Зараз стали удавати з себе п'яних, кричали, підспівували, не договорювали слів, стали обнімати та цілувати других, кого лише здибали, поки не заплентались під замковий мур. недалеко брами й тут полягали та стали хропіти.
Було се під самою стражницею біля брами.
Коли на замковій башті вибила десята година, каштелян замку викликав старшого над замковим військом, звелів зачинити браму и поставити на баштах варту, причім подав йому гасло на той день. Карпо почув своїм бистрим вухом: "Гасло – Варшава, відзов – варта!" Коли сторож пішов замикати браму, Карпо встав, замуркотів щось спросоння, хотів іти, покотився й упав під саме вікно сторожової хати. Тут було темно. Він підвівся на руках до вікна Й бачив, як сторож повісив ключ від брами над своєю постелею, а сам вийшов, щоб порозводити вартових на свої місця.
Того тільки й ждав Карпо. Він знову замуркотів, устав, почав співати, заточуватися, пішов знов між юрбу, знову завернув і так поточився, що бебевхнув перед самими дверми сторожового дому, та так сильно, що аж двері відчинилися. Тепер Карпо шепнув Остапові, й той став муркотіти та заточуватися, поки не зблизився до Карпа й упав біля його.
– Прислони собою світло, шепнув Карпо, щоб мене ніхто не бачив…
Остап устав на ноги й, коливаючися на одному місці, говорив щось сам до себе.
За той час Карпо, мов гадюка, переповз через поріг, схопив ключ з кілка, і вже знов був надворі перед порогом.
– Уставай, товаришу… – говорив сп'яну Остап, – підемо та вип'ємо ще по чарці… за здоров'я нашого ясновельможного па-а-на! Еге ж!
—– А ось і шинок! – сказав Карпо, показуючи на двері сторожки. – Гей, шинкарко чорнобрива, ще по чарці дай, а то зацілуємо, еге ж! І, стоячи під дверима, стали у двійку виспівувати охриплими голосами; "Шинкарочко, полтавочко…"
– Еге ж спить, клята, та хай їй всяка всячина, ходім ось туди… Остап миттю зачинив двері вартового дому, а ключ вийняв з
дверей і сховав. Тепер, держачись під боки та заточуючись, поплентались вони далі.
Таким способом вони добули ключа, зачинили двері й ніхто не догадався, що хто-небудь заходив до сторожової хатки.
XI
На подвір'ї стали затихати крики п'яної служби. Усе поклалося куди попало й захропіло. Світла гасли. Чути ще було де-не-де крики на економії й по селу.
Стояла ясна зоряна ніч…
Тепер підкралися наші козаки під браму й тихенько відчинили настільки, що один чоловік протиснеться. Карпо став над ровом і в ту ж мить озвався півень раз за разом тричі… То було козацьке гасло.
Тільки смеркалося, вийшли Карпові сотні з балки, де полишали коней, пройшли лісом і засіли в комиші над ставом. Ждали умовленого знаку. Козацтво подалось до брами тихо, без гомону. Здавалося, що то душі замучених людей збираються на весілля свого ката, пана Овруцького.
– Гасло – Варшава, відзив – варта, – шепотів Карпо козакам. – По змозі не проливати крови, п'яних в'язати мотузами…
Козаки відчинили браму на обидва крила й усипались туди, мов пшоно до мішка. В'язали п'яних, мов баранів. Карпо з кількома подався на башту. Вартовий куняв, спершись на свою галябарду. Почувши від Карпа гасло, куняв далі, бо й він трохи випив. Його теж зв'язали. Те саме зробили і з вартовими. Одна частина подалася на економію робити ту саму роботу. Лиш тих, що стояли постоєм по селу, не чіпали; тих то вже красноставчани самі почастують, як дізнаються, яких гостей має пан Овруцький.
– Тепер ходімо, хлопці, на весілля, – говорив Карпо. З шаблею в руці пішов вперед. В палаті ще бенкетували. Музика грала завзято, а пани з гарними панями танцювали. Їм було безпечно за сими грубими мурами, що їх хлопські руки збудували…
Одна частина козаків кинулась по замкових покоях в'язати п'яних панів.
Карпо штовхнув ногою двері до зали, де танцювали пани. Коли став на порозі, гукнув;
– На весілля приходимо, хоч непрохані. А нумо, музики, заграйте й нам, сіромахам! – Усі, що тут були, задубіли від страху. Пані стали кричати та мліти. Усі збились в одну купу в куток зали, наче отара овець, коли вовк прокрадеться в кошару.
– Панів брати живих на пута, жінок не чіпайте!
В той мент почулися стріли з пістолів в сінях замку.
Кілька панів, почувши галас і крики, вибігло до сіней з шаблями й пістолями. Між ними стояв з шаблею наголо й з пістолем в руці пан Овруцький. Він лаяв в біса гайдамаків.
– Не руште його, братчики! – гукав Карпо, біжачи прямо на нього.
Побіч нього біг щосили Остап.
Пан Овруцький заскреготів зубами. Він догадався, що це ватажок і націлив на його пістоль. Прибіг Остап і в саму пору підбив шаблею руку пана Овруцького. Куля попала в стелю. На шию пана Овруцького впала петля. Він повалився на землю. Його зв'язали цупко. Пручання нічого не помогло. Було по всьому. Без проливу крови, без всяких заходів, без облоги – попав у руки козацтва сильний панський замок, якого не могла взяти жодна козацька ватага. Попався в руки козацьких месників гордий пан, споконвічний гнобитель козацького роду.
Козаки раділи.
– Ходімо, хлопці, повечеряти, – може пани не з'їли ще всього!.. Панас Чабан з своєю сотнею буде сторожити нашу безпеку. Зачинити браму й поставити сторожу по баштах. Твоя сотня, Панасе, не сміє доторкнутися до михайлика.. За се відповідаєте вашими головами. Ми дамо лад панам.
Пішли до великої зали. Тут в куточку сиділи налякані пані. Вони плакали й молилися.
Карпо Кожушенко сів на м'якенькій канапі й звелів привести перед себе пана Овруцького.
– Пізнаєш мене, пане Овруцький?
Пан Овруцький стояв перед ним із зв'язаними позаду руками. Він дививсь з погордою й злістю на козаків.
– Я тобі пригадаю, пане. Я, Карпо Кожушенко, колишній твій підданий. Моїх батьків звелів ти киями на смерть забити, а мене втопити, як щеня. Я забрав у тебе сина, але се не був ще край моєї помсти. Розплата послідує зараз.
Пан Овруцький здригнув усім тілом. Він рвонувся так, що аж посторонки на руках затріщали.
– Коли б у мене не зв'язані руки, я б тебе задушив руками.
– Хлопці, розв'яжіть його, а то ще скаже, що хам його боїться.
Розтягли мотуза. Овруцький не міг з дива отямитись, що з ним робиться.
– Віддай мені сина мого, я все тобі прощу, майно моє віддам…
– Чи бачив хто такого панського дурня? Ні прощення, ні твого майна я в тебе не прошу. Я кивну лиш пальцем, і зараз висітимеш, або на колу стримітимеш. Давно тобі се належиться, та я не таке для тебе придумав. І сина я тобі віддам, та ще й зараз. Остапе! Привітайся з твоїм рідним батьком! Бачиш, пане, як гарно я твого сина виховав! Він козак душею й тілом. Він в таборі твоїх ворогів…
Усі стояли здивовані. Пан Овруцький дивився здивованими очима на всіх й, не довіряючи, придивлявся до Остапа.
В Остапа зашуміло в голові. Йому нагадалося відразу щось давнє, дуже давнє, мов крізь сон, крізь мряку. Нагадалися йому дитячі літа, панські покої, розкоші. Йому вдавалося, що він тепер якраз прокинувся з якогось сну й не може ще отямитись.
З цієї задуми вирвав його чортівський сміх пана Овруцького. Такий сміх він колись давно чував і дуже його лякався.
– Ти брешеш, хаме, – кричав пан Овруцький, – ти так мене мучити хочеш, глузуєш з мене. Ти давно замучив мою дитину, а може й з'їв її з помсти, бо ти гірш людоїда.
Карпо на ту зневагу а ні вусом не моргнув.
– Ану поглянь за праве вухо тому козакові, – що там побачиш? А може ти й не знаєш, що в твоєї дитини був червоний знак за правим вухом? Се ж пам'ятка по твоїх кривавих вчинках, коли твоя вагітна жінка налякалась проливаної тобою козацької крови… Ну, подивись, тоді, може, й не скажеш, що я брешу.
Пан Овруцький наблизився до Остапа, який стояв непорушно. Він подивився за праве вухо. ‘
Відразу не той став. Його лице повеселішало, очі заблищали радістю…
– Справді! Боже мій, слава тобі! Станіславе, Стасю мій! Скільки я сліз виплакав за тобою, а тепер на старість мою вертаєшся до мене живий і здоровий!
Пан Овруцький, розняв руки, щоб обняти Остапа!
Остап відступивсь.
Козаки дивились, що з того вийде.
Остап каже:
– Не брудни мене твоїми руками. На них ще не засохла невинна кров хрещеного народу, моїх братів. Чував я за тебе багато, почув я з твоїх уст недавно ще, як ти хвалився нищити народ безвинний, що тебе годував кривавою працею… Ти мені не батько, я тобі не син. Я козак, що заприсягся карати й нищити панів, до яких і ти належиш. Подякуй Богові, що я про те дізнався, а то тебе власною рукою зарізав би. Тепер годі, бо в мене твоя кров, але я знати тебе не хочу – душогуба… Ось де мій батько!
Остап підбіг до Карпа, присів біля нього на землі й став цілувати його руки…
Пан Овруцький не сподівався того. Він дивився на те божевільними очима.
– Мій син відрікається мене. Гайдамаку батьком зове та руки цілує – горе мені!
Пан Овруцький почервонів увесь, мов буряк, захитався й упав на землю неживий… Наступила довга мовчанка. Остап устав.
– Помоліться, братчики, зі мною за душу грішника. Сором такого батька мати, та все ж то моя кров…
Остап став навколішки біля трупа й почав молитися, закривши долонями очі.
– Я тепер пан цього замку й майна, – гукнув Остап, випрямившись. – Прикликати сюди маршалка цього замку, розв'язати всіх панів і привести сюди.
Козаки розбрелися. От ватажок наш штуку втяв, хто такого сподівався? Та що воно ще буде? – гуторили між собою, розтинаючи панам пута на руках.
Привели до Остапа старого наляканого маршалка. Шляхта посходилася.
– Пізнавай мене й засвідкуй перед шляхтою, хто я такий. Маршалок уже чув, що тут скоїлося. Він поглянув Остапові за
вухо й сказав:
– Свідкую перед Богом та ясновельможними панами, що це є ясновельможний Станіслав Овруцький, пан сього замку, який кілька літ тому загинув. Пізнаю його по от сім знаку, по цій червоній плямі.
Шляхта дуже здивувалася.
– А, може, й це ще нащось придасться, – говорив Карпо, виймаючи з гаманця золотий хрестик.
Маршалок подивився на хрестика:
– Так воно справді.
– Слухайте тепер мене, – гукав Остап, – ви, пани й пані, не лякайтесь нічого. Нікому й волос з голови не може впасти. Ви гості цього замку й мої. Вам, мої товариші, належить окуп воєнний за оцих бранців. Беріть усе золото, срібло, яке знайдете в цім замку, це вам вистачить, а їх не займайте, – я вас прошу. Мені цього не треба, я ваш товариш в долі й недолі до смерті.