Хотілося побалакати. И про те весілля, яке по-дурному розбіглося, хоч баба не розганяла чужого весілля. И ще про всяку всячину, якої в її голові спливло стільки, що не прогорнеш. Обіцяли ж, обіцяли поприходити, погомоніти, але на обійстя ніхто й ногою не ступив. Та й біля обійстя не об’являвся, наче боялися чуми. А тому баба Лукія носила воду з криниці на город та ще й лаялася крадькома. Може, то й не вона сама сварилася, а душа в ній обсварювалася з усіма?
— Дмуться за весілля,— гомоніла сама до себе.— Що така-перетака, ото й весілля перехарамаркала. Та всі прийдіть, та всі спитайте, я вам ще не таке розпобім.
І то з городу, то від криниці поглядала на 3)аливанщину, чи ніхто до неї не йде. Але ніхто не йшов. Наче спека втомила не тільки зелень, а й людей.
—1 Чого ж не йдете?
Казала так, наче сподівалася, що почують, але ніхто не чув.
— Де ти, Харитоне? Порозумілися б по-людськи.
І Харитон її поклику не чув.
— Харитонихо...
І Харитониха не чула.
— А тобі, Олько, хочеться здуплавіти на тому людському дереві?
І молода Ольга, в якої розладналося весілля, також не чула бабу.
Носила воду з криниці й поливала репану землю, сподіваючись напоїти, а земля пила спраглими губами — й ковтала, й усе їй мало було, мало, мало.
— Ось же знаю, що дурна, а не хаменаюся.
І по якійсь хвилі запитувала сама в себе:
—* А чому дурна? Бо дурна. Бо в таку спеку чи хтось поливає землю? Ніхто не поливає. А поливаюсь удосвіта, до сходу сонця. Або ж поливають увечері, як сонечко зайшло. Тоді якась користь є для землі та для городу. А так немає ніякої користі.
І через якийсь час знову зверталася до себе, наче для когось:
— То чого ж я поливаю, дурна? То чого ж ношу й ношу воду, коли ніхто не носить, коли у кожного розум у голові?
Піт юшив очі, стоячи в очах солоним туманом.
— А хто ж поллє, як не я? Поки сила є в руках, то треба поливати, бо ввечері вже й руки можуть віднятись.
Вода з відра цідилася на картоплю, на квасолю поміж корчами, на буряки.
— Для кого ж я город поливаю? Може, для себе? Хто відає, чи для себе. Може, для Наталки із Степаном? Але нащо їм город оцей, у них свої клопоти, без бабиного городу обійдуться. Може, для внука Вадика? Та нащо внуку Вадику цей город, коли його душа скрізь літає, тільки не тут.
Репана земля пила й пила воду, а її було все мало та мало, бо хіба бабиним недужим рукам наносити?
— Поливаю, бо треба полити. Бо нікому цей мій город і справді не потрібен. Бо вже коли сама не поллю, то ніхто не поллє. А для кого? Не знаю, хресійбо не знаю, я тільки знаю, що мушу поливати...
В очах стояв солоний туман, і раптом білий світ у цьому попелястому тумані спершу так поплив повільно, повільно — з лівого боку на правий, далі цей білий світ загойдався хвилями — згори донизу, знизу догори. Баба Лукія хотіла перехреститися, але як ти перехрестишся, коли в руці відро з водою. Вона опустила відро на стежку, що стріла поміж корчів картоплі, і вже навіть троєперстя склала, хотіла піднести руку до чола, та раптом рука з троєперстям геть обважніла, що Лукія хоче руку вище пояса піднести, а не може, а важка рука з троєперстям донизу тягне, не подужаєш їхньої ваготи, і, зрештою, таки не подужала, таки вони бабу Лукію подужали, й вона поволеньки опустилася на стежку. Наче вже так від спеки зів’яла, що й звалилася на коліна. А далі й коліна підламалися, й Лукія ницьма впала на сіру суху землю, забризкану краплями води.
— Бабусю! Бабцю! Бабусенціє!
їй снився голос внука Вадима, хотіла розплющити очі, але як ти розплющиш, на. очах не повіки лежать, а жорнове каміння. .
— Та встигнете ще виспатися, на тому світі виспитеся, а на цьому ще не пора отак удень, хоч би ночі дочекалися.
І кропали краплі дощу на неї, а потім уже не дощ, а злива полилася, ця злива змилд з її очей жорнове каміння, хоч і яке важке, й Лукія розплющилася.
— О, місце знайшли на городі спочивати, вже б краще в ліжку, та в хатньому холодку.
Вадим кропив водою бабу Лукію, хлюпав на чоло, на щоки, на шию, аж поки вона сперлася на лікоть, звелася.
— Поки ви лежали, я вам і правнуків розстарався!
— Яких правнуків? — прошепотіла стара.
— А справжніх! — засміявся Вадим із її шепоту. Допоміг звестися з землі, тримав попід пахви.— Подивіться,' приїхали до вас у гості, бо до кого ж і в гості, як не до баби, правда?
Господи, то він привозив стільки дівок, аби Лукія вибрала для себе невістку, а тут не просто невістка, а й правнуки. Де вони, де — невістка й онуки? Лупала підсліпуватими очима — й таки вгледіла. Двоє чорнявих хлопчиків, меншенький та більшенький, стояли поміж соняхів, тримаючись за свою чорняву матір, також чорняву, зодягнену в білі полотняні штани та в жовту майку з вибитим орлом на грудях.
— Славні? — запитав Вадим.
— Славні,— покивала головою.
— У вас вдалися,— всміхався Вадим.
Чорнява жінка, тримаючи за руки двох чорнявих хлопчиків, дивилася на бабу Лукію не те що спокійними, а байдужими очима, якимись сонними.
— Бачте, зразу й онуки, щоб вам довго не чекати, щоб
зразу готові. Тепер ви у високому званні прабаби. Здається, догодив, нарешті? Старався догодити — й догодив, правда? Бо ваш люблячий онук, от!.. Ну, дітки, йдіть із мамою до води, побавтесь, а ми з бабунею погомонимо.
Чорняві хлоп’ята з чорнявою мамою по городу подалися до болота, яке не скрізь і пересохло, яке де-не-де ще блищало латками живої води. А Вадим тим часом попід пахви повів бабу Лукію до хати. В глиняній хаті, яка і в таку спеку зберігала прохолоду, допоміг старенькій лягти на ліжко, навіть ноги їй підмостив, накрив спідницею.
— Сиділи б у хатньому затінку, так ні, хтось вас напоумив город поливати. Та зараз і не таких звалює сонце! Та ще після отого весілля в Барвінків. Ну, бабо, там ви з такою публіцистикою виступили, що куди прокурору.
Збуджений, спітнілий Вадим ходив по хаті, раз у раз нагинаючи голову, щоб не вдаритися в сволок низької стелі. На сволоку було вирізано хрест. Баба Лукія водила за внуком жалібними вогкими очицями, які нагадували двох вогких, липких пташенят, котрі вивалилися з гнізда.
— Ось такий, значить, Калістрат Сильвестрович! А скільки нагород — усі груди в нагородах! Пошукати такого героя, еге ж? А він сам знайшовся, а він сам об’явився в Заливан-щині. Скільки ж це років минуло — і йому ніхто нічого, благоденствував, аж поки з бабою Лукією здибався, а тут іще баба Лукія як на гріх і заговорила. Ох і заговорила ж баба, ох і заговорила! Раз ви до нього добралися, то й органи тепер до нього доберуться... І як ви тільки впізнали? Життя спливло! Він уже зовсім не той...
Баба Лукія закашлялася:
— Якби не молодий... А то ж молодий дуже на нього схожий... Ну, так, наче Калістрат за столом сидить... Я й упізнала... Давно колись Калістрат був такий, як його внук; як молодий.
—і Значить, він збив бабу Домку до смерті?
— А хто ж іще...
— За золото?
— За золото,— відказала баба Лукія.
Почувши ствердну відповідь, Вадим перестав сновигати з кутка в куток, нагинаючись під низьким сволоком, а спинився біля бабиного ліжка. Губи його ледь-ледь затремтіли від гамованої радості, й очі його мерехтливо жолудеві також гасили радість.
— Знаєте, я вже не вперше в нашій Заливанщині чую про те золото,— озвався Вадим, не відриваючи пильного погляду від бабиного обличчя.— Начебто справді у вас заховано. Й що дісталося вам від вашого батька, а йому ще від свого батька,
а тому теж від якогось предка... Одним словом, козацьке золото!
Склавши руки на грудях, Лукія склепила повіки, бо в голові їй знову запаморочилося, й онуків голос долинав до П тями звідкись іздалеку, вона чула й не чула. На якусь мить вона знепритомніла, поринувши в легке й млосне небуття, і в тому небутті не чувся ні голос онуків, ні саму себе не усвідомлювала. Очутившись та розплющивши очі, вона зовсім близько побачила внукове обличчя в макових цятках поту, очі його аж курілися сірою тривогою.
— Бабо, ви не засинайте!
— Та я не сплю, я слухаю... Либонь, пряду я вже на тонку...
— Коли на тонку прядете, хоч не втрачайте ясного розуму... Вам батько сказав про золото, а батькові його батько, а тому його предок. З покоління в покоління передавали золото, еге ж? Та чого ви мовчите, коли на тонку стали прясти? Чи я вам не онук? Негоже таємницю з собою забирати в могилу, на тому світі золото вам не знадобиться, правда?
— Яке золото?
— Пригадайте, пригадайте! Може, ви забули, поки вам відняло язика? Але ж тепер язик говорить! Упізнали Калістрата й пригадали, як він із бандою ввірвався колись до вашої хати, як бабу Домку били, поки вбили.
— Ми ж із голоду пухли, яке золото?.. Хліба не було, картоплі не було, а вони прийшли по золото!
— Е-е, не такий дурний Калістрат, щоб прийти по золото, а золота нема! Такого хитрого пошукати! Ніколи не тонув, завжди випливав. І хоч би раз тобі попався, то ні. Думаєте, він і тепер сухим не вискочить? А не я буду, коли не вискочить! Ото ж бо й воно, що не став би він Домку дурно бити, о!
Вадим почав гніватися на бабу Лукію за її непоступливість. Либонь, геть розуму збулася, якщо у могилу дивиться, а за свої скарби тримається.
— Може, для того вам бог і повернув мову, аби ви мені за золото сказали.
— Дитино моя...
— І готовеньких правнуків для вас розстарався, бо моє серце м’яке, то ви й про них подумайте.
— Ох, Вадику...
— А я вже зумію зберегти ваше золото. Родове золото? Родове. То чого має пропадати? Повинно й дістатись родові, себто мені й завтрашнім нащадкам.
— Немає...
— Як то немає?
Знетямлюючись, Вадим ступив до баби Лукії, несподівано сам для себе шарпнув її за благеньку кохтину, аж голова стареча сіпнулася і, здається, мало вирячені очі не шарпнулися на бабиному обличчі.
Тут до хати ввійшло два мовчазні чорняві хлопчики, а слідом за ними і їхня чорнява мати.
— Ох, спека геть зморила...— озвалася вона, відсапуючись від сонця.— Ох, і нудно ж тут, здуріти можна... Вдома хоч ванна і душ є, а тут напівпересохле болото, жаби кумкають і гедзі жаляться. Я б до цієї хати і не зайшла, якби не гедзі, а то загнали. То їдемо? А казав, що в баби спадщина велика. А яка в неї спадщина? Клапоть землі, мазанка та болото кругом. Ніколи більше сюди не приїду. Теж мені дача. Всі мої знайомі сміятимуться, як побачать таку дачу...