таких халупах звичайно дві, а інколи навіть три стіни були з суцільного граніту, і тільки четверта, що висіла над проваллям, була складена з каменів: в ній-то й були вставлені вікна. В невеликих сінцях при вході завжди була друга діра, що спускалася в погріб, з деяких погребів були ходи й до провалля, від них ішли, прикріплені до каміння, вузлуваті вірьовки, по котрих, в разі конечної потреби, переслідувані могли спуститися й на дно провалля.
В одному з таких шинків за окремими столами сиділо кілька одвідувачів. Дим від люльок і пара, що влітала в двері, змішувалися й наповнювали червонувато-сизим густим туманом низеньку трущобу; світло від шабашкових двох свічок розпливалося мутними плямами в цій імлі і не' могло виділити з неї ні облич тих, що сиділи за столами, ні навіть їхніх постатей; вони здавалися темними, довгастими плямами, котрі то збігалися, то видовжувалися й ніби випускали мацаки.
В напівтемряві чути було кілька голосів, що зливалися в невиразний, глухий гомін.
— Так що Шкарбун заплутаний? — тихо питала кремезна постать, посьорбуючи з кухля погане пиво.
— Все ще діла мало,— відповів жіночий голос,— не лип-не той до смальцю: він, бачиш, хорду 69 роздає... то його б на мед... та біда: очі вирячені, а серце — ганчірка... Наш же старається засліпити йому очі... та от час іде... Я б не знаю що...
— Що ж, ні поспіхом, ні штурмою тут не візьмеш! Прибув я... Головою накласти ладен, а на ці хитрощі кебети не маю... Ех, якби зубів більше,— гризнули б!
— Та що, в того діда лою в голові немає, чи що? — почувся роздратований жіночий голос, хоч закутана в лахміття постать і старалася говорити пошепки.— Він же з волі все мати може — і пера, й смички, й дзвонила 70, а от там нічогісінько не примізкує... навіть не може почути орлиного клекоту... Ех, той би на все напоумив!
— Правда. Тільки от потерпіти треба, поки сову приручать... В нього довбешка міцна... надії не втрачай! Та й птахів, кажуть, до весни патрати не будуть.
— Ех, кажуть! А як пошабашать?.. Письменний казав, нібито тепер дід на тому спинився, щоб, підмазавши кого слід, втертися до шпанки, яка хорду носить... Діло ж у них робиться так: попереду — сова, за нею — два з цебром, далі два з хордою в рядні, а наприкінці шило... Таким маніром і заходять по хлівах і по "клітках... Так от він хоче до хорди потрапити й сові залити очі,— тоді він може...
— Пацюк! — хтось крикнув в-за дверей.
— Ш-ша!! — почувся голос у кутку, де стояли барила. Та замість мовчанки знявся нараз безладний гамір; серед того гомону чути було то п’яні вимоґи горілки, то лайка, то обірвана реготом пісня...
— А що ж, не пустили кота? — вирізався нарешті один голос із гомону.
— Чого даром кота? — відповів шинкар.— Пацюк/ може, гулящий... От краще б лили в горлянку та замикали базі-калку. А то й гешефт з вами поганий, і користі мало, а сама тільки небезпека.
— Закрий дірку, якщо боїшся! — порадив хтось.
— Гляди, щоб твою дірку не закрили, лайдаче! — огриз
нувся хазяїн.— Принесе мені карманщину й мене ж, купця, ошукає. Хіба це порядки? Ой вей-вей! Ось учора передав мені дзигарі,—добрі, бачу, золоті... Я заплатив, як слід... І нараз дивлюся потім... вус? У мене ж із склепу і зникли ті дзигарі! Ой гевулт! Добре це, чесно? ‘
Хтось схвально засміявся.
— Брешеш, жиде! — відповів, давлячись сміхом, обвинувачений.
— Як брешеш? Що брешеш? Ах ти паршивий злодій! Босяк! Халдига! — заверещав жид, і довга його тінь із загостреною борідкою захвилювалася по стіні й по стелі.
Знявся загальний гвалт, до якого прилучився й вискливий голос єврейки.
Та крик "Пацюк!" і поява нової, досить імпозантної постаті в халупці одразу припинили сварку, що знялася була. Всі притихли. Хтось загасив свічку... і тільки одна ще миготіла мутно-червоною плямою...
XGII
— Ха-ха! — розсміявся Хоздодат.— Чого ради, митарі й фарисеї, збентежилися? Я не пацюк, а кіт! А тільки оно там, навкруги нори, нюхає пацюк... треба б нагору вухо та око! А поки що давай, жиде, меду, якщо не кислятина, а ще краще, доброї горілки, та огірків солоних з десяток, та капусти квашеної миску, та ще паляницю, чи що... Став ось хоч сюди,— показав він на стіл, де сиділи попередні співрозмовники; вони пожвавішали, почувши голос того, що ввійшов, і посунулися, даючи йому місце.
— Зараз, зараз, любий пануню! — заметушився шинкар, у якого одразу покращав настрій.— Оце так гість! А шнелер, балабуста! 71 —прикрикнув він на свою господиню.
— Слухайте, друзі мої,— пошепки заговорив той, що ввійшов, поки євреї готували й подавали закуску і пляшку горілки.— Циганку шукають по місту; прикмети твої описані, й листи всюди прибиті. Я сам підслухав, як два шпики домовлялися... Кажуть, призначено нагороду... Кожна хвилина дорога... Вже один шпик недарма нишпорить коло цієї дірки,— може й пацюків привести... Якби тобі переодягтися й вийти вже хлопцем звідціля?
— Я завжди ношу з собою одяг,— відповіла жінка, певно, та удавана циганка, котру шукали.
— То ти проворним маршем у погріб і переміни амуніцію,— порадив її товариш,— і потім швидким кроком за місто. В Дубовій корчмі можеш і коня купити або контрибуцією взяти в жида,—й просто до гнізда... під Летичів... До Дубової і я прибуду — маршрут тобі вказати...
^ Добре. А , тут же як без мене? Що станеться з орлом? Ой, болить моє серце!
— Не; побивайся, вдовице,— втішив її Хоздодат; він і одві-дував цей притон, щоб зустрічатися в своїми.— Довбня й Гололобий та Леміш зостаються при мені. Все, єлико можна, зробимо, аби тільки врятувати батька, а ти потрібна там...
— Це правда,—наприкінці сказав Дмитро.—То ти, виходить, там, а ми — тут.
А Кармелюк знемагав у своєму жахливому ув’язненні, знемагав без надії, в тяжкій тузі.
Від вісточки, яку підкинув йому друг, він спершу страшенно зрадів; потім, протягом двох днів, ним тіпала нестямна злість на себе за знищення, яке він припустив,— і хто ж зїшщив?—миші!—дорогої цидулочки, котра містила в собі план його визволення; далі силкувався!! по залишках слів розгадати зміст послання, міркував’ййДІ їшми до очамріння й нарешті почав помщатися на своїх Ворогах ї йбйвати 'їх десятками. ; • ' {;;Ji ,
1 АЙ вчйпет1 бтратй принесли ’йому тільки зайвйй Шіорід, агне^ пйлегшйли душевного стану. Кінець кінцем Кармелюк спинився на тому, що коли друзі ждуть від нього якоїсь відгібівіді або заходів, то, не бачачи ні того, ні другого, вони знову подадуть йому вісточку.
Він заспокоївся на цій думці й терпляче став чекати.
Але мутні дні змінялися чорними, томливо довгими ночами й не приносили йому ніяких звісток. Налякані стратами, миші порозбігалися по інших камерах, і тепер у його дірі не було чути ні пустотливого писку, ні метушливого шереху злодійкуватих співмешканців, а стояла тільки глибока могильна тиша.
Кармелюк чекав і чекав, але час ніби спинився в своєму перебігу, принісши йому нестерпну безутішну тугу. "Хоч би клийали на допит, так ні — не кличуть. Може, замурували тут на смерть та й заспокоїлися? А друзі? Та чи від них ото була звісточка? Чи з волі ж— вона? Може, Шкарбуна посадили спершу в цю башту, а потім перевелй в другу... він і звістив про себе, та й гоДі!"
Останній здогад узяв, нарешті, гору над іншими й чор-ною пеленою ліг на душу в’язня.
Помалу-малу в нього почали притуплятися й думки, й бажання, і навіть фізичні відчування від болю тіла, синяків та занімілості кінцівок; тоді він поринав у якусь непритомну дрімоту. Але іноді з цієї дрімоти будив його гострий порив розпачу, і Кармелюк схоплювався, рвав на собі чуба і бився головою об кам’яні стіни своєї в’язниці.
Одного разу в такому несамовитому стані він з нестерпною тугою підвів очі до свого гратчастого вікна й нараз почув, як щось ударилось у шибку.
Кармелюк здригнув і трохи підвівся. "Чи не птах з розмаху вдарився?—подумав він.— 3 такого провалля докинути сюди камінця ніхто не зможе". Та тільки промайнула в голові його ця думка, як почувся другий удар, але вже в середню шибку вікна; дзеленькнувши, посипалося скло вниз, і щось довге ковзнуло вгору, ударилось об камінь і, перекрутившись разів зо два в повітрі, впало до його ніг.
— Стріла! — мимоволі скрикнув Кармелюк од припливу невимовного хвилювання, і скрикнув так голосно, що міг би привернути до себе увагу вартового. А далі він схопив посланницю й сховав на грудях, а потім довго прислухався, ледве переводячи подих. Тільки впевнившись у тому, що все кругом спокійне, він зважився глянути на свою коштовність.
З першого ж огляду Кармелюк помітив, що з останнього колінця очеретини визирає папірець. Він обережно розмотав стрічку тонкого паперу й; розлігшись на підлозі, підніс цю стрічку до смужки світла.
На стрічці були написані слова. Кармелюк напружив зір, що загострився в темряві, й прочитав тремтячим голосом таке:
— "Аз і Олеся ладні голови покласти, а врятувати батька. Є ще три соколи. Викинь через вікно .нам вісточку. Смички дістанеш через двері. Якщо ні, то повідом як?"
— Господи! Вона, моя зіронька, тут! Я не сам! — і Кармелюк, знеможений тілом, змучений душею, не витримав і з риданням притиснув до грудей клаптик паперу.
Кармелюк так сп’янів від цієї щасливої несподіванки, що мало не збожеволів. Йому цілу ніч увиясалися не сни, а прагнення, марення його душі втілювалися в образи, котрі наповнювали цю смердючу, вогку, холодну діру райськими картинами і невимовним раюванням... Тільки перед ранком він заснув, але ненадовго: щастя, тріпочучи всередині, будило енергію.
Прокинувшись, Кармелюк перш за все припав устами до записочки, мов до реліквії, й гаряче помолився; потім він почав з любов’ю роздивлятися стрілу, що принесла йому радість. Виявилося, що й інші колінця її були не порожні. Порозколювавши їх, він витяг із середини кілька тонких ниток, та ще й голку. В його становищі це надбання було дуже важливе. Вчора він хотів був написати своїм друзям.
та не було хліба й незабаром настали сутінки, а тепер він почав думати, як це зробити. Перш за все, чим писати й на чому? Звичайно, іншого чорнила він тут і не міг добути, крім своєї крові... а присланий папірець, хоч і боляче було його віддавати, був із — зворотного боку чистий. Кармелюк вибрав із скалок стріли одну гостру, подібну до пера, проколов голкою руку й заходився набирати в імпровізоване перо краплі крові, що набігали, й ними виводити на папірці літеру за літерою... Б