опа й хвилини не думала про те, що її чекає в майбутньому, вона тільки відчувала, що Кармелюк любить її, шукає в неї допомоги, і свідомість цього сповнювала серце дівчини невимовним раюванням.
Днів через п’ять після повернення з табору Кармелюка Олеся гуляла по своїй леваді, на березі ставу. Вітер був холодний; важкі, безбарвні хмари повзли якимись брудними лапатими клаптями по небі; верби не шуміли, а безпорадно хльоскалися голим гіллям; хмари вороння із зляканим криком крутилися над свинцевою водою й нанизувалися чорними цятками на верховіття верб і осик; у повітрі швидко пролітали косими лініями сніжинки.
Олеся задумливо йшла, не почуваючи ні холоду, ні смутку в болісному стогоні природи... Вона йшла, не оглядаючись і не дивлячись на боки, вперед і вперед, залишила свою леваду й пробиралася протоптаними стежками поміж густими заростями й очеретами до млина.
Зненацька в одному місці, обійшовши великий кущ ліщини, вона почула позад себе, що її хтось тихо погукав:
— Панночко, панно Олесю!
Дівчищ здригнула й закам’яніла, 1
— Не бійтеся, панно, це я! — знову почувся голос, який вдався Олесі знайомим.
— Хто ви? — ледве подала вона голос.
— Аз єсмь Хоздодат многогрішний! — І серед розведених гілляк ліщини виросла перед Олесею знайома постать каль-недеражнянського поповича.
— Боже мій! — жаром спалахнула Олеся. Вона впізнала в ньому не тільки знайомого, а й того самого товариша Кармелюкового, котрий проводив її на побачення з батьком і потім обережно доставив у Деражню. Вона зараз же догадалася, що він посланий сюди від отамана з листом від нього, а тому ховався в заростях. Подумавши так, дівчина ще дужче зашарілася й зронила, задихаючись від хвилювання:
— Що ж там?
— Біда,— отамана взяли! — так і випалив Хоздодат.
Олеся поблідла, тихо скрикнула й похитнулася; Хоздодат,
перелякавшись, кинувся до неї й підхопив її.
— Панно, схаменися, ще ж батько живий, тільки треба рятувати його!.. Я саме на тебе й розраховував, на твоє вірне серце,— заговорив попович,— то воспрянь духом і гряди.
— Так, так... твоя правда,— захвилювалася Олеся.— Ох, тільки, боже мій! Боже мій! Краще б мені вмерти! — скрикнула вона від нестерпного болю й заридала.
Довго, немов осінній дощ, лилися по її блідих щоках сльози. На розради поповича вона тільки нервово схлипувала й просила:
— Дай виплакатися, легше буде!
Опанувавши себе, Олеся нарешті спитала твердішим голо-, сом:
— Де ж його взяли? Як? Куди повели? Чи не покалічили?
Хоздодат докладно розповів попівні все, що сам знав І що чув про отамана. На його погляд, отаман звелів накопати кругом стану пастки, ями — на ворогів, які обступили — і поскакав сам оглядати їх та й провалився в одну; поки він вилазив з-під коня, на нього наскочив загін уланів і зв’язав лежачого, беззбройного.
— Чому ж ви не кинулись одразу ж рятувати батька?
— Довідалися тільки через день та й обложили нас москалі в нашому лігвищі...
— Ну й що ж?
— Там була в нас раніше гребля через болото, ну москалі якось і дізналися та й направилися були по ній до нас у гості... А батько про це довідався,— здається, ти, панно,
про це й сповістила його,— ну, й звелів батько ту греблю посередині розібрати, а з другого боку збудувати нову гатку. Так наче передбачав усе, сердешний! Наступного ранку почали ми думати, чого це немає батйка, чи не скоїлося, мовляв, чого, хоч він одлучався й раніше, а тут нараз страшно всім стало зело, ніби відчули... Опівдні прибігають до нас селяни: "Схопили батька й повезли москалі скорим маршем!" Що тут робити? Як рятувати? Почали ми радитися, а тут прибігають вартові, крик пройшов: "Москалі підступили!" Ну, Дмитро за отамана, він був у нас розумна голова! І звелів усім повибігати на розібрану греблю, начебто для втечі. А ті як сипнуть усі сюди, та вперед, уперед... Добігли до середини — болото. Вони б і назад, так інші напирають, і почали тонути в болоті й піші, й кінні... Ми тим часом гав не ловили, розсипалися по лісі та до нової греблі. Всі повтікали і все з собою забрали. Ну, а гщтім урадилися порозходитися скрізь, хто куди знає, щоб про отамана розвідати та й москалів з пантелику збити.
— А куди ж повезли отамана? — перервала розповідь Хоздодата Олеся.
— Мабуть, до Кам’янця... До Літина повезуть...
— До Кам’янця, до Кам’янця... Туди панотець збирався цими днями...
— От і добре,— перебив її Хоздодат,— якщо виявиться, що в Кам’янці батько, то проситиму панну й родителя відправитися туди й допомогти визволити від смертної кари нашого отамана.
Олеся вхопилася рукою за серце, таї сила духу взяла в неї гору над болісною слабкістю; дівчина провела рукою по чолі, поправила коси й випросталася; в очах/її спалахнув вогонь одваги й рішучості.
— Тільки не панотця,— заперечила вона.— Батько прихильний серцем до отамана, до його задумів, але прихильний потайки і. тільки потайки міг би йому допомогти... А щоб він явно виступав за розбійника — ніколи! На мою думку, вам не слід і признаватися йому, що ви в отамана служите й що мене проводжали../
— Еге ж, либонь, панна правду каже,— після роздуму
відповів попович,— на всякий випадок слід собі путі уготувати й хвостом, аки лисиця, замести слід... Але треба неодмінно бути в Кам’янці й там на місці все обміркувати... ,
— О, я буду там!— рішуче сказала Олеся.—Вблагаю батька, знайду привід... А якби все стало проти мене, то пішки з довгою рукою по нетрищах, по непроглядних ^іісах подамся із звірами дикими в супутництві, а в Кам’янці буду й побачу нещасного...
.— Не тільки побачиш, а й урятуєш його,— патетично проголосив Хоздодат.— А чи ие можна поки що притулитися мені, панно, в твого родителя десь на сіні чи в коморі?.. Про мою участь у полчищах нашого отамана ще ніхто нічого не знає. Повертаюся, як блудний син після поневірянь, токмо боюся предстати зразу перед грізні очі родителя.
— О, панотець прийме тебе зразу, за це не турбуйся. Ходім, ходім зараз, я тебе нагодую... Панотця якраз немає дома, але він і матінка не раз згадували й жаліли тебе...
А втім, не сам тільки Хоздодат кинувся по допомогу до друзів, щоб урятувати Кармелюка від ганебної страти. Розалія наступного ж дня після одержаної страшної звістки одужала від хвороби — нервового удару, що їй загрожував,— і зразу ж пояснила особам, які її оточували, що несподіваний успіх задуманого нею діла, а головне, жах на саму тільки думку про те, що страшного розбійника можуть привести до них у двір, справили на неї таке приголомшливе враження. Через те, що тільки ж завдяки старанням і турботам Розалії,— про які вона говорила й раніше,— було впіймано Кармелюка, то ніхто не запідозрив і на мить нещирості сліз красуні.
Посилаючись на свою слабість, яка Сталася внаслідок постійних тривог, Розалія заявила чоловікові, що вона згодна вже виїхати з ним з цього нещасливого дому, в котрому не можна прожити спокійно й однієї ночі й оселитися на час у якомусь пристойному місці, хоча б у Кам’янці, принаймні доти, доки переловлять решту зграї. Чоловік надзвичайно зрадів, коли почув, що дружина згоджується виконати його бажання, і запропонував був замість, нудного Кам’янця веселу й розкішну Варшаву; але Розалія за чверть години зуміла переконати чоловіка, що їм слід їхати тільки до Кам’янця й більше нікуди.
Влаштувавшись на єдиному кам’янецькому майдані, де стояв і губернаторський дім, Розалія неначе воскресла й поспішила зробити візити до сановних осіб міста й магнатів, починаючи з губернатора.
По всіх вітальнях, звичайно, жваво обговорювалося пекуче питання про впійманого Кармелюка та його зграю, що переховувалася від переслідувань. Всі прославляли Розалію, дивувалися з її спритності й далекоглядності, приписуючи їй одній усю славу в цьому надзвичайному ділі. Розалія скромно усміхалася, але не заперечувала, а навпаки докладно розповідала своїм співрозмовникам, як у її голові визрів цей хитрий план і як їй пощастило за допомогою друзів його виконати.
LXXXIX
Завдяки невичерпній темі розмови, Розалія могла зібрати всі новини про теперішнє становище Кармелюка й про нові заходи проти його ватаги, про суд, який має бути, й страшну кару. З розпитувань і розмов з’ясувалося, що шельма прикинувся був умирущим від перелому ноги й антоиового вогню — для —того, щоб скинули з нього кайдани,— і досяг цього своєю хитрістю — втік, але його догнали й перевезли до Кам’янця... Виявилося, що нога в нього цілісінька, тільки вивихнута; вивих йому виправили й запроторили гайдамаку в турецьку фортецю — в башту, що над проваллям; звідти вже хіба що ворон винесе його кістки.
Далі говорили про те, що губернатор домагається, щоб над цим лиходієм була вчинена кара як приклад багатьом, що хоч це клопотання й затягне суд до весни, зате страшна кара справить враження на хлопів.
Всі ці розмови Розалія слухала буцім недбало, хоч з блідим обличчям і вимученою усмішкою, але душа її зазнавала невимовний мук. Повертаючись додому, вона замикалася в своїй кімнаті й там на самоті впадала в бурхливий розпач.
Вона кохала розбійника палючою, демонічною пристрастю й почувала, що туга за ним доведе її до якогось божевільного вчинку. В цій страшній утраті найбільше її мучило те, що вона сама віддала Кармелюка в руки ворогів. Шалені ревнощі засліпили її; вона вигадала пастку на свою ненависну суперницю, послала своїх адептів, і в пастку —
о жах! — разом з суперницею попався і її коханий. Все сталося, як по писаному. Скільки разів вона казала всім, що коли впіймають Уляну, то через неї впіймають і Кармелюка, але ніколи й на хвилину не думала, що це може справді сталися, і от доля поглумилася з неї!.. Вона, Розалія, яка обожнює героя, завдяки своєму хитрому задуму, справді віддала отамана в руки катів. Що він може тепер подумати про неї?.. Правда, вона може виправдатися, провину свою перекинути на інших, але ж це можливе тільки під час побачення, а тепер скільки душевних мук вона додала йому до його фізичних страждань!
— Ні, врятувати, врятувати або самій загинути! — скрикувала вона, учепившись руками собі в коси, й схоплювалася з ліжка, немов пориваючись па битву з якимсь страховищем; та, постоявши так, знову в одчаї падала на ліжко.
Неймовірно довгі ночі вона проводила без сну і все думала, як би врятувати свого чарівного лицаря, та нічого не могла придумати. З