І як тільки входить до свойого кабінету, обвішаного всякими традиційними, детективними трофеями й приладдям, то навіть іскорки зникають. Він зараз же хапає телефон, наставляє екран і телефонує. На екрані з'являється маленьке, обросле під вухами кудлатою шерстю личко в окулярах і, посміхаючись, киває докторові.
— Шпіндлере! Негайно екстрене зібрання! Хоч невеличке, приватне, але негайне. Важна справа. Не пізніше, як через півгодини, буду у вас.
Голівка мавпи пресерйозно ворушить губами, і в іелефоні чути гунявий голос:
— Голубчику детективе, ви, здається, замість злодіїв, повинні розшукати наперед просто людську логіку: як же можна за такий строк..
— Ах, Шпіндлере, мені треба порадитись! Кого встигнете. Я зараз їду до вас. Бувайте!
Перед тим, який грим вибрати, доктор Тіле задумується: Клара любить без бороди, білявий, з невеличкими вусами. Але це негарно, маленькі та ще біляві вуса не зменшують розмірів проклятого носа. Краще темно-русий, з борідкою, або ще краще з еспаньйолкою — в цьому є щось південне, фатальне І ніс же скрадається.
Через півгодини високий, гарно вбраний, середніх літ добродій з еспаньйолкою й темними густими вусами, над якими сокиркою випинається сухорлявий хрящуватий ніс, поважно входить до садка невеличкої вілли доктора Шпіндлера, відомого вченого-економіста.
Двері відчиняє сама Клара Мила Клара, дорога, напружена чеснота: вона боїться навіть трошки припудритись для нього, щоб чогось не подумав. А пенсне навмисне наклала на свої сірі, з темними обідками мило серйозні й такі ж жіночі, такі лукаво вабливі очі. Навмисне, бо докторові Тіле це не подобається, бо це робить її сухою, абстрактною. Ах, коли б вона могла, вона б скоцюрбила своє трішки заповне, але струнке тіло, зробила б плескуватими пишні жіночі клуби, а груди — о, ці безсоромні, випнуті, кричущі ознаки її полу: вона б знищила, як нищили їх середньовічні ченці на безсоромних статуях.
А все ж таки доктор Тіле в темнуватому передпокої ловить її сухувату теплу руку й швидко підносить до уст. Рука спочатку легесенько здригається, на мент, на коротюсінький мент стає безвольна й тільки тоді з обуренням шарпається й виривається. Сірі очі з обідками, блиснувши склом пенсне, неначе сльозами, гнівно й з докором озираються на нього.
— Я ж вас прохала, Тіле!..
Тіле благальне схиляє голову з еспаньйолкою на ліве плече й посміхається такою своєю ніжною, доброю посмішкою, що Клара безпомічно знизує плечима й швиденько йде в розчинені двері кабінету.
Біля столу в своєму "перманентному" спортовому сіренькому костюмчику, на тоненьких, кривеньких, широко розставлених ніжках стоїть Шпіндлер. Кудлата й велика, як у пуделя, голова з кучерявими заличками під вухами короткозоре схилилась до тоненької брошури, яку він тримає, як який-небудь товстий том, обома руками. Окуляри йому аж на чолі, і він мружить на брошуру очі так, як мружаться люди, що на них віє сильний вітер із порохом.
— А, детектив! Наш знаменитий детектив! Ну, яке ж таке страшне злочинство примусило вас так негайно турбувати нас? Га?
Чи він це цитує з брошури, чи від себе говорить, з певністю сказати не можна, бо на доктора Тіле зовсім не дивиться, і тон неуважний, заклопотаний, голова ж іще пильніше схилена до книжечки.
Одначе руку простягає кудись у повітря, здається, для по-здоровкання. І тільки, як доктор Тіле міцно бере цю руку у свою, тоді дивиться на гостя, зсунувши брошурою окуляри на крихітний носик.
На канапі сидить Макс Штор. А більше нікого нема: за такий короткий час скликати людей не так зовсім легко, як то думається спритним детективам.
— Ну, що ж за важна справа? Га?
Доктор Тіле озирається: на стільцях, на канапці, на всіх фотелях купами лежать книжки, брошури, газети, коректурні шпальти — сісти ніде. Не кабінет ученого, а склад книжок, та ще під час перевозу з одного помешкання на друге — все по перемішуване, порозгортане, понакидуване одне на одне. Клара теж озирається по хаті.
— Йозефе, з цих стільців можна покласти книги на підлогу?
Йозеф серйозно й критично оглядає стільці. Можна. Але обережно, в тому самому порядку (цебто слід би сказати: в тому самому непорядку).
Сам Йозеф Шпіндлер не сідає: йому стоячи зручніше слухати й переглядати брошури та газети, які він одну по одній бере з купи на столі. Відстовбурчивши нижню губу і мружачи очі, він, здається, цілком заглиблений у свою роботу. Але з несподівано промимрених уваг і запитів видно, що він добре все чує.
Клара, мила Клара сидить на канапі в другому кутку, як у фотелі, поклавши руку на книжку. Голову відкинула на спинку канапи, пенсне скинула. І так ця поза її нагадує той незабутній вечір у купе вагона, коли доктор Тіле вперше з нею зазнайомився, що страшенно трудно не дивитись на неї. А дивитись не можна — це перешкоджає розмові. (Навіть пасмо волосся, як ріг молодого місяця, так само й тепер обнімає щоку!)
— Ага, так вони знайшли первопричину — Інарак?
І Шпіндлер уважно й заклопотано нахиляє мавп'яче лице до газети, неначе придивляючись до тієї самої першопричини.
— Поліція, як відомо, завсіди відзначається надзвичайно розумною й глибокою аналізою. Але невже-таки ця дубина й досі не знає, що ми не крадемо, а беремо? А на одержання раз у раз даємо посвідки? Ну, добре, які ви робите з цього висновки?
Переглянута газета лягаь на ліву купу, а з правої беретьсл нова, англійська.
Доктор Тіле роздумливо й помалу погладжує долонею ребро носа. Він ще ніяких особливих висновків не зробив, але йому думається, що, можливо, через цю історію з коронкою вдасться добратися до Мертенса. Можливо, що Елленберг доручить докторові Тіле зробити доклад президентові Об'єднаного Банку й тоді...
Як раптом затихла, затаїлась, завмерла тривогою рука. Клари, що гралася шнурком канапи Бо тоді... разом із висадженим у повітря Мертенсом полетить і той, хто висаджуватиме О люба!
Шпіндлер морщить губи й ніс — утопія.
Макс Штор посміхається — неможливо.
А доктор Тіле жде, що скаже Клара Одначе Клара мовчить.
— Дурниці. Нікуди вас не допустять. І річ не в тому. Шпіндлер рішуче перегортає сторінку величезної газети і, нахилившись, починає мимривим, рипучим, байдужо неуважним голосом вичитувати з неї:
— Інтерес у другому. Зацікавленість Мертенса пропадом коронки в цієї князівночки підтверджує деякі чутки про ніжні почування його величності до цієї особи. Коли це факт, то він має для нас серйозне значення. Всі наші невдачі з замахами на Мертенса мали досі ту причину...
Шпіндлер присовує лице майже до самої газети.
— Умгу! Англійська буржуазія вже теж у ролі антимілітаристів і борців за "єдину республіку землі". Пікантно! Так, ту причину, що біля бідного вдівця Мертенса досі не було жінки. Цей гладкий бик зі своїми дерев'яними меблями, рогожами й тому подібною наївною декорацією претендує на славу аскета. Через те, коли ця спадкоємиця збанкрутованих королівських біржових спекулянтів дійсно закинула гачок на цю біржову акулу й акула клює, то нам рація мати свою людину в тому домі, де живе прекрасна рибалочка Чи допустять товариша Тіле до Мертенса, це невідомо, але що рибалочка може допустити до дому графа Елленберга акулу, то це дуже можливо. І тоді, дійсно, перспективи стають іншими. Тоді, може, справді він звідти вже не вийде.
Кудлата голова чорного пуделя підводиться від газети, і невеличкі, заглиблені очі старої, розумної й лукавої мавпи з сміхотливою іскоркою пробігають по присутніх .
— Отже, виходячи з вище сказаного, я пропоную, щоб Інарак висловив свою подяку графові Елленбергові й президентові поліції за їхню блискучу ідею доручити товаришеві Тіле вести справу дорогоцінної для всієї людськості коронки Зігфріда.
Як ясно, по-дитячому, з полегкістю сміється Клара! (А руку дати цілувати ні за що не хоче!)
Макс Штор теж сміється, але не так ясно й легко— в тому домі, де живе рибалочка, звідкіля, може, Мертенс не вийде, живуть його батьки. Не знають і Тіле, і Клара, але... "і одречеться батька, матері"...
Отже, нарада зупиняється на тому, що товариш Тіле сьогодні, зараз же, негайно повинен помістити до Елленбергів одного з товаришів. Це поки що єдине, що можна зробити реального. Дальші заходи залежатимуть од розвитку ситуації.
***
Князівна Еліза рівно й струнко ходить по червоному салоні, волочачи за собою по килиму тінь. Рівно й струнко, як вірні піддані, витяглись перед нею книжки на великому червоного дерева столі. Весняний вечір, що млосно, розніжено зазирав із саду, прогнано геть важкими червоними портьєрами— не треба ніякої весни! Струнко, суворо ступають думки в душі, рівними, напруженими, вимуштруваними кроками. Хто хоче дійти до мети, в того думки, не зважаючи ні на які катастрофи й нещастя, повинні ступати вимуштруваними кроками.
Тихий стукіт у двері; тихий рип, почтива, механічна, бездушна постать льокая. Граф Адольф фон Елленберг просять дозволу відвідати її світлість.
Нечутно, м'яко, стишка впливає граф Адольф. М'яке, безкісне, ватяне тіло поштиво зігнуте сумом і скорботою, — ах, таке нещастя з коронкою, з дорогоцінною реліквією великого минулого, з найсвятішою пам'яткою незабутніх часів слави й величі!
Червоно-золота голівка рівно й непорушне стримить із глухого, високого чорного коміра — червоно золотиста квітка в чорній вазі. Очі холодно, спокійно й уважно слідкують за рухами м'яких лиць і голених, непідфарбованих уст, помащених найпоштивішим і співчутливим усміхом.
Так гордо, чуйно й нашорошено-спокійно дивиться молода золотиста левиця на м'який підлазливий підступ старого ягуара. Ледве помітно здригують вуса, гнучко, привітно й знеможено вигинаються хвости. Хто перший зробить скок?
Ах, це такий удар для родини Елленбергів, що на її лоні могло статись оте святотатське злочинство. Головне, що так надзвичайно таємно, загадково, не лишивши ані найменшого сліду, вчинив злодій цю страшну річ. Очевидно, великої сили й досвіду злочинець. І боротьба з ним нелегка, ах, на жаль, нелегка, це з усього видко. Поліція, детективи? Ех, що вони можуть у такому випадку? Тут іншої, зовсім іншої сили треба!
І граф Адольф зітхає так, як людина, що вирвала б серце своє і своєю рукою поклала б його на стіл, коли б це могло помогти. А в сірих очах повільно, обережно вигинається напружений хвіст.
Золотиста молода левиця байдужо, гордо чекає: цікаво, цікаво, чого він підповзає, чого так розстилається співжалем і зітханнями.
Так, і їй шкода, що саме в родині старого друга її батька це сталось.