Я сьогодні куліш варила. Нічого, вибачте, більше нема.
— Спасибі! Ми, серденько, не голодні!
— То, може, внести узвару?
— Не турбуйся. Не варто. Посидь ось. Спочинь. А лікар, закінчуючи перев'язувати хворого, умовляв Лавріна потерпіти — мовляв, бог терпів і нам велів, і тут же додав, що таке душогубство можливе хіба що тільки в якихось диких ірокезів, де немає ні законів, ні прав, де шанується лише право сильного. Такого й у кошмарному сні не побачиш. І знову: "Потерпи трошки — і, скажу тобі, Добродію, буде краще... Я тільки змащу..."
Раптом почувся тупіт, мовби гомін той ішов з-під землі, потім і сама земля загула, задвигтіла. Котляревський глянув у віконце: карета, у яку було запряжено четверо від. годованих рисаків, винеслась із-за верб і спинилась напроти двору. З козел зіскочив фурман і кинувся до дверцят відчиняти.
— Ой, боже мій, то ж пан! — зойкнула Олеся й спинилась серед хати, не маючи сили ступити ані кроку, ніби в неї, нараз відібрало ноги.
— Не бійтесь! — спокійно сказав Іван Петрович. — Подай, Лесю, лікареві води й вийди. І ти, Власе, теж. Побудьте в сінях поки що... А ви, Андрію Опанасовичу, закінчуйте, нам їхати час...
Олеся і Влас ту ж мить вислизнули з хати й, принишклі, стояли в сінях, коли повз них прогупав по твердій долівці пан Калістратович. Нахиляючись, щоб не зачепити бантини, він зайшов у сіни й палицею натиснув на клямку. Двері розчинились. Стоячи в темних сінях, Олеся і Влас бачили гладку, немов розпухлу, шию, велику, як вороняче гніздо, шапку, хутряний комір шуби. Витягуючи вперед ноги, пан переступив поріг.
Брат і сестра лишились у сінях. Стримуючи дихання, вслухались: що там у хаті? Але через двері, щільно оббиті шматками чорної повсті, майже нічого не було чути.
Тим часом Калістратович, огледівшись і відсапнувши, побачив перед собою майора — високого, досить ставного, на вигляд спокійного, у застебнутій на всі ґудзики шинелі. Калістратович відрекомендувався:
— Честь маю представитись. Місцевий землевласник — Калістратович, Сильвестр Пантелеймонович.
— Котляревський Іван Петрович. Майор у відставці. А це — лікар полтавської лікарні Андрій Опана-соаич...
— Як же! Як же! Чув! І не раз. Мав навіть приємну можливість лицезріти у городському театрі вашу оперу про дівчину полтавку. З жоною і дочками був присутній на лицедійстві.
Вислухавши поміщика, Котляревський нічого не відповів. А той, вважаючи, що зробив гостеві приємність — як же ж, він і його жона з дочкою були присутні на лицедійстві! — казав далі:
— Чому ж ви, милостивий пане, зволили об'їхати мій дім? Я гостям радий завжди, а таким, як ви — тим паче. Дружина моя й дочки наказували без вас не вертатись.
— Дякую, але заїхати не зможу... Не маю часу, милостивий пане.
— Так поспішаєте? Співчуваю. — Калістратович дістав із задньої кишені велику картату хустку й витер шию. — Дозвольте в такому разі поцікавитись, що привело вас у моє сільце? І саме в цю хату?
Котляревський пам'ятав, як важливо бути стриманим: якщо відповісти так, як заслужив цей добродій, навряд чи така відповідь допоможе справі. Тому стриманість, можливо, не менша тієї, яка колись так знадобилась йому, щоб говорити з татарськими старшинами в Буджацьких степах, — тепер головне.
— Привела мене в цю хату вкрай невідкладна справа, мосьпане. У губернській канцелярії стало відомо, що у вашому сільці сталася дуже прикра історія, я б сказав — трагічна, мосьпане. З вашого наказу тут мало не вбили людину.
— Он воно що! — Поміщик хвилину дивився на Лавріна, який нерухомо лежав на полу, вже перев'язаний білими полотняними рушниками, а руки його покоїлися поверх рядна, великі, чорні, розбиті щоденною тяжкою роботою. Останні промені сонця застигли на його вугляно-чорній бороді з срібними пасмами, червонили плахту на жердці. — Он воно що, — повторив Калістратович, перевівши погляд на майора. — Я переконаний, вам не варто було турбуватися з приводу цієї, як ви зволили сказати, трагічної історії. — Калістратович пішов до лавки, змахнув з неї якусь ганчірку й сів. — У мене таких людців знаєте скільки?
Котляревський знову піймав себе на думці, що, гляди, не стримається — і тоді прикрощів не обберешся, соромно буде людям і в вічі глянути. Переждавши якусь мить, майже зовсім спокійно сказав:
— Людських душ за вами справді, як засвідчує ревізький реєстр, налічується чимало, але це, милостивий пане, аж ніяк нікому не дає права позбавляти людину живота свого, бо народжена вона вільною, лише одному богу підвладною. Ви ж користуєтесь працею своїх селян, вони одягають вас і вашу сім'ю, годують, а ви — замість дякувати їм, шанувати за їхнє добро — повсякденно мордуєте, знущаєтесь. Чи це справедливо? І хто це може терпіти?
Калістратович, який досі поблажливо посміхався, раптом змінився, зникла посмішка, на скронях синьо набрякли жили, а очі закрижаніли. Він дивився на співбесідника і не бачив його. Від ненависті, здається, осліп. Іван Петрович аж здригнувся. Калістратович стис руків'я ціпка і, косячи лівим оком, повчально заговорив;
— Щоб володіти, треба мати міцну руку, мосьпане. На цьому держава тримається. Інакше... А втім, ви цього не зрозумієте, у вас, добродію, у володінні нема нікого. П'ять душ — це ж ніщо! Та й цим збираєтесь вільну дати. Чи не так?
— Так, мосьпане, збираюсь. І не тільки я один. Є ще й інші такі. Думаю, вільний стан селян — найприродніший і вигідний саме державі нашій. Але цього, добродію, вам не зрозуміти. Та й не в цьому річ зараз. — Голос Котляревського задзвенів. — Річ у тому, що, використавши силу ви довели цього чоловіка до жахливого стану, у якому людина бути не може, бо це протиприродне, добродію. І за віщо все це? За те тільки, що він насмілився просити вас про дочку свою і її нареченого? До речі, дочку його ви не мали права віддавати іншому, поскільки вона заручилася.
— Це вже моя справа. Я господар тут. Калістратович довго дивився на спокійне обличчя майора, і що довше дивився, тим погляд ставав важчий.
— Чув я, мосьпане, що князь жалує вас своєю увагою, навіть приязню. Але, думаю, в даному випадку він стане на мій бік. Адже він теж землевласник, і далеко більший, ніж я. І селян у нього — тисячі.
— Не маю наміру сперечатися з вами, добродію. Але повторюю: протиприродне у наш просвіщенний вік розривати майже шлюбні узи, з'єднані богом, жорстоко, заради примхи розпутного лиходія, якому ви продаєте на поталу дочку цього нещасного, відривати її від сім'ї. Чи знаєте, як це називається?
— Не знаю і не маю наміру знати. І не старайтесь — мені ці пояснення не потрібні. Скажу, одначе: ваш Возний — не для мене приклад. Я наречену свою не віддав би іншому. Не поступлюсь і тут.
— Якщо ви позбавлені й крихти совісті, то так і вчините. Але я хочу сподіватись, мосьпане, що ви не пропаща людина. Я звертаюсь до вашої розсудливості. Будьте, нарешті, милостиві! І ви одержите по заслугах своїх.
Калістратович похитав головою, озирнувся на лікарі що скромно сидів біля хворого й мацав його пульс. Ліка кілька разів кашлянув, даючи зрозуміти Котляревському, що пора кінчати розмову. Але той ніби не чув покашлк вання. Однак Калістратович звернув на це увагу й кивну Андрію Опанасовичуі
— Поспішаєте? Даремно. Ви б усе-таки відвідали мій дім.
Котляревський мовби и не почув запрошення;
— Будьте милостиві, мосьпане!.. Нехай залишається дочка цього селянина вдома і нехай виходить заміж за свого судженого. Ви зробите добру справу.
— Гм... Я сказав, що не знаю, не певний, як повинен вчинити.
— Нас розсудить час. А поки що, добродію, мушу їхати. Доводжу до вашого відома, що візьму з собою і цього селянина. Покладемо в лікарню. Як ви, Андрію Опанасовичу, вважаєте: треба людині цій в лікарню чи обійдеться... домашнім лікуванням?
Лікар, прикриваючи рот долонею, відкашлявся і відповів:
— Неодмінно, пане майор, в лікарню. Інакше не ручуся за... — Він не договорив, побачив, якими очима дивився хлопчик, що сидів на лежанці й, як галченя, витягав тонку шию, намагаючись подивитись на батька, чудуючись з його вигляду: весь у білому, тільки видніється борода та ніс, і губи зчорнілі весь час ворушаться, ніби він хоче сказати щось і не може.
— Думаю, що й без лікарні обійдеться, — сказав Калістратович. — Дочка, поки він хворітиме, залишиться вдома, а наречений її... Не знаю. Адже я сказав...
Котляревський дістав з вилоги шинелі конверт;
— Це розпорядження з губернської канцелярії. Вам належить завтра прибути на прийом до князя. Що ж до цього нещасного, то там є приписка; "Як вважатиме лікар". А лікар сказав своє. Ви чули.
Калістратович зламав печать, кинув її в куток, до рогачів.
— Обскакали мене, мосьпане? Та не радійте, чолобитну подам.
— Ви маєте можливість зробити це особисто в князя. Але запам'ятайте, добродію: за все, що тут сталося, вам доведеться відповісти перед судом.
— Яким судом? — потяглися вгору брови Калістратовича.
— Такий суд є. Ганьба впаде на вас і весь ваш рід. Уся Росія знатиме про вашу жорстокість. — Котляревський не міг далі стримати себе і підвищив голос. Усією душею ненавидів цю відгодовану самовдоволену людину, що пишалася своєю владою над бідним беззахисним людом.
Так, він, Котляревський, зробить все можливе, щоб прикувати до цієї ганебної історії увагу всього повіту, всього краю. — Так, саме так, добродію! Ваші жахливі діяння вас же й прикують до ганебного стовпа. Бійтеся цього! Ніхто з порядних людей не подасть вам руки.
Це говорив уже не Котляревський — добрий і м'який. Його устами промовляв грізний суддя, совість цілого народну, безстрашний поет, що ладен був на все, щоб презирством затаврувати душогуба, кровопивцю, яким видався йому Калістратович.
А той, наливаючись бурою кров'ю, пихато підвів голову, стиснув у руках товстий сукуватий ціпок:
— Небезпечна ви людина, мосьпане. Дивуюсь, однак, його світлості, що досі він цього не зрозумів. Що ви скажете, коли одного разу князь це зрозуміє? Адже він людина з розумом.
— Саме на це і я покладаюсь, — .одверто усміхнувся Котляревський. — А втім, пишіть донос. Тільки не думаю щоб вам повірили.
Калістратович різко підвівся і, не прощаючись, вийшов На порозі затримався:
— Ви цей день запам'ятаєте!
— Неодмінно. Таке приємне знайомство забути не можна.
У хаті деякий час було тихо.