хуррем. Він мовби хотів показати, як високо ставить свою Хасекі, як міцно пов'язані вони обов'язком, любов'ю, майбуттям. Нічого не сталося, нічого не було, все вмерло в таємничій неприступності Топкапи. Цілі хмари дармоїдів, які оточували султана, мали перекопатися в непорушності трону, в сталості почуттів падишаха, в твердості його намірів завжди захищати добре ім'я султанші, яка стала мовби його другою суттю. Була з ним повсюди. Мала виказувати поважність, нудьгувала в час безконечних церемоній, сміялася разом з султаном на відкритих вечерях у Топкапи, які влаштовувано після вечірньої молитви Сулеймана в Айя-Софії. Коли султан приїздив з молитви, двері до залів під куполами відчинялися і всі придворні, аж до євнухів гарему, відштовхуючи один одного, наввипередки бігли до низеньких столиків, щоб зайняти місце та ще й проштовхатися якомога ближче до падишаха. Сулейман з Роксоланою вже сиділи за своїм столиком і не без насмішкуватого вдоволення спостерігали за цією марнотою.

Ті, хто ждав Роксоланиної загибелі, найперші повірили в нове вознесіння султанші і мерщій запобігали її милості, звертаючись до неї з безліччю дріб'язкових прохань, і вона вдовольняла їх, мовби для того, щоб переконатися в своїй силі. І робила це щоразу через султана, випробовуючи його терпіння, до Рустема-паші не звернулася жодного разу, бо зять став бридкий для неї, може, й назавжди.

Щоліта Стамбул задихався без води. З дванадцяти сіл ішла до столиці вода — і все було мало. Коло чешм завжди юрмилися водовози, які постачали воду тим, хто їм платив. Бідноту відтручували і відганяли султанські суйолджі. Воду перепродували, її крали, тихцем відводили в свої сади, в городи, ставили фонтани для пиття, тягли до власних хамамів, нехтуючи законом, за яким для приєднання до головного стамбульського водоводу Кирк-чешме потрібен був дозвіл самого султана. Стамбульські купці поскаржилися Роксолані на великого візира Рустема-пашу, бо той забрав майже всю воду з Бедестану і тайкома провів її в сади свого палацу, який поставив на краю Ат-Мейдану.

Вона пішла до султана і домоглася, щоб той наклав на дамата сто тисяч акча виплати за вкрадену воду.

Стамбул заговорив про справедливість Хасекі.

Два сірійських купці привезли в Стамбул брунатні зернятка, з яких варили напій, що мав барву і гарячий дух тіла чорних невільниць. Зернятка звалися кахве. Сірійці відкрили в Тахтакої кахве-хану, і народ повалив туди валом, так що мулли перелякалися і мерщій кинулися зі скаргою до шейх-уль-іслама. Абусууд видав фетву про заборону нового напою. Сірійці, за порадою мудрих людей, написали скаргу султанші, додавши до скарги торбинку з кахве. Роксолана запросила до себе Сулеймана і почастувала його сірійською кахве.

— Що це? — спитав султан.— Я ніколи не пив такого.

— А хто пив? — засміялася Роксолана.

— Цей напій повертає людині молодість.

— Я рада, що ваша величність так думає. .На жаль, великий муфтій заборонив цей напій.

— Заборонив? Чому ж я нічого не чув і не знаю?

— Вам ніхто не сказав. Шейх-уль-іслам у своїй фетві посилається на коран. Але в корані немає жодного слова про цей напій.

— Як він зветься?

— Кахве?

— Аз чого виготовляється?

— Звичайні зернята з деревця, яке росте в Аравії. Розмелені, варяться з водою. Що тут недозволеного?

— Справді. Я подумаю.

Султан примусив великого муфтія відмінити фетву. Кахвехане охопили пів-Стамбула, мов пожежа. Незабаром їх було вже близько півсотні в Бейоглу, в Бешікташі і навіть у султанському Стамбулі, по цей бік Золотого Рогу.

Від Фердінанда, який після добровільного зречення Карла став імператором, прибув посланник, молодий фламандець Ож'є Гізлен Бусбек. Привіз багаті дарунки султанові й султанші, а ще сподівався вразити таємничого східного володаря не так дарунками, як своїми знаннями, бо вчився в кращих університетах Європи, багато подорожував, збирав старожитності, кохався в історії, мистецтвах, у всьому рідкісному й незвичайному.

Сулейман влаштував пишний прийом імператорському послу. Перед брамою Соук-чешме на велетенському зеленому килимі поставлено Золотий трон з Диван-хане, і на троні сидів падишах у червоно-золотому кафтані з відпашними рукавами для цілування, що звисали до самого килима, а поряд з ним султанша Хасекі — блакитне атласове плаття в золотій сітці, шия, руки, голова залиті потоками діамантів і смарагдів, і очі в причаєній зеленості, мов усе її життя.

По праву руку від султана у білому з зеленим широчезному халаті стояв великий муфтій Абусууд, коло нього, в зеленому, три головні імами імперії. По ліву руку, де сиділа Роксолана,— у багряному з золотом кафтані великий візир Рустем-паша і три візири дивану. За троном — серед семи султанських тілохранителів — великий драгоман імперії Юнус-бег, лівобіч і правобіч під аркадами — темнолиці яничари, а ближче до султанського килима — ряди дільсізів у золотих латах і золотих високих шапках. Весь палацовий двір з трьох боків обставлений був вельможами у високих тюрбанах, у золотих, червоних, зелених, синіх, залежно від становища, кафтанах, а позад вельмож непорушно стовбичили на білих конях вершники з султанської охорони, готові знести голову кожному, хто переступить дозволену межу.

Посла, зодягненого в риті оксамити, буфасті коротенькі штани, в якийсь чудернацький берет з пером (усе безвартісне, порівнюючи з тяжкою султанською розкішшю), підвели до трону вельможі з золотими ціпками, і щойно Бусбек ступив на зелений килим, два велетенських дільсізи міцно вхопили його попід руки і майже піднесли до трону, не давши мовити бодай слово, нахилили до султанського рукава, щоб поцілував.

Жилавий фламандець спробував був пручатися, але його ткнули обличчям у шорстку, проткану сутим золотом тканину і потягнули назад, так що він не встиг навіть здивуватися.

Згодом Бусбек, проживши цілих сім років у Стамбулі, напише свої "Legationis turcicae ehistolае", в яких спробує розвіяти уявлення європейців про жахи, що нібито панують в Османській імперії. Але про свій перший прийом, найпишніший і водночас найгалебніший для гідності посланника самого імператора, він не скаже всієї правди, зазначивши: "Вів переговори з Сулейманом".

Зате мав щастя, може, єдиний з іноземців бачити, в якій пишноті живе султанша Хасекі, а згодом був допущений до неї в покої, тепер уже не з її примхи або просьби, а з веління самого падишаха. Сулейман хотів, щоб увесь світ бачив, у якій злагоді живе він з цією мудрою і незвичайною жінкою, заради якої зламав уже не один усталений звичай і готовий був зламати все, що стане на заваді в його любові до Хуррем.

Роксолана прийняла Бусбека в покоях валіде, які найбільше надавалися для цього,— перше, що були одразу за неприступною брамою гарему, а друге — вважала, що європейцеві приємні будуть малювання Джентіле Белліні на стінах прийомної зали.

Посол уже не викрасовувався в своїх фламандських штанцях, мав на собі широкий, схожий на османський, одяг, але вклонявся не по-османськи, без рабського плазування по килимах, а легко, граціозно, мовби потанцьовуючи.

Роксолана всадовила його на подушки, запросила пригощатися плодами. Шкодувала, що не мав коло себе Гасана. Знов обставлена була прокислими євнухами, яких соромно було показувати сторонньому чоловікові, знов відчувала на собі гніт рабства і ганьби. Всміхалася послові хоч і владно, але водночас якось болісно. Добре, що той не помітив цього, приголомшений несподіваним щастям бесідувати із всемогутньою султаншею в неприступному гаремі.

Вони обмінялися словами без значення, говорили по-латині, тоді Роксолана перейшла на німецьку, здивувавши посла, який не дуже вправно володів цією мовою.

— Здивуванню моєму немає меж, ваша величність! — вигукнув Бусбек.— Ви знаєте стільки мов.

— Що ж тут дивного?

— Ви велика султанша великої імперії. А імперії ніколи не визнають ніяких інших мов, окрім своєї власної.

— А вам відоме таке поняття, як велика душа? — поспитала Роксолана.— Здається мені, що велич душі не має нічого спільного з розмірами держави.

— Ви дали мені належний урок, ваша величність. Але повірте, що я сумлінний учень. Власне, все моє життя — це навчання. Дипломат? Це недавно і не головне для мене. Приваблюй мене історія, її свідчення, пам'ятки людського вміння і генія. Може, задля цього і рвався до Стамбула.

Роксолана втомлено опустила руки на диванчик.

— Сюди всі рвуться задля цього.

— Я готовий був одразу кинутися збирати старовинні речі! — вигукнув Бусбек.— Мало не в перший день свого прибуття я вже знайшов рідкісну грецьку монету! А які манускрипти продаються під руїнами акведука Валента.