Родю, дорогий мій!..
Родіон (скажено). Мовчіть!! Не смійте так говорить зі мною! Дегенерат я, а не Родя! Розумієте? Жаліть мене прийшли? Рятувать? Від чого рятувать? Коли вам по-людськи жаль, то вбийте мене! От жалість, так!.. Та я ж і без вас підлий, і без вас! І без вас я вже брешу собі, ховаю правду. (Кричить). Я — божевільний! Чуєте? Божевільний, наслідственно хворий! Усі мої екстази, підняття, безсонниці — хвороба, а не... (сміється) любов. Я думав — любов! Ніякої любові мені не треба тепер! Нічого не треба! Край всьому... І я, і я, виявляється, всього-на-всього паршивий дегенерат! А я хотів творити життя, любов, сім'ю... Я! Я?! Хотів родити "сильних, здорових, нових" дітей!.. Ви! Розумієте ви, на що ви могли наскочить? Га? Почуваєте ви цей жах? Га? І розумієте ви, на яке злочинство ви тягнете мене? Розумієте?.. Ідіть звідси! Ідіть швидше! Швидше, швидше!
Прокопенкова (спокійно). Ні.
Родіон. Ні?
Прокопенкова. Ні.
Родіон. А чого ж ви хочете? Мучить мене?
Прокопенкова. Щоб ви спокійно вислухали мене.
Родіон. А навіщо мені спокій?
Прокопенкова. Щоб зрозуміти.
Родіон. А розуміть навіщо? Навіщо ме... Що це? Чуєте?.. Гомін якийсь... Ніби крик юрби.
Прокопенкова. Я нічого не чую.
Родіон. Так?.. Умгу!.. Значить, це я чую. Добре. Слухайте: ну чого ви хочете від мене? Щоб я став падлюкою? Поганим боягузом і злочинцем? Так? Чекайте! Ви хочете переконати мене, що я не хворий і маю право родити... дегенератів? Так? І це ви, ви хочете?! Ідіть до Гордого, до Вукула, до кого хочете, але звідси тікайте. Чуєте? Ви ж розумієте, що мені треба спершу падлюкою стать, а потім бути мужем і батьком. Розумієте ви це?!
Прокопенкова. Ні, не розумію!! Я тисячу червонопиких здоров'яків не візьму за одного такого хворого, як ви! Ви це розумієте? І як ви можете говорити про це? Як смієте? Хіба я похожа на тих, яких беруть заміж? Хіба я сама не знаю, на що йду? Хіба я сама не вибираю, не шукаю, не оцінюю? Хіба я не хочу чесно й свідомо родить дітей?!
Родіон. Так. І от через те ви й повинні...
Прокопенкова. Так, через те я й кажу вам: хочу вас! Правда, будуть й страждання, і страх, і тривога, але хіба щастя в безхмарності, в задоволеному хрюканню? Та ми ж творити його будемо, згадайте! Ми самі будемо робити наше щастя! Брехать? Навіщо вам брехать? Хіба ми не досить сильні, щоб казати правду одно одному, яка б вона не була?
Родіон. Тепер, може, й сильні, а потім? А потім, коли я почну слабнути? Ляж неодмінно почну, неодмінно! Коли гостро не заслабну психічно, то буду нікчемним, слабосилим. У мене перед очима приклад: Олімпіада. Шість років тому це була добра, чула, смілива дівчина, революціонерка. А тепер? Тепер—це обідчива, але егоїстка. І мені ясно, через що така зміна. Оце саме мусить бути й зі мною. Необхідно.
Прокопенкова. Та чому необхідно?
Родіон. Господи! Та кажу ж вам: я — психічно хвора людина. Вдумайтесь же ви в це! Я ще тверезо думаю, але божевілля вже живе в мені. Уже є воно, я почуваю його всією істотою своєю, я жду його. От я балакаю з вами, а сам уже прислухаюсь, як воно підкрадається до мене. От-от, і в цю мить по мені йде хвиля жаху. Мороз, мороз... от тут, по руках... Уночі сиджу, й раптом хвиля котиться, котиться, ось-ось щось лусне в голові, й мозок мій розіллється вогнем божевілля... Хіба я цього не помічаю?.. Бачите, зблідли? Бачите?
Прокопенкова. Ні, я нічого... Я тільки...
Р о д і о н. А що ж далі буде? А галюцинації? Дідок мені з'являється. Маленький, сивенький, з гострими, от такими губками... (Кашляє, поспішно хапає за руку Прокопенкову). Нічого, нічого... Мороз іде по тілі, але він не явиться. Він з'являється, як я сам. Сидить і посміхається, хитро, паскудненько, ласкаво. І не так сам він страшний, як чекання його, як той мент перед тим, крли він з'явиться. Жах дикий, іменно — божевільний, кричащий обхоплює. Це страшніш усього. От я вже боюсь, боюсь, що він прийде! Кілю, я боюсь! Він тут, він зараз...
Прокопенкова. Родю, Родю, нічого нема! Родю, дорогий!
Родіон. Кілю, спаси мене! Він ззаду, він ззаду... (Кричить). А-а-а!
Прокопенкова (обхоплює його голову, тре виски, цілує). Родю, Родю, не треба!
Родіон (зразу опадає, немов очутившись від власного крику). Фу, що це зі мною?! (Встає, ходить). Господи, яка гидота! Простіть, Кілю.— Цього не повинно було бути, я міг утриматися...
Прокопенкова. Сядьте сюди. У вас попсовані нерви, й більш нічоїо. Я сама могла так само закричати, як ви. Та трохи й не закричала. Нічого дивного нема: кожний закричить, як почне розмальовувати. Не треба, насамперед, думати про це. Не треба.
Родіон. Так, коли думаєш... (Задумується).
Прокопенкова (бере його за руку). Треба тільки полічитися, та й годі. Давайте поїдемо за кордон, поживемо десь в здоровій місцевості, спокійно, тихо, й нічого не буде. Правда?
Родіон сидить, стиснувши голову руками, не чуючи.
Прокопенкова. Правда, Родю? Слухай, любий, хороший мій. Слухайте, що я вам...
Родіон (раптом, буйно схоплюючись). Так ні ж! Ні! Цього не буде! Не скоряюсь! Чуєте: не скоряюсь! Кілю, хочете бути моєю жінкою? Хочете?
Прокопенкова. Хочу!
Родіон. Не боїтесь родити зі мною дітей? Ні? Я той? Той? Твердо вірите в це? Не боїтесь?
Прокопенкова. Нічого, не боюсь!
Родіон. І не бійтесь! Не бійтесь, кажу я вам. Я-ак?! Маючи свідомість, волю, маючи цю колосальну силу, ми можем чогось боятись?! Нічого не боюсь! Не вірю! От стіл, вікна, дерева, небо! Ось та, яку я люблю. Отже, мої думки чисті, ясні, здорові. В чому ж річ? В чому? Ні, годі! Годі! Більше про це не думати. Так? Давай балакати про щось інше.
Прокопенкова. Так-так, про інше. Слухай, навіщо ти хотів сьогодні бачити Миколу Івановича?
Родіон. Миколу Івановича? (Зразу хмарніє; мовчить понуро). Хочу сказати йому, що Олімпіада хвора й що він не повинен женитися з нею.
Прокопенкова. Та-ак?! Миколі Голубцю ти хочеш це сказати? (Сміється), Ну, знаєш! Голубцеві він хоче сказати такі речі! Та хіба йому сестра твоя чи діти потрібні? Та це ж найпаскудніший з доцентів, кар'єрист і підлиза. Всі студенти кажуть. Дай ти йому спокій. Не до таких треба звертатись.
Родіон. Та невже він такий?
Прокопенкова. Препоганий суб'єкт!
Родіон (хмуро). А він прийде. Що ж я йому скажу, для чого прохав зайти?
Прокопенкова. От дурниці! Скажи, що хотів сказати одну річ, та потім рішив, що він не вартий того. Та й край.
Родіон (сміється). Так і сказати, що не вартий?
Прокопенкова. Так і скажи.
Родіон (глибоко зітхаючи). Кілю! Невже помилування? Га? Невже? У мене в цю мить такий стан, який, мабуть, буває у присуджених до смерті й помилуваних. В перший час помилування. Ще стоять в душі тіні жаху, ще все пам'ятається, але вже й спалахує щось ясне, яскраве. Знаєш, Кілю, поїдемо кудись, де багато-багато сонця. Кажуть, в Єгипті чи в Алжірі воно завсігди є. Добре? І будемо жити. Тільки дітей у нас не буде, поки все не стане ясно-ясно. Так? Так?
Прокопенкова. Так! Ми зробимо все, що в нашій силі.
Родіон. Чудово! їдемо. (Пауза). Страшенно дивний стан весь час: я ніби трісочка на хвилях. То зносить угору, на самий гребінь, і все блискає в душі, кричать від радості хочеться. То шпурляє тут же вниз, в сіру ковбаню. От і цю мить.
Уже туга. Страшенна туга! Слухай, Кілю, а чи не легкодухість це? Не підлота моя, що я згоджуюсь? Уступка ж, уступка! Це ж не те, про що я мріяв! Я ж брешу собі! Га? А це ж найстрашніше, коли брешу собі. Краще смерть, ніж брехня собі! Краще вбити себе, ніж... Кілю, я ж брешу, брешу! Га?
Прокопенкова. Родіоне! Ти що обіцяв? Годі. З тим усим покінчено. Держись на гребіню. Навіщо ж воля у тебе? Родю?
Родіон. На гребіню? (Обнімає). Спасаєш? Спасаєш мене чи сама віриш? Віриш?
Входять Голубець і Ліма.
Родіон. А, Микола Іванович!.. І Ліма?
Прокопенкова. Родіоне, не треба! Добре? (Виходить наліво, киває головою гостям).
Голубець (ввічливо). Виконую обіцяння, Родіоне Ти-мофійовичу. Я люблю точність. Моє поважання.
Родіон. Дякую. Сідайте. Але я... знаєте... Я, власне, прохав вас самих зайти... Та й річ, про яку я хотів говорити, вже не... Вибачайте, Миколо Івановичу, я сьогодні трохи... той...
Голубець. Я розумію, я розумію. Будь ласка.
Ліма. Чого мадемуазель Прокопенкова втекла?
Родіон (сидить, похмурившись, думає, не чує її). От що, Миколо Івановичу... Я хотів з вами побалакати на таку тему... Лімо, ти не можеш вийти на хвилинку?
Ліма. Ні.
Родіон. Чому?
Л і м а. Я можу знати все, що торкається мого будучого чоловіка.
Родіон. Звідки ти знаєш, що це твого мужа торкається?
Ліма. Чую. І маю право знати все.
Родіон. Ах, зараз же це "право". Ну, коли право, то прошу! От що, Миколо Івановичу... Ліма, вийди, я тебе прохаю!
Ліма. Ні! Але коли ти...
Родіон. Добре! Для тебе ж буде корисно. Прошу. Вам, Миколо Івановичу, відомо, що у нас погана наслідственність?
Голубець (встаючи). Ви про це? В такому разі не турбуйтесь, Родіон Тимофійович: Тимофій Наумович сьогодні все мені сказав. Я лишаюсь при свойому. Це справи нітрошки не міняє.
Ліма. Яка наслідственність? Що таке?
Голубець. Нічого, Лімо. Потім я тобі поясню. Дуже я вам дякую, Родіоне Тимсфійовичу. Це все, що ви хотіли мені сказати?
Родіон. Так, це все.
Голубець (Лімі). Бачиш, нічого небезпечного й протизаконного нема. Вона боялась одпустити мене самого, думала, що ви будете запрошувать мене в нелегальне товариство. Ну, до приємного побачення. Я поспішаю.
Родіон (посміхаючись). До побачення. Значить, вас це не турбує?
Голубець. Родіоне Тимофійовичу! У кожного своя наслідственність. Я трохи знайомий з вашим відношенням до цього питання, але находжу його... занадто, як би сказати, експансивним. Бувайте здоровенькі!
Ліма. Всього доброго, Родю. Як ся маєш?
Родіон. Бувайте. Дуже добре себе маю.
Ліма і Голубець виходять.
Родіон (швидко ходить по хаті, потім кличе). Кілю!
Прокопенкова (входячи). Ну що?
Родіон (злісно сміючись). Нічого. Сказав. Але він не боїться. Він цілком свідомо готовий засмічувати людськість своїми дітьми. Не злочинець? Ні? Спокійно і безжурно. Ради якогось десятка тисяч рублів. А сам писатиме статті й читатиме лекції про добро, правду, Спінозу, Канта, красу, справедливість. Та яка ж правда й добро можливе, коли ми, падлюки, засмічуємо життя? Ми даємо людськості дегенератів і тут же гаряче балакаємо про красу, правду, справедливість! А я? А я сам? Не такий же хіба? Ні?
Прок о.п е н к о в а (сильно, гнівно).