І не забудь — жерці Світовида рівняли для тебе дорогу. Вони й мусять одержати половину твоєї майбутньої слави…
— Не забуду! — крикнув Ратибор, вискакуючи на коня.
Затріщало гілля, застугоніло коріння. Темрява ночі миттю поглинула вершника з конем.
Ратибор зупинився на високій кручі Славути, зліз з коня. Скрегочучи зубами, вихопив меч, сильними помахами зрубав кілька кущів бузини, мов хотів вилити кипучу злість, що переповнювала груди.
Потім схаменувся, сів над прірвою, задумався тяжко.
Місяць сховався за хмару, потемніло. Ніч невпинно котилася над землею яровитів. Треба було діяти. Ще якийсь черв’як точив сумління Ратибора, змушував його вагатися. Світлі і темні образи боролися в його свідомості, штовхали розум в різні боки.
А втім, що вагатися! Хіба є в нього вибір? Дорога тільки одна!
Рішуче підвівся Ратибор, взяв коня за повід, повів крутою стежиною поміж бур’янами і глинищами до води.
Кінь хропів, червоним оком поглядав на господаря, перед водою здибився на задні ноги. Не хочеться йому йти в холодний плин.
— Н-но! Проклятий! — ударив тварину Ратибор, сильною рукою смикнув вудила.
Могутня течія підхопила коня з вершником, понесла навскіс до лівого берега. Важко пливти коню, та він звик до всього — і степи, і ріки, і ліси та болота — безліч доріг і стежок міряли його натруджені нога. Ось і берег. Піски, лози. А далі — дрімучі ліси.
Тільки звірячі стежки в тих нетрях, доріг нема. Та Ратибор рішуче поганяє коня, прямує до полудня.
Ніч стає ще густішою. Ніч і в душі Ратибора. Чорна змія залягла в нього біля серця. Свою лють він зганяє на мокрих боках коня, і той, мов ошалілий, несе його все далі від рідного Києва.
Погане діло задумав старший син вождя. Ой погане! Шлях його лежить до Рубіжної, до стану козар, яким продав він честь, товаришів, своє плем’я. Еге ж, вороги з охотою підуть на чорне діло! Вони давно мріють зовсім підкорити волелюбних яровитів, підточити їхню силу…
Ні на хвилю не зупиняє шаленого галопу Ратибор. Посилюється вітер, свистить в буйному гіллі, розгойдує віковічні дерева.
Жахливим вогнем палають очі зрадника, жар злоби пече серце, луною котиться в лісових хащах стукіт копит, лякаючи сонних птахів. Чорні хмари мчать у небі, то розходяться, то сходяться дивним страхіттям, наповзаючи на сріблисте коло місяця. Десь в заростях чується зловісне скигління сича.
Ой недобре віщує той сич!
3
Журно бринить вода за човном, в сутінках світанку пропливають мимо піщані кручі, порослі травами і лозами.
Святобор розплющує очі, підіймає руку, торкається нею до голови. Легше. Голова перев’язана чистим шматком полотна. Звідки воно? Хто це зробив? Еге! Це ж його неждана рятівниця. Ружа…
Ось вона. З веслом в руках. А де ж Корінь — батько її? Чому вони самі?
Ружа зустріла погляд хлопця, привітно кивнула. Зрозуміла запитливий вираз.
— Батько залишився в Київ Лові, — прошепотіла вона. — Не турбуйся, юначе…
— А сама ти хіба справишся? — непокоїться Святобор.
— Все буде добре. Спочивай…
Дівчина приязно всміхається, лагідні чорні очі проникають в саму душу юнака, тривожать схвильоване серце.
— Я вірю тобі, — тихо промовляє Святобор. — Ти така… дивна…
— Дивна? — широко розкриває очі Ружа. — Чому дивна?..
— Не знаю, — соромиться юнак, схвильований незнаним почуттям. — Я ніколи не зустрічав таких дівчат… Мені хочеться, щоб ненька Голеся побачила тебе. І потім… щоб не розлучатися… Ніколи…
— Кому не розлучатися? — не розуміє Ружа.
— Нам… удвох!
Ружа з несподіванки паленіє, перестає гребти. Потім щоки її бліднуть, але очі — гарячі, темні, мов ніч очі, палахкотять щастям.
— Ну, чому мовчиш? Хіба ти… не зрозуміла мене? Чи, може, такий, як я… негожий для дружини тобі?
Ніби спів соловейка, лине її голос, проникає солодкими п’янощами в груди:
— Я розумію, юначе… Поглянь — очі скажуть тобі про все… Тільки… хай вирішує доля…
— Хай! — радісно згоджується Святобор, знеможено відкидаючись на сіно.
Пахнуть трави, співає хвиля, вимальовуються в світлі ранку високі кручі над Славутою. Ще далеко до Києва, ще багато проток і вирів треба минути, доки Київ узнає про ганебну зраду.
— Може, відпочинеш, люба дівчино? Дай мені весло…
— Лежи, юначе. Набирайся сили… Хто знає, що чекає нас попереду?
Велике горе і нечуване щастя, незмірна печаль і славетна дорога! Ось що чекає вас на шляху життя, мужні, юні серця…
4
Не спиться вождю. Вже друга ніч, як нема Ратибора. Куди помчав він, де водить його недобре почуття зла і ненависті?
Вже давно помічав Кий, що з Ратибором не все гаразд. Старший син був погірдливий, замкнутий, зневажав простих людей — ремісників, хліборобів. Думалося батьку, що все це пройде в перших боях, що дружба вояцька, небезпека походів змінять крутий норов сина.
І ось — сталося страшне! Холодна рука жаху стискує серце Кия, свідомість його перебирає події останніх днів. Незрозуміло, дивно, нечувано! Загибель братів Кия, кращих дружинників, молодшого сина і, нарешті, несподіване чудо біля жертовника. Що ж таїться в замкнутому серці Ратибора, де він, чому не вертає додому?
Моторошно вождю. Щось давить його за горло. Він чує, знає… це смерть стоїть рядом і, сміючись, холодною рукою торкається до нього.
Відчепись, кістлява маро. Я знаю, що отруєні козарські стріли роблять свою справу. Навіть Глиця нічого не міг вдіяти з отрутою. І скоро мені доведеться лягти в землю разом з братами, поряд з сестрицею Либіддю. Я не боюся тебе, смерть! Однак зачекай трохи!..
Хай Київ вибере міцного, мудрого вождя, якщо син мій недостойний. Хай згуртуються знову сили яровитів, щоб земля рідна мала надійний захист. А тоді можна спокійно лягти в могилу…
Прекрасний краю мій. Може, ще багато разів народжусь я з ласки Світовида, і кожен раз без жалю помру, аби тільки ворожі ноги не топтали тебе, аби тільки малі діти весело щебетали по берегах Славути, аби тільки не розвіювалися пожарищами домівки яровитів!..
Кий підводиться на ложі, закутується в ведмежу шкуру.
Морозить. А потім відразу душно.
Покликати Голесю.
Ні, не треба. Хай спочиває вірна жона — вона теж одною ногою в могилі. Втрата Святобора зовсім доконала її.
Вождь дивиться в пітьму, за віконницю. Дивно, казково пливе по темному небу місяць, поринає в пелену хмар, знову виходить. Далеко по воді Славути тягнеться чудесна срібна мережка, ніби добрі духи тчуть там дивовижну дорогу в чудове майбуття…
Майбуття! Що таїш ти в собі? Що готуєш ти моєму племені? Які муки, страждання чи, може, великі радості і щастя? А чи прийде хоч в далекі часи спокій і незатьмарені дні для нащадків? Чи завжди треба буде гострити мечі і кидати рала, щоб захищати рубежі землі рідної?..
Ніч мовчить.
Думки, мов кажани, обсіли голову Кия, розпирають череп.
Сину, де ти? Що хочеш, чого прагнеш? Невже чорні думи твої перемогли добрі слова батька і ніжну любов матері?
Знову вождь безсило опускається на спину, втомлено заплющує очі…
Раптом надворі гримнули двері. Брязнула зброя. Почувся голос Ратибора.
Кий стрепенувся. Прийшов. Повернувся син!
Відчинилися широко двері, і до світлиці вступила темна постать сина. В примарному світлі місяця його бліде обличчя дивно посміхнулось.
— Батьку, — глухо сказав син. — Пробач мені. Недобрі почуття штовхали мене на різкі слова. Я довго думав… і зрозумів свою помилку… Пробач!
Кий радісно, зворушено простягнув руки, обняв Ратибора, притиснув до себе. Пестив холодну кольчугу старечими руками, мов хотів відчути крізь метал живе серце сина.
— Ратиборе, сину мій рідний! Я щасливий, що ти все розумієш… Збагнути хворобу — це значить вилікувати її. Відкинь гординю. Нема більшого щастя, ніж віддавати себе, свою душу іншим, відкривати багатство серця свого для світу… Сядь, любий мій… посидь біля мене… Налий меду в роги, вип’ємо з тобою… Щоб все лихе втекло з нашої господи, з наших сердець…
— Добре, батьку!
Ратибор хутко метнувся в кут, де стояли діжечки з медом, націдив тремтячими руками в роги золотистої рідини, щось сипнув у один ріг. Твердо ступаючи, наблизився до ложа, подав одну посудину батьку.
Кий взяв тремтячою рукою ріг, підняв погляд вгору. Мов привид, чорною тінню стояв перед ним Ратибор. На темному обличчі не видно очей. А як хочеться вождеві побачити їх вираз!
Він підняв ріг.
— Мир, сину?
— Мир, батьку! — хрипко відповів Ратибор і хутко перехилив свій ріг. Потім різким рухом відкинув його в кут.
Кий припав до питва, повільно перехилив, полегшено зітхнув. Ратибор відступив крок назад.
— Куди ж ти, сину? Дай руку… Ти тремтиш? Чому?..
Ратибор не встиг відповісти. На ґанку почулися голоси. До світлиці хтось зайшов.
— Хто тут є? — почувся голос Святобора.
Ратибор метнувся від батька. Кий несамовито скрикнув.
— Сину! Живий? Дитино моя!
В запічку спалахнуло полум’я. Світлиця осяялась багряним вогнем. Святобор блідий, мов мрець, з перев’язаним чолом, наблизився до Ратибора. Той з жахом позадкував од нього, вхопився за меч.
— Сини мої, що з вами?
— Тату! Ратибор зрадник Києва! Він зрадив дружину, хотів убити мене! Оця дівчина врятувала мене від смерті!
З-за спини Святобора виступила струнка постать Ружі.
— Це правда, Кий, — сказала дівчина.
— Геть! — страшно закричав Ратибор. — Ти мертвий! Я бачив твій труп! Ти привид!
Кий судорожно підвівся на ложі, вхопився руками за горло.
— А-а-а! Пече мене, пече! Що ти дав мені? Допомо-о-о-жіть… Ти отруїв мене…
— Устиг! — болісно вигукнув Святобор, вихоплюючи меч. — Проклятий батьковбивця!
Мечі кресонули іскри. Злякано метнулася в куток Ружа. Тьмяним поглядом дивився Кий на жахливий двобій синів своїх, уже майже нічого не розуміючи потьмареною свідомістю.
Нестримні були удари Святобора. В них юнак вкладав і жадобу помсти, і біль утрати батька, і почуття ненависті до зрадника. Не витримав Ратибор, вислизнув за двері, зник у темряві.
Важко дихаючи, Святобор кинувся до батька, обняв його голову, припав до рідного обличчя.
Пізно!
Слабшав подих, гасли очі… Святобор затряс батька за плечі, з надією зазираючи в спотворене стражданням обличчя.
— Тату! Рідний! Не треба! Зачекай!
Повіки Кия затріпотіли, з вуст зірвалося передсмертне шепотіння:
— Ти… одна моя надія… Ось воно…. нещастя, яке… віщували боги… Рятуй народ свій, Святоборе…
Ледве стримуючи сльози, припав до Кия син.
— Добре, тату!
— Поклянись!
— Клянусь рідною землею!..
Голос старого вождя обірвався.