з Едвіном... — додала шептом. — Підла душа! Продав мене баронові.
Усе чув барон, та при остатнім слові захитався на ногах і упав додолу, мов сніп. Нікому було й піддержати його. Поки привезено доктора, він уже був небіжчик.
XXI
Не судилося Іванові зазнати щастя при боці Ніни. І хто її зрозуміє, жіночу натуру? Тут сама набивалася йому, троха не на шию йому вішалася, поки з нею одружився, а в кілька неділь по весіллі покинула його з капітаном від гусарів.
Так само не дало йому щастя й панування на князівських добрах. Колись, бувши ще сільським парубком, він не міг здумати собі нічого кращого і щасливішого, як життя дідича. Але тепер те життя остогидло йому за кілька неділь.
Бачити довкола себе тілько людей, котрі працюють на тебе, а не могти самому нічогісінько робити — се для нього було найбільшою мукою.
Трібував проводити зиму в місті, але містове життя ще менше приходилось йому до смаку. Забави навкучили йому, товариство було йому не до душі, а головно і тут убивав його недостаток праці. Сох щораз більше і спадав із сил. Лікарі порадили йому рух, зміну повітря. І ось він пустився пішки в дорогу по краю. Але чудодійний перстінь не позволяв йому навіть на сей труд. Хоч здавалося, що Іван іде піхотою по землі, то прецінь він чув, що невидимі руки несуть його в повітрі і не позволяють навіть доторкнутися ногами до твердої землі. В цілій подорожі дізнавав Іван чуття того листка, котрим кидає буря. Воля його ослабла, бо їй не приходилося поборювати ніяких перешкод. Тільки тепер він пізнав основно, що праця — се не тільки твердий обов’язок чоловіка, але прямо условина його життя, конечна для життя так, як повітря до дихання. Пізнав, що без праці чоловік звільна перестає бути чоловіком, самостійною істотою. Недостачі тої людської самостійності не нагородять йому ніякі скарби, ніякі розкоші, бо все, здобуте без праці, являється чимось чужим для чоловіка, якимось привидом, холодною лудою, котра не насичує духа, а тільки його знеохочує і затруює.
І почав Іван проклинати той чудовий дар, котрим колись так тішився, як найціннішим придбанням, а котрий тепер стався не його власністю, але його невмолимим паном, всемогучим владником його тіла й душі. І зовсім природно: хто мені все дає, від того я весь залежу, у того я весь в руках. На Іванову душу чимраз тяжче налягала чорна хмара того почуття, що він дуже грішить, уживаючи всього без праці. Він почав боятися сам своїх, навіть найневинніших, бажань, щоби зараз не бачити їх сповненими. Цілими днями мовчав, сидів взаперті і переносив пекельні муки, силуючись нічого не думати, нічого не бажати.
Інколи перебирав в думках своє минувше від тої хвилі, коли почув писк зачарованої мухи в дереві. Що приніс йому той перстень? Якого добра зазнав він із-за нього? Щоправда, він заспокоював його звірячі потреби, але не в більшій мірі і не ліпше, ніж би се могла вчинити служба у простого мужика. Противно, там, на службі, він хоч часом чув себе вдоволеним, співав, спочивав по труді, а головне — був здоров і сильний, а тепер!.. Правда й те, що пізнав шмат світу І людей, та і з сього яка йому користь? Світ усюди один, бо люди одні, а пізнання людей замісто щастя, вдоволення і розкоші дало йому пізнати і зазнати цілу безодню горя, терпіння, брехні та підлоти. Те знання дуже сильно підкопало його віру в людей, його охоту до життя. Але найбільше болючим для його щирого серця було те, що перстень його не тільки не давав щастя йому самому, але не позволяв йому робити добро другим, помагати терплячим і потрібним. Все, що перстень той давав, служило самому тільки Іванові; в третіх руках по якімось часі щезало без сліду, мов піна на бистрій воді.
— Ні, не хочу довше жити в такім пеклі і ще й носити те пекло з собою! — сказав одного разу сам до себе Іван. — Не хочу довше носитися з тим перстенем. Не хочу бути на вид всемогущим, а на ділі невольником, на вид мати все, чого душа забажає, а на ділі не мати найпотрібнішого, без чого ані душа, ані тіло жити не може. Хоч який малий сей перстень, — додав він, оглядаючи дідів подарунок на своїм пальці, — то все-таки стався він для мене більшим тягарем, ніж усе, що я двигав колись, під час моєї служби, надавив мені тяженькі мозолі там, де би їх не надавили ніякі мішки з зерном, ані в’язанки дров. Та годі терпіти! Піду на те місце, котре вказав мені дід, і віддам йому його дарунок.
XXII
Сонце хилилося вже до заходу, коли Іван прибув на звісну нам полянку. В лісі стояла врочиста тиша. Рої комариків і золотокрилих мушок бриніли і хвилювали в тіні дерев.
Десь трохи далі стрекотіла сойка, стукала жовна о сухе дерево. На середині полянки пражило сонце, розходився запах розігрітого чябрику, похилялися до сонця високі вершечки тоненьких лісових трав. Великий чорний гриб в понурій задумі стояв на гладкім голім місці під смерекою.
— Діду! Діду! Діду! — скрикнув Іван і тричі вдарив ліскою по смереці.
На той окрик затремтіли трави, втихли мушки, а дерева подали собі Іванові слова з рук до рук, розносячи їх по ярах і лісових заломах. Але луна дрімала. В тій хвилі гриб пробуркався зі своєї задуми, порушив широкою розплесканою головою і почав рости, рости. Швидко перемінив свій вигляд, і перед Іваном став дід у своїй власній поставі.
— Ну, що ж, синашу, прийшов ти таки! — сказав дід, киваючи головою на привіт Іванові.
— Приходжу, дідусю.
— А швидко якось, небоже! Видно, не дуже смачний мій дар.
— Швидко? — скрикнув Іван. — Але ж я за, той час пережив більше, ніж у сто літах звичайного життя.
— Ну, але ж мій перстень сповняв свою службу добре? Надіюся, що не кривдуєш собі на мене.
— Та що маю кривдувати, — сказав Іван. — Добре сповнював свою службу — се так. Тілько, мабуть, служба тота не на мої плечі шита, дідусю. Не можу довше витримати того добродійства і приношу вам назад ваш дар.
— Я так і знав, що не видержиш, — усміхаючися, мовив дід і взяв перстень та застромив його собі на палець. — Ну, але що ж ти тепер будеш робити?
— Буду робити, працювати! — радісно скрикнув Іван.
В тій хвилі, позбувшися перстеня, він почув себе вдесятеро сильнішим, здоровішим і смілішим, ніж був перед хвилею. — Тепер тілько я пізнав, яким добром для чоловіка є праця.
— Ну, але, може, хочеш іще дечого від мене взаміну за перстень?
— Ні, не хочу нічого! — відповів Іван. — Бо і що ж ви можете мені дати? Того, чого мені найбільше треба — щастя, внутрішнього вдоволення...
— Е, сього, небоже, я тобі дати не можу! — сказав дід.
— Знаю се, — мовив Іван. — А за все інше спасибі вам. Усе інше я собі здобуду працею, в меншій мірі, в більшій мірі, — різниця невелика. Бувайте здорові, дідусю!
— Іди здоров, синашу! — сказав дід і, закрутившися млинком на однім місці, пірнув у землю, мов той свердель.
*
Що сталося з Іваном? Здалося йому нараз, що якась важка змора, котра досі держала його в своїх лабах, відступила від нього і позволила йому віддихнути свобідно і випрямитися. Він віддихнув, підняв угору голову — і пробудився!
— А! Що се зо мною було? — скрикнув, схапуючися з пенька, на котрім сидів дрімаючи.
— Чи се сон був, чи й справді я вандрував по чужих краях?
Оглянувся довкола і побачив свою сокиру, зарубану у пеньку.
— Тьфу, щезни, маро! — скрикнув Іван. — І присниться ж чоловікові диво! Певно, я десь у таке дивне місце сокиру зарубав. Та гов, чи направду се був лише сон? Але ж, господи мій, то я мусив довго спати! Адже ж мені бачилося, що я щонайменше рік часу прожив. Ну, але що-м бачив світа, то-м бачив, хоч у сні лишень, то на одно вийде!
І, пригадавши собі всі свої пригоди, він зо страхом почав общупувати свої руки і ноги, чи справді він не є такий ослаблений, яким чув себе перед хвилею. Та ні! Богу дякувати, був здоров, сильний і молодий. І хоч усі пригоди були тільки сном, але любов до праці, котру з нього виніс, лишилася в нього на ввесь вік.
І він кинувся зараз, нарубав дров, зв’язав здорову в’язанку і, завдавши її собі з пенька на плечі, згорблений удвоє, але вдоволений сам із себе, потюпав до села.
Львів 1890 — 91.
__________________
* Добре (англ.).— Ред.
* Хто дасть більше (польськ.).— Ред.
* А шляг би його трафив (шляг — грець, удар) (нім.).— Ред.