Там, де навесні цвіла азалія… Нам би хоч одну сірничину, тоді можна було б підтримувати жар у багатті. Тоді можна було б і закурити, адже правду казала колись моя пташка, що тютюн перебиває голод.
Моя пташка… Де ти тепер?
Увечері тривожно зафоркали наші коні. Мудей і Ходин монгол-степовик рвалися з поводів. Я попросив Ходю, щоб він їх, заспокоюючи, потримав за вуздечки, а сам вирішив піднятися вище на гору й розглянутися, чи ніякого чорта сюди не принесло. Став там, прислухався і раптом відчув, що на мене хтось дивиться.
Повів очима туди, сюди — й закляк. Під кущем, кроків за двадцять від мене, сидів величезний вовк. Сидів він на задніх лапах, білястим животом до мене, і сумно дивився темними вузькими очима в очі мої. Холодок пробіг у мене за коміром.
— Це такий твій знак з того світу? — пошепки спитав я.
Він якось так по-вовчому повів писком угору, наче хотів завити, проте не подав ані звуку. Потім став на чотири лапи, повернувся й поплентав у ліс. Саме так — не пішов, а поплентав, бо навіть хода в нього була сумна й неохоча.
Сам не свій повернувся я до печери.
— Ну, сьо там? — спитав Ходя.
— Нічого, — сказав я. — То коні так чогось. Буває.
Уночі я знов побачив той сон. Залитий золотом храм і наше вінчання. Тільки холодно, дуже холодно було в тому храмі.
Мені ще нічого, я в чумарці та білій баранячій шапці (кінець довжелезної шаблі їде на коліщатку), а Тіна в тоненькій рожевій сукні. На підлогу падає перстень, але це вже мене не лякає.
Я знаю, що це сон.
* * *
Коли ми зустрілися з Досею, я найдужче зрадів сірникам. Відразу скрутив товсту цигарку, жадібно затягнувся. У мене так запаморочилося в голові, що спершу й не розібрав, про який льох вона говорить. Казано ж — тугодум. Нарешті второпав.
— Раптом що, — сказала Дося, — за дверима лежатиме свічка.
— Яка ж ти хороша…
Я ніжно її обняв.
4
Після того, як біля Мельничанських хуторів ударгрупа схопила кінного гайдамаку, командир зведеного загону ББ Орлов уже не мав сумніву: в Холодному Яру діє партизанський загін. Верховий лісовик — перший тут доказ. Цей гайдамака також показав би їм спину, та підвів перевтомлений кінь — упав на передні ноги вже під самісіньким лісом. Бандит, видно, добре вдарився об землю, бо не встиг приставити револьвер до скроні. Найкращий боєць ударгрупи Кукушкін викрутив йому руку.
Коли командир Орлов підняв важкеньку торбинку, що лежала біля партизана, з дірки, пробитої кулею, посипалась сіль.
— Наканєц-то! — зрадів Орлов. — Теперь хоть єсть каво дапрасіть. Ти, Кукушкін, каналья, с нім панєжнєй. Вішь, душа єлє в тєлє.
— Заґаваріт лі? — засумнівався Кукушкін, ніби вони зловили звіра.
— Нєт такіх людей, таваріщ Кукушкін, у каторих нє развязиваєтся язик, — повчально сказав Орлов. — Сєкрєт толька в спосабє дастіжєнія целі. Но сначала пусть аклємаєтся.
Того ж дня Орлов вирішив розташувати загін у Мотронинському монастирі і звідти щодня виходити кількома групами на прочісування лісу. Сестрички, звичайно, не дуже зрадіють, але хай стулять роти. Хай скажуть спасибі, що їм взагалі дозволено тут залишитися та ще й відкрити швацьку артіль. Як на нього, Орлова, то цих чорнорясниць треба було давно розігнати всраною мітлою. А після щезнення "сестри Ольги" притиснути всіх до стіни, бо ще невідомо, чиє тут рило в пуху.
Коли москалі зайняли монастир, матушка Рафаїла не сказала ні слова. Черниці сиділи в келіях тихо, як миші, боячись показати носа надвір. Ну, це вже даремно. Орлов суворо заборонив їх кривдити. Увечері він вишикував загін на подвір'ї монастиря.
— Таваріщі арловци! Надєюсь, ви нє пасрамітє чєсть нашєво атряда. Каждий, кто нє ваздєржіт сваі плотскіє папалзнавєнія, будєт строжайше наказан. Тем болєє, нам завтра рано вставать, — додав Орлов, і всі чомусь засміялися.
Вони три дні нишпорили лісовими яругами, але не знайшли ніякого сліду.
Орлов зганяв злість на бандитові. Здається, той і справді був німий. Биття не допомагало. Та й не було вже на ньому живого місця. Вставляли пальці у двері, припікали вогнем. Гайдамака сичав, рикав, корчився, але мовчав.
— Ну, что ж, — усміхнувся до нього Орлов. — Ти нам такой большє нє нужен. Тєпєрь ми тєбє атрєжєм рукі. Правільна, таваріщ Кукушкін? Патом атрубім ноґі, чтоб ти знал, как бєґать по лєсу. Ти вєдь любіш бєґать? Ну, вот і пабєґаєш. Кукушкін, прінєсі-ка тапор і пілу, каналья!
— Не треба, — раптом обізвався гайдамака. — Я скажу.
Орлов із Кукушкіним вражено перезирнулись. Ніби до них заговорив камінь.
— Нєт, ти нам пакажеш! Сєйчас же. А єслі ашібьошся…
Орлов знав, що зволікати не можна. Мине шок — і бандит передумає. Треба мерщій вирушати.
Ось як воно буває: ти збиваєшся з ніг у найвіддаленіших нетрях — "Да сколька ж іх здєсь, етіх праклятих яров, каналья!" — а банда зачаїлася майже під носом, за версту-півтори від монастиря.
Гайдамака йшов зі зв'язаними руками, "орловці" їхали верхи.
До Великодньої гори підкрадалися якомога тихіше, та внизу біля озера зненацька заіржала кобила Орлова. Видно, схотіла пити. Аж тут під горою теж почулось іржання. Орлов спершу подумав, що то відлуння, однак схаменувся й замахав руками.
Гайдамака не збрехав.
На коротку команду кіннотники розсипалися в лаву, загинаючи крила.
— Тікайте!!! — раптом закричав гайдамака. — Тікайте! Я зрад…
Орлов вистрілив йому в голову майже впритул.
* * *
Коли попереду замаячіли вершники, Ходя сипонув по них з "люйса". Але й ворожі кулі задзижчали так густо, що важко було вгадати, у який бік прориватися краще. Мусили гнати коней навмання — пан чи пропав. Трималися ближче один до одного, Ворон стишував трохи Мудея, бо він був прудкіший за Ходиного степовика.
— Отяман, ти цюв Бізю? — крикнув Ходя.
— Ходюню, вперед! — "не почув" його отаман.
Крутнули в один бік, у другий — скрізь натикалися на рушничні постріли. Кулі цвьохкали об дерева, залишали на стовбурах білі цятки. Ворон махнув Ході, щоб той не стріляв — не треба привертати до себе увагу. Та куди вони не кидалися, назустріч сипало розпеченим оловом.
Аж ось здалося, що все — прорвалися! — і тут удруге заіржав Ходин коник. Першого разу він одгукнувся на голос чужої кобили, а тепер заіржав від болю й одчаю — упав на бік і, сунучись по землі, вдарився об прикоренок. Куля, зрикошетивши від дубового стовбура, пробила йому здухвину.
Коли Ворон озирнувся, Ходя вже схопився на ноги й накинув на голову Василинчину кубанку. Потім, прикипівши до "люйса", врепіжив короткою чергою у бік ворога.
— Ходя, сюди! — закричав Ворон. — До мене!
Але Ходя вже знав, що робитиме далі. Пробач, отамане, цього разу він вирішив сам. І навіть не заліг, а стоячи полоснув короткою чергою і пішов уперед.
— Ходя, тікай!
Та де там! Ходя вирішив. Він знав, що ніхто вже, крім нього, не прикриє отамана, і коли його вдарила перша куля, він тільки стріпнувся й пішов далі. А як ще одна куля увігналася в груди, Ходя заточився, та знову ступив уперед. Тоді третя куля пробила чоло, а він ще зробив крок уперед, постояв і впав горілиць.
— Пльобась, отяман…
Кров залила Ході очі, але він бачив, як його душа, схожа на маленьку пір'їнку, відлітає в піднебесся на місце світле, на місце квітуче, місце спокійне, де немає болю, печалі й немає… голоду.
Чорний Ворон летів на коні, й у грудях у нього теж не було ні печалі, ні болю — лише холодна чорна діра. У горлі зробилося солоно, він ту сіль не міг проковтнути.
Завернув Мудея під крутосхил, дивуючись, як він, його змучений кінь, може ще йти. Мудей, змахуючи головою, натужно ступав угору. Уже в сутінках він виніс Ворона до монастирського валу.
На валу темніла самотня постать. Дося вийшла туди, як тільки почула постріли. Вона відразу здогадалася, що то за стрілянина.
Угледівши Ворона, Дося скотилася з валу й побігла йому назустріч.
Він ніби й не здивувався, що вона опинилася саме тут. Скочив з коня чорний, як ніч.
— Ти сам? — спитала вона.
— Хіба не бачиш?
Голос у нього теж був чорний. Дося все зрозуміла.
— Маю до тебе прохання, — сказав він.
— Кажи, я зроблю.
— Віддай у добрі руки Мудея.
— Гаразд, — кивнула Дося.
— Зроби це зараз. Віджени його звідси чимдалі.
Він подав Досі повід, потім зняв сідельну сакву, дістав дві гранати "репанки".
— Не барися, — подивився на неї ніжно і твердо.
Дося задерла рясу і скочила на коня. Ворон обняв Мудея за голову. Притулився зарослою щокою до його щоки. Яка ж вона гаряча. Яка ж вона…
— Ти теж не барися, — сказала Дося. — Зараз їх тут налізе…
Заплющивши очі, він обіймав коня.
— Прощавай.
Провів рукою по гриві, торкнувся Досі. І притулився чолом до її стегна.
— Спасибі, сестро… Знай, що ти завжди була мені любою.
Вона пустила коня. Ворон дивився услід. Треба було поспішати, та не міг відірвати погляду. Тоді взяв карабін, сідельну сакву і швидко піднявся на вал. Спустився до льоху. Підійшов до дверей, озирнувся.
— Стой!
Із-за церкви Івана Златоуста вихопилося троє "червінців".
Бахнули постріли. Ворон обернувся в бік валу — там теж виросли москалі. Заплутуючись у шинелях, вони бігли до льоху.
— Стой! Ні с мєста!
"Бах! Бах!" — кулі дзизнули біля вуха.
Ворон однією рукою звів карабін, і передній москаль зарився носом у землю. Та на валу вже з'явилися вершники.
Він заскочив у льох, знайшов за порогом свічку. Спотикаючись, наосліп пішов униз. Щербаті східці обвалювалися під ногами. Насподі перечепився об якусь купину, відійшов убік і засвітив свічку.
Нагорі наростав такий тупіт, що здавалось, льох ось-ось завалиться. Земля вже осипалась на голову.
— Вихаді, бандіт! Нє то забрасаєм ґранатамі!
Ворон поліз у пройму. Через два сажні свічка освітила печеру. Він розглянувся, подумав, сам собі кивнув головою: сюди не полізуть. Та обачність — понад усе.
Дві гранати одна за одною покотились через пройму до льоху…
Те, що сталося потім, приголомшило навіть старого ворона. Він сидів на перетинці хреста Івано-Златоустівської церкви і після першого пострілу шарпнувся злетіти, аж раптом відчув, що крила не піддаються. Ворон ще побачив, як бородатий лісовик пірнув до льоху. Переслідувачі скупчилися довкола, дехто поліз навіть на погребицю, але сунутися до льоху не було дурних. Та й навіщо? Лісовик сам себе зачинив у холодній.
І тут сталося несосвітенне. Там, під землею, пролунав такий вибух, що здригнулася навіть Івано-Златоустівська церква.