Ми з вами перші! Отже, руки, друзі моїі
Не роздумуючи, Матвій стис братову руку, Новиков мовчки поклав зверху і свою — тонку й довгу.
Ось що пригадалося Новикову в цю, другу за останній рік, зустріч з Сергієм Муравйовим-Апостолом.
За вісім місяців, що минули від того пам'ятного вечора в лютому, Сергій ніскільки не змінився, хіба що став смаглявіший на степових вітрах та твердішою була тепер його хода. Новиков почував до молодшого Муравйова-Апостола сердечну приязнь, ба навіть нікого ще так не шанував, як цього запального й дотепного, поривчастого й разом із тим навдивовижу витриманого молодика.
Сергій пройшов по тканому килимку до вікна: не завадить зайвий раз глянути, як почуває себе новиковський сад, старі груші та яблуні, чи далеко відійшов садівник, чи все ще длубається біля жоржин, що розрослися під самими вікнами? Садівник — уже літня людина, трохи глухувата, але чи не той це випадок, коли глухота раптом проходить і з'являється достатньо гострий слух? У саду вже нікого не було, жовте й світло-пурпурне листя лежало на доріжках, вітер відгонив його в самий кінець саду, до урвища, глухого й зарослого. Хороше зараз у саду. А як чудово нині в рідному Хомутці, у батьківському парку! Згадавши про це, Сергій з пронизливою гостротою відчув, як він скучив за батьком, як бракує йому батьківських бесід і щирих порад. І тут же вирішив, що в Полтаві довго не затримається, ось побачиться з друзями — і завтра в дорогу.
Сергій повернувся до столу, жестом запросив Новикова й Матвія сісти теж.
— Похваліться своїми успіхами, Михайле Миколайовичу.
— Нехай Матвій Іванович почне, а я, коли треба, доповню.
— Ви — керівник місцевої управи, вам і починати. Ви ж і майстер масонської ложі, звідки неофітів вербуєте.
— Так, переважно з числа членів ложі й вербую. Ось недавно братів Капністів прийняли.
— Обох?
— Так, і Семена, і Олексія. Вони, якщо пам'ятаєте, були у нас і в "Союзі благоденства".
— Пам'ятаю. Люди порядні, чесні... Ну, що ж, хай буде так. Знаю їх давно.
— Так-так, це ж ваші сусіди. В Обухівці ви, мабуть, з ними не раз зустрічались.
— Було таке, — зітхнув мимохіть Сергій. Матвій співчутливо поглянув на брата, але промовчав. Чи міг знати Новиков, що над усе тягло в Обухівку Сергія? Брат прагнув послухати старого Капніста, й ...ще раз зустрітися з його сім'єю, особливо з сестрою його друзів — Софією, яка пізніше обрала собі Скалона, одного з блискучих офіцерів її оточення. Та що згадувати? Було колись, та минулось.
— Так. Ще хто? — по хвилі якійсь спитав Сергій.
— Тарновський, губернський суддя. Цього ви теж знаєте. А з ним разом ми прийняли і Алексеева, це чиновник, служить у канцелярії моїй.
— Чиновник?.. Гм, я б вас попросив, будьте обережні з чиновниками, особливо з тими, яких мало знаєте. Цього ви давно знаєте?
— Вже третій рік. Людина він чесна, достойна довіри.
— Добре. І це все?
— Ні. Сьогодні хочу запропонувати ще одного. Скажу відверто, я особисто прийняв би його першим, але все ж утримався, і не тому, що не довіряю, ні, були інші міркування. Отож, порадимось разом.
— Хто ж це?
— Іван Петрович Котляревський. Майор у відставці, наглядач пансіону для дітей бідних. .
— Мабуть, слід починати з того, що майор — автор "Енеїди" й опери "Полтавка".
— Так, з цього слід було починати. Але я не можу не відзначити, що, як вихователь юнацтва, він у високому розумінні слова — винятковий. До пансіону, який він ось уже понад десять років опікає, прагнуть віддати своїх дітей не тільки збіднілі. Пансіон готує молодих людей до університетів і художньої академії.
— Про це я чув.
— Ти навіть не уявляєш, брате, що це за людина, — втрутився в розмову Матвій. — Ти матимеш-справжнє задоволення, познайомившись і поговоривши з ним.
Сергій нічого не відповів, налив у келих трохи солодкої води й випив.
Не раз бував він у Полтаві, цього року — двічі, і ось, скажи ж ти, так і не довелось познайомитися з цією людиною, що так дотепно й справедливо висміяла сильних світу цього — від панів-землевласників до останнього судійського чиновника. Осміяні, вони бояться признатись, що попали в поему, і удають, ніби так і треба, і сміються, зціпивши зуби. А в народі, простому народі, сміються, аж за боки хапаються, і добре знають, про кого в ній мова, передають її з уст в уста, читають з пам'яті. Не раз про це доводилось чути в Хомутці і у Василькові, де стоїть його, Сергія, Чернігівський полк. Кращого способу критикувати існуючі порядки не можна навіть і уявити. Такий поет вартий цілої організації. Так, цілої організації! А чого варта його поема?! Її значення для утвердження мови цілого народу неоціненне. Це ж багатство, яке берегти треба, берегти й спиратись на нього...
— То ж як, Сергію? Що запропонуємо майорові? З хвилини на хвилину він повинен постукати.
— Що запропонуємо? — Сергій налив ще трохи в келих. Розглядаючи кришталеві грані на світло, відповів: — Я гадаю, з дороги йому б слід чого-небудь міцнішого дати, ніж те, що я оце покуштував. Що саме він любить?
— Жартуєте? — Новиков уважно подивився на Сергія: за жартом приховувалось щось інше. Але що?
— Ні, серйозно. Може, він любить угорське, яке ви поставили?
— Так, угорське.
— Я так і думав. Бо мені й Матвієві однаково...
— А коли все-таки серйозно, Сергію? — спитав старший Муравйов-Апостол.
— Добре, скажу. На мій погляд, майор тут, на півдні, в столиці українського краю, для нашого діла важливіший від багатьох інших, і було б добре, якби він став членом нашого товариства, але... — Сергій не квапився, роздумував. — Але, друзі мої, хто знає, що все ж таки важливіше: бути йому в організації чи лишатись поза нею? Як ви гадаєте?
Сергій уважно глянув спочатку на брата, потім перевів погляд на Новикова.
— Про це слід подумати, — сказав Матвій. — Відомо, що він сміливо виступає на захист знедолених, скривджених, не боячись накликати на себе незадоволення влади.
— Це надзвичайно важливо... Так! Так! А ви як вважаєте, Михайле Миколайовичу?
— Я не зовсім зрозумів, Сергію, але, здається, здогадуюсь.
— В одну організацію його, як мені відомо, вже прийнято... Причому не остання роль у цьому належить вам, Михаиле Миколайовичу. Ваш лист Нікітіну пригадуєте?
— Хто це? Ах, так, це секретар Товариства любителів словесності.
— Він... Так ось, чув я про це від осіб компетентних, що недавно побували в столиці. Звістка ось-всь повинна надійти й сюди, в Полтаву.
— Це було б добре і цілком заслужено, бо майор має на це право... Отже, ми вирішили поки що... — Новиков не договорив. Ввійшов слуга, вклонився;
— Його благородіє майор Котляревський Іван Петрович.
— Запрошуй. — Новиков усміхнувся; — Так і не домовились?
— А на мою думку, домовились. Невже треба пояснювати? — спитав Сергій і глянув на брата; Матвій мовчки хитнув головою.
Двері розчинились, і увійшов Котляревський. Немолодий уже, з сивизною, але на диво стрункий, очі уважні, трохи стомлені, проте, пильні, дивляться в саму душу.
Новиков хотів було познайомити Котляревського з Сергієм, бо саме з Сергієм той зустрічався вперше, але Сергій уже сам пішов майорові назустріч, майже підбіг до нього. І Котляревський простяг руку:
— Радий, сердечно радий бачити вас, Сергію Івановичу! — Голос у майора м'який, якийсь особливо теплий. "Так говорити може добра людина", — подумав Сергій і щиро потис простягнуту руку.
— І я радий. Дуже радий, Іване Петровичу! Наслухався про вас багато, адже земляки ми з вами, одній землі присягали, однієї матері вітчизни діти.
Котляревський уважно дивився на Сергія — йому подобалось молоде відкрите обличчя, прямий погляд, простота і, разом із тим, чемність, невимушеність. Котляревський озирнувся на Новикова, що стояв тут же, на Матвія і, ніби запрошуючи їх у свідки, сказаві
— Приємно чути. Виходить, правду мені казали... Іван Матвійович, наш Вольтер, може пишатися своїми синами. І ми з ним разом.
— Це ви занадто, Іване Петровичу, — зніяковів Сергій. — Що ви, справді! Ми ж таки полтавці, як і всі тут, і хотіли. б бути такими. І батько наш працює по силі й можливості, бо без цього життя собі не уявляє.
— Знаю, трохи знаю. Був би радий з ним познайомитись.
— Це не дуже важко. Ми запрошуємо вас у гості, і батько буде радий, — відповів Сергій.
— Одначе, гості мої дорогі, — озвався Новиков, — Може б, ви хоч ненароком звернули увагу й на господаря? Він жде, коли ви сядете за стіл і там продовжите розмову.
— У цьому домі завжди так, — сказав, усміхаючись, Іван Петрович, — тільки на поріг, так зразу ж і за стіл. Проте не відмовлюсь від чого-небудь гарячого, не зрозумійте мене по-своєму, пане господарю.
— Ні в якому разі. Як ви зволили висловитись — буде і гаряче, і до гарячого. Одну хвилинку, — Новиков, поки гості сідали за стіл, покликав слугу й щось шепнув йому.
Розмова за столом тривала далі. Вона торкалась останніх подій, про які говорила вся освічена Росія й Україна. Спершу мова зайшла про іспанські справи, потім Іван Петрович спитав Сергія, що він знає про події в Греції... Сергій, мов сподівався цього запитання, сказав, що їх полк готовий був виступити на допомогу грекам, які вели справедливу боротьбу проти турків, і деякі війська, як це відомо, вже підтягувалися до південних кордонів, але пізніше це припинилося й незабаром скінчилося зовсім. Тепер греки самі ведуть нерівну боротьбу проти ворога, важку, уперту боротьбу, і хтозна, чим вона скінчиться.
— А що тепер у Неаполі? Не чули? — знову спитав Котляревський. — Я давно не бачив газет свіжих.
— Погано. Дуже погано. Почали рішуче, а чим скінчили? Піддались на ласку переможця. Ось чим закінчили неаполітанці.
— Піддались? Нечувано! А як добре починали.
— Це сором — не вміти боронити святиню — свою землю. Тут вибору бути не може: перемога або смерть! А вони, ці нещасні неаполітанці, піддалися! Після цього вони заслуговують султана, а не тільки австрійців.
— Чому так суворо? — зауважив Новиков. — Вони воювали, поки могли. А потім... — Піддались?
— Та що ж могла вдіяти така невелика країна проти Австрії? — додав Котляревський. — Несумірні величини.
— Хай невелика, але сила любові до батьківщини повинна перемогти! — Сергій схвильовано стис руки. — Я не можу про це говорити спокійно, їх біль — мій біль.
Помовчали.