Але скинути це на неї? За що така кара? Стояла перед султанськими покоями безпорадна і безпомічна. Мов младенець безмовний, мов стрілець невидющий. Коли чоловік між життям і смертю, жінці нема там чого робити. Навіть султанші, навіть найвсемогутнішій. Куди їй подітися, де сховатися, де шукати рятунку? Чи, може, й правда, що для жінки завжди знайдеться місце і в раю, і в пеклі, і там, де живуть ангели, і там, де ховаються злі духи? Де її рай, де її пекла нині! Ненависть пожирала її. Ненависть до чоловіка, який її возвеличив підняв, поставив над усім світом. Поставив? Втоптавши в бруд і кров? Кинувши в рабство, щоб згодом піднести до небес? Але навіть мить рабства не забудеться ні на яких висотах і ніколи не проститься.
Ніч над садами Топкапи, над пагорбами й падолами, над водами, над Стамбулом, над світом, падають зорі, кажани в темному теплому небі літають, ніби загадково-тужливі езани муедзинів з високих мінаретів. Муедзини, викрикуючи молитву, затикають собі вуха пальцями. Заткни й ти, щоб не чути голосів світу і суворого голосу долі. У цих палацах правді й чулості ніколи не було місця. Всі Сулейманові спроби чулості до неї були незграбні й нещирі, її веселощі, пісні й танки — теж були несправжні, удавані, оманливі. Бо хіба людина може проспівати все життя, ніби безжурна пташка? Пристанище звірів, сховище катів, притулок розпусників, кровожерних упирів, молодих і старих відьом — ось що таке Топкапи. Султан, замотаний у свій величезний тюрбан, був захований від людей і від самого себе, а вона була мов його невідкрита душа і все життя намагалася творити добро, а тепер втомилася від доброчинств.
Темні постаті перестрівали султаншу в поплутаності гарему, просили йти на спочинок, намагалися втішити, але про султана мовчали, про смерть казати боялися, інших же вістей не мали.
Вона виходила в мощені білим мармуром двори, вслухалася в дзюркіт фонтанів, ставала під деревами, вдивлялася в летючий серпанок блакитної нічної імли, ввижався їй примарливий танон заблуканих душ, які прагнули тихого притулку серед цього непевного, оманливого, золотистого мерехтіння, не відаючи того, що тут ніхто ніколи нічого не міг знайти, а всі тільки губили/ втрачали навіки. Місце вічних втрат, прокляття, прокляття!
Ніч неждано складалася в дивні вірші.
Серпень. Падали зорі.
До мене звертались степи неозорі:
"Коли ми ішли, долаючи орди,
Пошесті, зло,— тебе з нами не було!"
Не вірю. Стріла вилітає з лука.
Дорога — з порога. Людина — з печери.
Я все пам'ятаю.
Усі ваші муки. Усі ваші лаври. Усі ваші терни.
Я все пам'ятаю.
Хай час замітає сліди ваших мук і плоди ваших рук.
Я з вас виростаю.
Я все пам'ятаю.
Я все із собою в дорогу беру.
Я все пам'ятаю.
Напругу хребта, коли, розігнувшись, високою стала
І в душу мені пролилась висота безмежного неба.
Я все пам'ятаю.
Найперше безсилля своє перед небом,
Найперше зусилля дивитися в себе.
Я все пам'ятаю.
Світанок сумління. Світанок любові в жорстоких очах.
Коли виминав мені мозок, мов глину, безжалісний час.
Я все пам'ятаю.
Степів первозданність. Орлів клекотання.
Задушне страждання — коли повернувся мій владар,
Мій воїн, султан на щиті бойовому.
І з ним мене, молоду, поховали живою.
Боги не вступились. Мовчали сини.
Я все пам'ятаю.
Султанські гареми. Громи нестихаючі дум кобзаревих.
Ревіння і стогін дніпровських порогів.
Гаки між ребер. І чаші калин —
Так щедро налитих козацькою кров'ю,
Що вже ні краплини не можна долить.
Я все пам'ятаю,
Я з вами була. А доля не шовком торкалася тіла.
На ціле життя — тільки рабський халат, шорсткий і смердючий.
Бо я так схотіла! Не треба ні щастя, ні втіхи мені.
Для них, для синів моїх — всі мої дні.
Я все пам'ятаю.
І те, як мовчала, мовчала, мовчала, кати аж сичали.
Моя рідна земле, тебе не зреклося тоненьке дівчисько золотоволосе.
Лиш мамі моїй не кажи, пожалій...
Минають роки, я живу, я розкута.
Та не заростають у серці моїм спливаючі кров'ю рани спокути.
Серпень. Десь давно вже відцвіли черешні.
Кажуть мені прийдешні:
"Коли ми ітимем, долаючи наші шляхи в майбутнє,—
Тебе із нами не буде..." Не вірю.
Стріла долетить до цілі.
Не можна їй впасти. Не можна звернути.
Я з вами ітиму, я вірна і сильна.
Я вам поможу у печалі і скруті.
Що знала я, діти, про ваші шляхи?
Та серце говорить (а серце правдиве),
Що доля судилась вам, діти, предивна.
І буде щасливим великий похід.
Я з вами — крізь терни до зір золотих —
Ітиму повік, бо не зможу не йти.
Дійдемо — так серце мені промовляє.
А серце все знає .
Султан не оживав, але й не був мертвий, як уперто твердив його головний лікар Рамадан. Був занадто обережний, щоб одразу казати страшну правду. Роксолана пішла в приміщення Куббеалти, покликала туди великого візира і Баязида. Кизляр-азі Ібрагімові, щоб не стовбичив коло входу за звичкою, веліла приносити їм вісті про султана. Баязид рвався поглянути на батька, вона не відпускала його від себе. Здавалося: відпустить — і вже не побачить живим.
Сиділи до самого досвітку, мовчали, ждали. Чого?
— Може, скликати диван? — несміливо спитав обережний Ахмед-паша.
— Навіщо? — холодно поглянула па нього Роксолана.— Це зробить султан. Може, новий.
— Хай всемогутній аллах дарує життя великому султанові Сулейману,— пробурмотів садразам.
— А коли його величність падишах поставить престол свого царственого існування в просторах вічного раю? — жорстоко мовила Роксолана.— І коли султаном стане шах-заде Селім, а його великим візиром названий буде мерзенний Мехмед Соколлу, цей убивця мого сина Мехмеда, призвідця безлічі чвар, грабіжник і відступник? Що станеться з вами, шановний Ахмед-паша?
— Ваша величність,— озираючись злякано, прошепотів обережний царедворець,— що я маю зробити? Ви радите усунути цього босняка?
У відповідь вона прочитала з вірша Муханнаббі:
Коли задумуєш якесь діло. Не шукай малого, бо для мужа В ділі нікчемнім — страх смерті, І в ділі великім — смак смерті!
Ранок не приніс їм нічого, день так само. Вони виходили з Куббеалти, тільки щоб справити природну потребу, про сон забули, їсти їм носили з султанських кухонь просто в залу засідань дивану. Вісті були невтішні. Султан був мовби й живий, але до притомності не повертався, отже, існував і не існував. Ця непевність не давала змоги вдатися до рішучих дій, тим часом Роксолана мала зламати нерішучість Ахмеда-паші. Не героїзм, не благородство і не підступність, а тільки відчай штовхав її на змову проти султана. Не могла змиритися з думкою, що султаном стане Селім, а не її улюблений Баязид. Селім байдужий, а всі байдужі — жорстокі. Він сповнить кривавий закон Фатіха, уб'є свого брата і всіх його маленьких синів, і в нього не здригнеться серце. А Баязид послухає свою нещасну матір. Він би не вбивав свого брата, навіть ставши султаном. Адже він такий добрий. Навіть собаки відчувають його доброту і завжди біжать за ним цілими, зграями, варто йому виїхати на вулиці Стамбула.
Ахмед-паша лякливо шепотів:
— А воля великого султана?
— Вона могла б ще змінитися, якби не така нагла смерть його величності. Ця смерть може принести незліченні страждання для всіх. Я вже бачу кров, яка тече між тюрбанами й бородами. І вашу, садразам, кров теж. Чи вона вас не лякає?
Але Ахмед-паша вагався, допитувався, канючив. Коли шах-заде Баязид стане султаном, то що ж тоді буде з шах-заде Селімом? Вона глузливо підводила брови на цього чоловіка, терпляче пояснювала йому. Йдеться найперше про нього. Про те, щоб він зоставався і далі великим візиром. Це можливо тільки тоді, коли буде усунений назавжди Соколлу і коли Баязид стане султаном, Шах-заде Селіма тим часом треба буде відправити під надійною схороною (щоб йому ніхто не завдав лиха) в літній султанський палац на Босфорі. Рустем-паша? Він дамат, цього досить. Віднині вона вже не султанша, а валіде. І не султан над нею, як було досі, а вона над султаном, бо він її син, а вона його мати. Влада ій байдужа, але добро держави і всіх земель та люду в них — вад усе.
Так минули ще день і ніч. А на ранок прийшов головний султанський лікар Рамадан і повідомив:
— Великий падишах повернувся до життя!
— Неправда,— тихо промовила Роксолана,відчуваючи,як світи валяться на неї, хоронячи її маленьке тіло під своїми уламками.— Цього не може бути!
— Султан попросив пити і спитав про вас, ваша величність, Вона довго сиділа заціпеніло, тоді сказала:
— Султан уже не може повертатися до життя. Чуєте? Слід вважати його мертвим!
Підвелася і пішла з Куббеалти. На порозі зупинилася, прикликала до себе Баязида, гостро зашепотіла йому в обличчя:
— Бери своїх людей і мчи до того самозванця. Привезеш його голову султанові — будеш помилуваний. Не гайся, поки ще можеш вийти за брами Топкапи і Стамбула. О, коли б у тебе теж був двійник! Послати двійника до двійника — і хай б'ються. Але нема ради — маєш їхати сам.
— А ви, ваша величність? — злякався він за неї.
— Зостануся тут. Захищати твоє життя. І своє. Він ухопив матір за руки.
— Як же? Як?
— Так, як робила це досі. Бо потрібна дітям тільки в муках моїх.
Ахмед-паша геть розгубився. Спробував затримати коло себе Рамадана, мовби розпитував про стан здоров'я падишаха, а сам сподівався, що без мудрого араба там усе зробиться само собою і султан покине цей світ остаточно. Однак і затримувати довго лікаря не наважувався, щоб не здогадалися про його злочинний намір, надто що велетенський кизляр-ага, провівши султаншу до її покоїв, зирив на садразама без особливої доброзичливості в босняцьких вирлах. Такий самий босняк, як і Мехмед Соколлу, Від цих людей не жди милосердя.
Нарешті великий візир прийняв рішення самому піти до султанських покоїв, щоб привітати, коли надається така змога, його величність падишаха з одужанням і негайно розіслати гонців по столиці з благою вістю.
Його ніхто не затримував, а він не затримував більше коло себе султанського лікаря.
І ще минуло три дні й три ночі після того, як султан розклепив повіки і спитав про Хасекі. Вона не прйшла до нього, і він більше не кликав її, хоча смерть і відступила від нього остаточно. Чи був ще занадто немічний, чи вже вичув її зраду? Може, тепер думає над тим, як покарати її? Однак легко судити зраду державну. А як судити зраду людську? І хто б міг йому розкрити її невірність?
Шкодувала, що немає коло неї вірного Гасана.