Га? Чую, чую, ось почекай, малий, я тобі якірець унесу, попрахтикуєшся.
Він притяг у хату старий іржавий якірець.
— Ану, скільки разів піднімеш на півметра з землі? Виявилось — вісім разів.
— Мало, — прирік дід. — Треба двадцять вісім. Отоді — да! Чую, чую, не журися. Щодня треба такечки, щодня. Ну, годі, щоб вереду не сталось. Вереду, кажу.
Але Сашко, здавалось, не почував утоми. Він поставив серед кімнати стілець і, спершись на нього руками, почав чергові вправи. І тут трапилась неприємна аварія. Людських жертв не було, але постраждав Сашків ніс. Хлопець побіг до дзеркала. Що скаже Галина? На носі велика виразка. Шкірка здерта.
— Не журися, — втішав дід Савелій. — Ніс — дурень, так йому й треба. Аби чавунчик цілий. Га? Який чавунчик? Той, що на плечах, кажу…
Галина в школу сьогодні не прийшла. Сашко був радий цьому і не радий. Добре, що Галина не побачить його скаліченого носа. Погано, що він не побачить Галини. "Напевне, захворіла, — подумав хлопець. — Після уроків обов'язково піду мимо її будинку, може, хоч здалека побачу".
До Башмачного Сашко сьогодні не обізвався жодним словом, наче ніякого Олега зовсім не існувало на світі. Проходячи мимо нього, Сашко зачепив свого напасника, ніби ненавмисне, рукою, але навіть не озирнувся. Почекай, Башмачний! Ще місяць-другий упертої фізкультури, тоді поміряємось силою!
Коли буде треба, Сашко ладен принести в жертву не тільки носа, а й вуха і лоб, аби тільки стати дужим і спритним. Коли ніхто не бачив, він десь у куточку енергійно мацав на своїх руках м'язи. Хлопчині здавалось, що вони виросли в нього вже від сьогоднішніх вправ.
Тільки Скворцова помітила в Сашка ці рухи. Кому ж і помітити, як не Люді Скворцовій! Таке вже в неї сороче, всевидюще око!
— Бідний хлопчику, — підійшла вона до Сашка ззаду, — тебе щось кусає? Чухмаришся?
Сашко зніяковів:
— От вигадала. Це я, той… м'язи мацаю…
— Знаю, які м'язи. У мене, слава аллахові, ніколи таких м'язів не буває. Я — охайна.
— Атож, охайна. Тільки зошит у чорнилі та пір'я у волоссі!
Скворцова зрозуміла, що Сашко обрав найкращий метод захисту — він сам перейшов у наступ, — і вирішила за краще відступити.
— Я тебе не займаю, — сказала вона, — чого причепився, як смола?
З ображеним виглядом вона відійшла до подруг.
На уроці німецької мови Сашко нишком розглядав Башмачного. Шия в нього товста, і м'язи, безперечно, чималі. І на зріст він вищий за Сашка, та фізкультура така річ, що супроти неї ніхто не встоїть. Отакенні м'язи виростуть!
Але чому сьогодні Башмачний такий похмурий? Сидить, утупивши очі в книжку, та видно, що він не читає. Десь далеко блукають його думки. Сидить, як хмара, брови зрослися на переніссі, він їх сердито насупив, не ворухнеться, обома кулаками підпер щоки. А кулаки — нічого. Великі і, напевне, тверді, та — дурниці: гвіздка в дошку однаково ними не забити!
Ніхто в класі не знав, про віщо думав Башмачний. А думки його були тривожні, неспокійні. Не йшов йому з голови зарослий зеленоокий невідомий. Олег переконаний, що це був той самий чотирипалий, який залишив відбиток своєї долоні на запиленій парті.
Хто він? Чому лежав у комірчині, притаївшись під купою лахміття? Чи має він яке відношення до скарбу, ще не знайденого, але, безперечно, існуючого? Хто замкнув його в комірчині і для чого? І, нарешті, куди він так швидко встиг щезнути разом з залишками своєї вечері?
Одне було ясно Олегові: невідомий захопив з собою пляшку й тарілку з рибою для того, щоб не залишити після себе ніяких слідів. Очевидно, у нього були дуже важливі причини отак таїтися і замітати за собою всі сліди.
Олег жив тепер у загадковій країні, в страшній зачарованій країні мовчазної Таємниці. Над бездонними глухими ущелинами віють крилами чорні птахи, чорні вісники невідомого.
За чавунними дверима, за важкими замками схоронено заповітний лист. У кам'яному палаці мовчазної Таємниці гуляє по м'яких килимах німа тиша. Віковий порох укриває залізні грати високих вікон. З важких бронзових рамок дивляться строго і невідступно темні обличчя предків з зеленими очима. Чорний бархат на масивних дверях спадає додолу важкими згортками.
Гнітить Олега це глухе мовчання. Йому і страшно, і солодко, бо він — володар великої Таємниці. Гнітить самітність, бо Олег — один у своєму мовчазному кам'яному палаці.
Заповітний лист, лист старого, відлюдного Кажана, Олег поклав у товсту папку, знайдену дома на горищі. І та папка переховується на дні Олегової скриньки, де зверху лежать у безладді пошарпані книжки й журнали.
Надійна схованка! Скринька, наче якась старовинна гробниця, нікому не викаже таємниці. Таємничий лист був ніби зачарований. Олег відчував, що він сам тепер робиться відлюдком, самітним кажаном. Він нікому в світі не міг розповісти ні про викриту ним таємницю, ні про свої пригоди. Він не хотів ділитися ні з ким. Він один має зібрати урожай. Лаври геройства мають належати тільки йому одному!
Йому було дуже важко. Він ніколи не був самітним, він завжди любив бути в колі своїх товаришів. Але таємниця наче повісила йому на очі запону. Наче відгородила його від усіх товстим муром. Таємниця вабила його. В ній була якась солодка отрута.
Одна таємниця приводила до іншої, нової, ще не викритої. Олег наче блукав у присмерках. Він жив у химерному, оманливому світі, він один був свідком незрозумілих, нерозгаданих явищ. Він володів таємницею, але нові таємниці вже оточували хлопця, він не міг їх збагнути, не міг дати собі ради. Він почав замикатись у собі. Він робився відлюдком. А старий відлюдний Кажан, навпаки, наче знову повертався до людей. Він частіше тепер порався в саду, обрізував сухі гіллячки, частіше почав з'являтись на вулиці і навіть охоче брався допомагати сторожеві Даниличу у виконанні його нескладних обов'язків.
Цю зміну помітили навіть школярі.
— Кажан! Дивіться, Кажан вийшов зі своєї нори! — шепотіли вони одне одному.
Данилич якось зустрів у шкільному коридорі Олега й спитав:
— Ну що, хлопче, не бачив більше ніде волосатого? То ж бо. Тепер увесь мотлох у комірці ліквідували, ніякий дідько не заведеться. А я думаю, що там хтось таки був.
Олег здригнувся. Очікуючи, він дивився на Данилича.
— Був, хлопче. Може, й не тоді, як ти його бачив, а таки був. Ото, як прибирали комірчину, я знайшов там дві пачки цигарок. Дві пачки. У тому лахмітті, на яке ти вказував. Хтось-таки ті цигарки приніс, у комірку…
Олег чудово знав, кому належали цигарки. Дорогий Даниличу, вони належали волосатому з зеленими очима. Але як це доведеш? Та й чи треба це доводити? Хай Данилич думає, що хоче. Олегові це байдужісінько.
На уроці німецької мови Башмачний заглибився в свої думки: що робив невідомий у комірчині?
Хто він такий? Від кого ховається? А може… може, він шпигун?
Ця думка несподівано прийшла до хлопця і примусила його замислитись. Шпигун? Тільки що ж йому робити отут, у школі? А хіба, зрештою, він, Олег Башмачний, не зможе допомогти викрити шпигуна?
Згадалось оповідання командира катера про порушника кордону. А що, коли в комірчині саме і ховався отой порушник? Ні, його ж убито. Сам командир розповідав, як різали порушника з кулемета.
А може, його тільки було поранено, і він устиг допливти до берега? Авжеж, аби тільки допливти, а там уже легко можна сховатись між скелями.
Та й не тільки між скелями.
І нова думка немов пронизує Олега: "Тепер зрозуміло, чому так схвилювався Кажан, коли почув постріли на морі! Ось чому він одразу ж подався стежкою вниз, яка вела до морського берега…"
Кажан… постріли… невідомий у комірчині…
Чи не Кажан переховував цього волосатого, чи не він годував його? Мабуть, цій невідомій зеленоокій людині не можна з'являтись серед білого дня на радянській землі. Мабуть, вона повинна ховатись, щоб її не впіймали… Ну, звісно, ховатись не весь час, а доки Кажан приготує їй одяг, підроблені документи…
Хіба ж не ясно, що в комірчині ховався шпигун? Може, тієї ж ночі Кажан уже переправив його далі, вказав шлях до міста…
Тепер Олег уже знав, що йому треба зробити. Завтра ж розповість про все вчителеві.
"Василю Васильовичу, яка пригода зо мною сталася! Я бачив шпигуна!" Ну звісно, Василь Васильович почне розпитувати, чого Олег пішов у ту комірчину, а тут ще й Данилич скаже, що все це — вигадки, нікого, мовляв, не було в комірчині, а що цигарки там валялись — ну що ж, це ще не докази.
І що ж може статися? А ось що. Довідаються про цю історію всі школярі, на сміх піднімуть! Авжеж, не повірять вони Олегові, скажуть, що Олег захотів похвастатись і вигадав хтозна й що… А це найгірше, коли над тобою насміхаються.
Та нехай сміються, Олег знає, що він повинен розказати про невідомого. І він розкаже! Він піде просто до начальника прикордонної застави. Ну, звісно, захопить з собою й знайденого Кажанового листа…
А скарб пана Капніста треба продовжувати шукати! Поява невідомої людини в шкільній комірчині немов ще більше підтверджувала, що й таємничий скарб теж повинен існувати.
Зеленоокий, можливо, вже не з'явиться в школі. Проте на всякий випадок треба озброїтись. Для цієї мети найкраще придбати важкий молоток. Чим не зручна зброя? Непогано буде дістати мисливський ніж. Але шукати скарб Олег не припинить.
— Башмачний! Башмачний!
Хтось гукає над самісіньким вухом. Олег схоплюється з парти й нічого не розуміючими очима озирається. Навколо регочуть товариші. Він у класі. Перед ним стоїть вчителька німецької мови Ольга Кирилівна.
— Башмачний, читай далі! — каже вона. — Не слідкуєш? Про що ти думаєш? Чи ти, може, спиш на уроці?
Вона звертається до класу:
— Діти, невже ви думаєте мати найкращі показники, коли у вашому класі будуть такі неуважні учні? Мабуть, вам ніколи не бачити вітрильного човна!
Вікову тишу країни мовчазної Таємниці нагло порушено, її володар зніяковіло кліпає повіками. Але велика Таємниця живе! Ніхто не проникне за кам'яні мури її зачарованого палацу!
* * *
— Заходь, хлопче, заходь!
Начальник прикордонної застави пропустив Олега в свій кабінет і щільно зачинив двері. Потім він запросив хлопця сісти і сам сів за письмовий стіл.
Олег глянув на начальника, побачив його уважні, зацікавлені очі.
— Тебе звати Олег Башмачний? Ну, Олег, розказуй. По тобі бачу, що хочеш розповісти щось цікаве.