Де?.. Де? Коло Афонської гори!
От так штука! Та невже ж і тоді вже була Ахвонська гора? Це ж та, що странники про неї розказують. Оце недавно заходив странник, матушка йому їсти давали. Так казав, що Ахвонська гора на краї землі, а Єрусалим так іще за нею верстов п’ять. А мабуть, брехня, бо он там іще цар Дарій плавав. Якби ж то був край землі, то він би ж туди вдав. А чи є загалом край землі?
Думка метнулася вже в цей бік, але безсилою була рішити ту задачу. Одно було ясно — що всі оті краї землі, про які говорять бабусі, странники — то все дурниці.
А от Ксеркс! Цей уже, аби не їхати коло Ахвонської гори, велів прокопати канаву з одного моря до другого, але нарвався на спартанського царя Леоніда. Триста воїнів — а відбивали усе перське військо, поки не полягли. От молодці! Загинули всі, а не піддалися!
Дуже подобалися оті "Леоніди" Тарасові. Він аж дідові, зустрівши в церкві, розказав:
— А де це воно, кажеш, було?
— У Фермопілах.
— Не знаю, не бував. Так ото і в книзі про них пишеться? Он бач — про них і пишеться. А чому ж про нас нічого не пишеться? Як під Берестечком триста козаків засіли на острові. Кругом, може, тисяч десять або й більше поляків, з гармат б’ють, із рушниць стріляють, а козаки не піддаються. Та не то що не піддаються, а б’ють, хто тільки висунеться.
Сам Потоцький гетьман під’їхав:
— Піддавайтеся, — каже, — нічого вам не буде. Підете на волю за те, що ви такі молодці.
— Не піддамось! — кажуть. — Нам слава козацька дорожча життя!
А Потоцький знов.
— Не тільки пущу вас свобідно, а ще й грошей кожному дам багато!
Думав, бач, їх грошима купити. А вони на те тільки засміялися. Та здіймає
кожен із себе черес, а в тім чересі повно червінців. І сиплють ті червінці у воду...
— От скільки в нас вартують гроші!
— Ну що ж, — велів тоді Потоцький повикочувати усі гармати й давай бити з гармат... А козаки обнялися востаннє, заспівали пісню та так із піснею й погибли всі...
Один зостався. Перебитий упоперек, увесь у крові, вскочив у човен і одстрілюється звідти. Вже нема в нього сили держатися... Впаде — і знов устане. "Бре-ше-те, чортові ляхи!" — і вп’ять б’є з пістоля!
Вже в нього й не стріляють. Стоїть польське військо та дивиться. І Потоцький стоїть, похмурнів: якби мені, думає, таких молодців — не жував би я кобилятини сирої у татарській неволі.
А козак вже обвис руками на човні, спливає кров’ю, а все ще ладиться пістоля набити. Та вже один мазур каже:
— Цосік блюзні схізмаціцек.
Та зайшов у воду по шию й стяв косою того козака.
Так от бачиш, сину. Десь там колись на краю світу загинуло триста греків.
І про них книжки пишуть, і люди ті книжки читають от уже скільки сот літ, і всі про тих греків знають. А хто знає про наших? Хто знає, як оті триста називались? Або як називався отой останній козак? А хіба то один такий випадок? Та на моїх очах скільки робилося такого, що тисячу разів варт би записати у книжку, а хто те записав? Ніхто! І ніхто не знає наших славних могил, ніхто не знає імен наших великих людей, що відвагою своєю світ могли б здивувати! Отака правда на світі, Тарасе... От і ти. Мужицький син — і то вже знаєш про отих греків, а про своїх — ні. А воно б треба. Бо, як то кажуть: і чужому научайся, й свого не цурайся! А то наші люди — як тільки вийшов на трошечки вищенький щабельок — вже і я не я, і хата не моя! Про греків тобі буде вчити, а про своїх ні. На своє йому наплювать! Своє йому гірше сміття! Гей, Тарасе!
І голос діда задзвенів, як труба.
— Коли доведеться, може, й тобі вибитися на якусь іншу путь — не забувай своїх людей і свого рідного краю. Не бери прикладу ні з панків, ні з підпанків! Люби оцю землю, оцю-о! — і дід тупнув ногою по землі. — Рідну землю, що кровію своєю напоїли її предки наші, а через те вона хліб нам родить! То нічого, що пан посів цю землю! Це временно! Прийде ж таки час, що скинемо ми пана із цієї землі, а разом із паном і тих, хто тягне за паном. Гляди ж, Тарасе, не заплутайся, серед них. Щоб не стидно було самому собі в душу заглянути.
Великі обіти зростали в душі хлопця від тих дідових слів.
XIX
Розмова з дідом посіяла роздуми в Тарасовій душі. Справді — греки, мідяни, перси... За них пишуть, за них знають. А де ж люди моєї землі, що проливали кров не гірше греків — а про них ніхто не знає, не пишуть книжок, не учать у школах? Ой, бідні ми люди і бідний народ наш увесь... А хто тому винен?
От як мужик буває бідний. Чому він бідний? Чи тому, що ледар і не хоче робити? Чи тому, що нещасливий — кобила здохла, грім копи попалив? Чи тому, що чужа сила задавила — пани, кріпацтво і неволя?
Ох, якби таку книжку знайти, де б про все це було розказано! Про нарід наш — звідкіля він узявся, як жив, як боровся. Є ж, мусить же бути десь така книжка! А може, і у попа є?
Перерив усю бібліотеку попову, а такої книжки не знайшов. А про греків не захотів більше читати. Цур їм! Про них, бач, пишуть..
Та й трудно стало читати. Батюшка все дома й дома. Різдво скоро, роботи багато. Самих свічок матушка загадала робити хто й зна скільки. А батюшка велів губок наготовити. Це діло Тарас знав, бо й удома траплялося. Треба в саду надерти із старих яблунь губок, добре їх витовкти обухом. А матушка приберегла тої води, що в ній овеча шерсть милася. В тій воді треба губки варити довгенько.
А тоді висушити й стане вона, губка, легенька-легенька.
Матушка особливо суетиться. Це ж повинен на Різдвяні святки приїхати із богуславської школи синок її єдиний, коханий Ясь. То вона тільки й думає, тільки й говорить що про Яся. Ім’я це не сходить у неї з язика.
— От Ясь як приїде... А Ясь любить... А Ясь не любить... Ах, яка це дитина особенна! Він не такий у мене, як інші діти. Як і мале було, то вже... Оце підемо у гай по губи. То ніхто ж тобі, ніхто не знайде й червивого, а у Яся повна шапка! Та яких!.. Хоч би й самому гетьману! І усяких тобі набере: і білих справжніх, і маслюків, і гусячих лапок, і сироїжок, і які тільки єсть!
Аж Тарасові закортіло подивитись — що воно там за чудо, отой Ясь? Знав його, як панича, як попівського синка і нічого особливого там не помічав. А от із слів матушки виходить, що то не Ясь, а диво якесь.
Згодом в настроях матушки почали помічатися якісь перебої. Видимо щось її турбувало й вона переборювала себе. Нарешті не витримала й питала чоловіка.
— А що, господинку... Чи самі поїдете по Яся, чи як?
Отець Григорій здивовано дивився на жінку й відповідав.
— Та як же ж я можу поїхати? Тепер же Пилипівка!
І матушка і батюшка грали тут ролю. Матушка прекрасно знала, що батюшка не може їхати, а батюшка прекрасно знав, куди закидає матушка. Річ була ось у чім.
Звичайно, в житті священичого дому дуже велику ролю відограє титар. Там, де між ним і попом нормальні відносини, там титар є найближчою людиною, найбільше довіреною з усього села. Він і по хазяйству у попа, та не так собі, вряди-годи, а постійно, солідно. Він і порадить, він і грошима підпоможе у скрутну годину. І в радості, і в горі, і в щасті, і в біді — священича сім’я не обійдеться без титаря.
І от таких відносин із титарем, з отим самим Онисимом Хведотовичем у отця Григорія нема. І це тим більше досадно, що з отцем Іваном у титаря іде власне отака дружба, а з отцем Григорієм титар поводиться офіційно, сухо. Не вмів отець Григорій приваблювати до себе отих простих щирих душ — і оце власне засмучувало матушку.
їй було боляче, що от її господинок, такий високовчений, такий премудрий, а не потрапить такої простої штуки, яка у неї, у матушки, виходить цілком легко й свобідно. От вона говорить із ним самим Онисимом Хведотовичем — і він балакає з нею по-людському; що попросиш — зробить, і зробить не так, щоб аби одв’язатися, а з охотою. А візьметься говорити отець Григорій — нічого не виходить.
От і з поїздкою за Ясем. При нормальних умовинах титар не жде, доки його попросять, а сам іще загодя починає лаштуватися до поїздки за поповим синком. А тут — треба просити. І не отцеві Григорієві, а, власне, матушці. І неловко їй, а нічого не поробиш.
Оце треба десь перепинити чи в церкві, чи на вулиці Онисима Хведотовича й питати, так ніби між ділом, а чи не збирається він, часом, на Богуслав по якихось своїх ділах?
А титар знає підкладку цього питання і, чухаючися, скаже:
— Це, значить, до свинарії? Та їй-бо, матушко, ніколи! Хіба вже тільки для вас...
Та в цьому році, здається, не буде в тому потреби, бо батюшка вигадав іншу комбінацію: за Ясем поїде Тарас.
— Ов, господинку! Та воно ж іще дитина!
— Добра дитина!
— Та воно ж дороги не знає!..
— Туди їхатиме Денисенко у своїй справі, то покаже дорогу. А назад — якось потрапить.
Нова турбота для Ксенії Прокопівни. Її материнська фантазія вже рисує їй усякі страхіття, які можуть трапитися з Ясем. Але воля господинка — закон.
А Тарас радий, що поїде сам та ще так далеко. Як-не-як, а це давало ілюзію дорослості, самостійності. Та й нудоту життя у поповім домі переривало.
Матушка споряджала Тараса не скупо: і їсти дала на дорогу багато, і кожуха, і шапку з навушниками. А про Яся так і говорити нічого: і бараниця в ноги, і кожухи, і рядна, і коші з провізією, і хустки, й чого хочеш.
Отець Григорій давав постанови: як кобилу берегти, коли напувати, де на
попас ставати, скільки платити.
— Туди їхатимеш із Денисенком. Те що він робитиме своїй шкапі, те й ти роби. А назад уже сам пильнуй. А може, трапиться добрий хто по дорозі, то пристанеш. Та не гони кобили дуже, щоб не підпарити. Але ж бо й потиху дуже не їдь, бо довго їхатимеш, померзнете. А ти так — середньо, середньо...
І багато ще чого навчав. 1 не за одним заходом, а кількома наворотами. А Тарас, от як хлопець, в одне вухо впускає, а з другого випускає, думає ж своє: як він, виїхавши за село, надухопелить кобилу, щоб вона, як скажена, помчалася. І як він буде басом торгуватися з корчмарем за нічліг і спльовуватиме при тім крізь зуби.
Коли виїздив, усе населення попівського двора вийшло проводжати: і батюшка, і матушка, і Явдошка. Матушка хрестила й ще щось засовувала під сіно.
— Це в дорозі, в дорозі з’їси.
Батюшка давав останні поради, а Явдошка так просто дивилася.
Тарас, свідомий своєї значимості, походжує біля кобили, оглядає господарським оком упряжку, пересовує шлею і пробує всю упряж.