нагадав Лі-тин?.. Не даром же! Конвойному Літин непотрібен... Він, виходить, і нахилився того, щоб сказати: "Літин..." Недарма ж! Так, так, свій! Але від кого? Від братів чи від неї? Ні, ні, якщо свій — то від братів..." Кармелюк спершу був так зрадів цій думці, що відчув, як став зігріватися, але потім башта спантеличила його: якщо посадовили його туди — то, виходить, значний птах, отже, попався не з волі... а що Літин нагадав, то просто, щоб дати звістку, що й він попався... Найскоріше — Дмитро; через цей камінь і залізо так змінюється голос... І от після радості Кармелюк ще дужче засмутився.
Але днів через два, в такий же приблизно час, почулися знову сторонні кроки в коридорі, замок у далекій башті клацнув і до дверей Кармелюка почали наближатися, по звуках кроків, два чоловіки; знову конвойний чй сторож крикнув: "Чого шукаєш? Вперед!" — і знайомий голос знову відповів: "Та ось, дивися, ждуть..." Але другий голос перебив його криком: "Мовчати!"—і кроки віддалилися...
"Господи! — сплеснув Кармелюк руками й злякав своїх співмешканців брязкотом ланцюгів.— Та це ж Шкарбун! І недарма ж він повз мої двері ходить... От цього тільки не збагну, що скоро з башти випустили... Отже, друг... і недарма ж він сказав:— "Ждуть..." Радість збадьорила Кармелюка й навіяла на нього надію, він замріявся й не звернув спершу уваги на те, що миші, коли відійшли колодники, знову кинулися до дверей і зчинили коло шпарини писк і метушню... Але тепер ця обставина змусила його задуматися: свою порцію хліба він з’їдав усю, і не в цей час, а пізніше... Якщо падають навіть крихти, то тут же. біля кільця, а не коло дверей... і миші їх негайно визбирують... Чому ж вони позавчора й сьогодні кидаються до дверей... і однімають одне в одного хліб?.. Чий хліб? Звідки він?.. Як "він попадав сюди після приходу арештанта?.. І нараз, немов осяяний блискавкою, Кармелюк скрикнув: ’
— Та тому, що його підкидав мені мій друг, тому й нахилявся... і давав знати... і підкидав недарма: в ньому, напевно, є записочка...— І Кармелюк потягся поповзом до дверей... Миші шарахнулися, і тільки одна, яку він прибив рукою, зосталася на місці з біленьким клаптиком у зубах...
Кармелюк потяг її до шпаринки. Виявилося, що то був вгорнутий у дудочку папірець. З гарячковою хапливістю Кармелюк його розгорнув; виявилося, що половина його була з’їдена, а друга дуже погризена... На недогризку залишилися тільки такі слова: "виконай...", "ліб...", "дуть" і "тоді". Очевидно, у двох записках повідомлявся план, за яким він щось повинен був виконати... І він на власних очах дозволив мишам із’їсти свій порятунок!
— О прокляття! — скрикнув Кармелюк і з усієї сили вдарився чолом об стіну...
Рано-вранці біля Кам’янецького узвозу на міст стояла, закрившись хусткою, якась жінка. Вона привертала до себе увагу тим, що стояла тоді, коли все живе і з дворів, і з мосту метушливо поспішало до міста на торговий майдан. Хустка, спущена на очі, зовсім закривала обличчя незнайомої; але тонкий стан і гнучка постать свідчили про її молодість та красу. Одяг скоріше виявляв у ній заможну міщанку, аніж пані. Сніжок порошив і білою хвилястою пеленою застеляв далечінь.
Жінка, чи скоріше дівчина, з таким напруженням придивлялася до провалля, що й не помічала, як її штовхали перехода й покрикували їй: "Набік!.." Її навіть вилаяла якась циганка з костуром, уся закутана хусткою, коли вона, задивившись, мало не збила її з ніг. Циганка поправила хустку, обвинула нею ще дужче голову й обличчя і, крикнувши щось тарабарською мовою високому циганові, зашкутильгала й зникла в натовпі... Дівчина так була поглинута своїм чеканням, що не звернула й уваги на лайку, а тільки, помітивши щось удалині, прожогом, побігла до мосту, а звідти спустилася слизькими сходами вниз до самого Смотрича й спинилася коло арки. Через кілька хвилин до неї підійшов засипаний снігом знайомий нам прочанин.
— Ну що? — спитала вона, нервово, з тривогою.
— Нічого,— відповів прочанин,— сиріч нічого нового. Арештант, з яким я веду діло, свій брат... вірний. Передавав, що двічі підкидав батькові в хлібі умову, та ніякої відповіді від нього немає... А що батькова нога, каже, поправилася...
— Боже мій! — сплеснула руками дівчина.—Все не щастить... а час іде... Мабуть, така моя гірка доля!
— Не журися, панно Олесю (то була справді вона)! Шкарбун спробує ще не один спосіб... Може, там темно... кульки закочувались... він ще спробує... грошей я йому дав.
— Ох, як я вся змучилася! — заломила вона руки.— Та ще й панотець тягне мене додому... Що робити? Я й так продержала його тут аж два тижні... Твій батько виконує треби в Дераяші; не гаразд обтяжувати його занадто... і приводу немає тут зостатися... та й немає в кого...
— Хоч би ще, панно, два дні...
— Не знаю, не знаю... Просто й голови не чую, наче не моя. Батечко ж і взяв мене сюди, щоб познайомити з прото-попівським сином,— все мене лагодять заміж. Ну я й удавала, що мені протопопівська сім’я люба... А коли я просила зостатися, то панотець думав, що це я заради синка, й потурав, а тепер не можна більше.
— А коли не можна, то й не переч... і повір, що все влаштується, як по писаному... друзі злетяться й виручать... Нарешті, після різдвяних свят панна може знайти привід і приїхати...
— Ой, що мені робити! Краще з тієї скелі в Смотрич!
— Пам’ятай, панно, що дух смутку є гріх,— напучувально промовив прочанин.—Можеш і до свят приїхати ще... матінку вблагати... Та хай не бентежиться серце твоє! Звірся на нас.
Довго вони ще розмовляли, повертаючись назад, і панна, трохи заспокоївшись, попрощалася з Хоздодатом; Хоздодат повернувся у вузенький, завширшки не більше як сажень, провулок, відімкнув двері схованим у підряснику ключем і непомітно шаснув у кімнату з передпокоєм, де він проживав. Дома він поспішив скинути бороду, розгримуватися й надіти звичайний цивільний одяг.
Поснідавши смаженою литовкою й мало не цілою мискою пісних вареників, що їх з’їв у присмачку з півквартою доброї, горілки, прочанин, перетворений тепер у Хоздодата, заснув, і заснув міцно. Уже короткий пилипівський день догоряв, коли він прокинувся, та й то не сам, а від верескливих криків, що чути було з сусідньої кімнати. Хоздодат спробував був перевернутися до стіни й, заривши голову в подушку, знову заснути, але крик заважав йому. Попович розплющив очі, запалив, люльку й почав слухати.
Виявилося, що господиня лупцювала свого синка, років чотирнадцяти хлопця, за те, що він убив стрілою курку з сусіднього двору, за котру треба тепер заплатити злота.
Господиня вимагала в сипа лук і стріли, щоб спалити їх, а син уперто не хотів признаватися, куди їх заховав... Мати заходжувалася чимось шмагати непокірного сина, але він, чути було, оборонявся. Хоздодата зацікавило, чи синок скоріше здасться на умовляння матері, чи вона нарешті втомиться. Вставати йому не хотілося, і він лежачи спостерігав цю сцену... Та нараз його осяяла думка, і Хоздодат, схопившись, кинувся до сусідньої кімнати.
Жаліслива мати, запустивши руки в цілу купу волосся свого нащадка, спробувала трясти голову; та синок, вхопивши дужими руками її руки, міцно тримав їх і погрожував навіть укусити її за палець.
— За що ви йому, господине, власи потрясаєте? — спитав попович, пускаючи з носа й рота клуби диму.
—• Уб’ю каторжного! — кричала господиня.— А чортів лук спалю! Скільки мені, пане, від нього збитків!
— Хо-хо!! Не утруждайте себе курки ради... Поєлику, хоч вона і є сосуд спокусливий, та однак губити через неї лицарську зброю не гоже. Візьміть, вдовице, динарій, сиріч злота, за хибний вчинок вашого сина й приготуйте ліпше під сафорку поличне одного злочинства... а синкові не нівечте фризури.
Діставши злота, вдовиця відразу заспокоїлась, а тоді, вхопивши здобич, заходилася її патрати.
Хоздодат узяв за руку хлопця й повів у свою кімнату. Для заспокоєння нервів він почастував його чаркою горілки й дав шматок литовки.
Не давай матері лука,— порадив Хоздодат,— а то спалить.
— Го-го! Чортового батька знайде! — відповів синок.
— А добрий у тебе лук?
— Із зав’яленої шелюги... сильно б’є...
— О? Я сам страшенно люблю стріляти з лука... Тільки навряд чи він може далеко докинути..,
— Навряд? — пожвавішав хлопець, зачеплений за живе.— Та я горобців за копу 64 ступнів б’ю, а цю курку вцілив ступнів за двадцять, аж пір’я полетіло...
— Ех, люблю і я стріляти... от пішли б разом... а я навчу ще кращого зробити лука...
— З чого?
— З дубових обручів... Тільки треба вибрати велику діжку й скинути з середини обруча. Якщо до такого лука приробити ще сталеві кра'ї, то стріла полетить удвічі далі.
Хлопцеві загорілися очі, і він пообіцяв завтра рано-вранці піти з Хоздодатом пробувати свого лука з тим, щоб пан зробив йому нового з сталевими краями.
ХСІ
Як тільки хлопцева мати пішла на базар, він зараз же розбудив поповича й пішли вони вдвох, діставши з горища комори свою зброю. Лук у хлопця був примітивний — обрубок шелюги, натягнений простою вірьовкою, а очеретяні стріли мали голівки з затверділої смоли, до котрих були прикріплені маленькі цвяшки гострячками назовні.
— І ти таку стрілу можеш пустити високо? — засумнівався попович.
— Ого! Й не побачить пан... до хмари! — хвалився хлопчик.— А край скелі й горобця зріжу.
— Ану, спробуй! — сказав Хоздодат, коли вони зійшли з мосту до Смотрича.— Чи викинеш звідси вище скелі?
Хлопчик натяг лука й, витягши вгору руки, випустив стрілу. Стріла підлетіла вище берега скелі, але, як гадав попович, не підлетіла вище башти й, зупинившись на мить у повітрі, повернулась униз гостряком і впала в річку.
— От бачиш, збрехав... Стріла ледве вилетіла за край... і не тільки горобця, а й мухи не скривдила.
— То в мене зірвалося: пальці мокрі,— загарячкував хлопець.— А ось дивись! — І він з великим зусиллям рвонув за вірьовку. Стріла підлетіла трохи вище, але не досягла висоти башти.
Попович засміявся; хлопчик зніяковів до сліз і, щоб урятувати репутацію стрільця, став показувати своє мистецтво цілити.. Справді, при поземній стрільбі він влучав ступнів навіть за п’ятдесят'у шапку, а на ближчій відстані і в дрібніші речі. Попович був захоплений стрільцем, та однак побачив, що найдальша відстань для його зброї була не більша, як на п’ятдесят ступнів... а