— Панський бунт, а не революція! Яке нам діло до Установчих Зборів? Нащо нам здалися гори книжок з їхніми законами? Споконвіку ми були вільними і такими тепер мусимо стати! На сліпу смерть я не піду, щоб хтось потім на моїх кістках будував якісь памятники й виписував на них слова людожерних їстин, як зараз виписують наші патріоти на вбогих надгробках полеглих в сліпих боях наших товаришів, які нічого спільного з ними не мають. Ні! Ми повинні отверто сказати — чого хочем!
— Самостійної Української Народньої Республіки. — вставив Данило.
— А що мені по тій Республіці, як народу в ній не буде? Я народу хочу ! Щоб було дійсно без холопа і без пана, щоб народ сам управляв собою, а то...
— Почекайте, товаришу, до тогож воно йде! — сказав Данило. — Але ви згодьтеся з тим, що ранійш ми мусимо знищити всі зовнішні причини нашої неволі, а потій уже змагатися внутрі за бажаний нам устрій !...
— Мені однаковий ворог — пан український, як і московський, а тому... — почав було казати Проць, але Данило його перебив;
— Не можна так навманя йти! Треба добре вважати на те, що маєш зруйнувати, бо завжди лекше руйнувати, як творити...
— А вони, товстопузники й патріоти, хіба не руйнують?! Тільки в них уже сістема вироблена, он що! Вони один міліон знищать, другий обкрадуть, третій пороблять своїми наймитами, а четвертому для потіхи церкву збудують, або школу заведуть, де будуть учити всяких дурниць про те, що таке Бурбони, Габсбурги, або "рідне коліно" Мономаxовичів!... Плюю я на те все!... Я чую голос землі, заклик ґрунту рідного і йду за ним! Дивно мені, що ви його не чуєте!...
— І я, товаришу, чую той голос ! — тихо сказав Данило. — Ще з дитячих літ чую його і йду за ним! Але мало того, щоб тільки йти за ним, а треба виконати волю його...
— Правду кажете!
— Святу правду! І в їмення цеї правди я й стримуюся, бо що ми можемо тут почати, як самі знаходимся на чужині? Що не кажіть, а своя сила є лише тоді силою, коли вона на свому ґрунті!
Проць упав на коліна:
— Бога ради, на Україну! Я не витримаю тут далі, я не зможу жити, я вб'ю себе і вб'ю... вб'ю вас, навіть!...
— Прийде час і підем...
— І Данило скорше відчув, ніж побачив, як Проць витяг з-за пазухи револьвера і прицілився в нього.
— Мусиш йти на Україну! Чуєш, — мусиш!... Хіба ти не знаєш, що ти сила? Ех, як би я мав таку силу, то звоював би усі міста й збогатив би села! Доволі їм наживатися обманом! Я розмістив би господарські школи між хуторами, позаводив-би ґімназії на селах, повідчиняв-би торговельно-промислові школи в містечках, переніс-би академії в наші зелені гаї і освітив-би те все електрикою, щоб всі бачили радість життя свого і любили його настільки, щоб забулися срамотні давнії години і щоб вільна праця йшла поруч вільної науки тільки для загального добра...
— Фантазуєш, Процю! — зітхнув Данило. — Все те може бути лише тоді, коли на зустріч цьому піде само місто!
— Не правда! Ти сам ще будеш боротися з містом, побачиш! Я знаю, що будеш, бо бачив, як ти вдихаєш у себе дихання чорнозему, навіть чужого !...
— Можливо! Дуже навіть, можливо, що піду, але ще раз скажу, — треба вміти терпіти і треба боротися. Ми підем на Україну не самі, а всі разом, скільки нас тут є!... Це, здається, також правда, що ми самі не маємо права туди заявлятися... — сказав Данило.
— Я вірю вам! Дуже вірю! Простіть мені!...
Встав на ноги і вистріляв у повітря всі шість набоїв, а револьвера обережно сховав за пазуху.
— Що я? — заговорив винувато. — Ніщо, майже! — Я все одно, що полонений і тільки завдяки вам блукаю на волі і, навіть, змагаюся з вами... Ви можете звертати на це яку небудь увагу, або й зовсім не помічати мене, але ще раз скажу: ходім до свого ґрунту!...
— Підем, як тільки прийде час! — відповів Данило.
В лісі посвітлійшало. По небу, черкаючи краями об верхи свірки та соснини і плутаючись в легеньких біленьких хмаринках, котився срібний кружок місяця.
— Так, так!... Обов'язково підем!... Скоро підем, бо вже годі терпіти! — сам до себе говорив замислено Данило.
— Коли не на Україну, так у могилу, бо вже годі терпіти!... — в тон Данилові, говорив Проць.
Потім затих і задивився на місяця. Дивився довго як зачарований і враз заспівав. Данило вражено відступив від нього на де кілька кроків і уважно став слухати невідомої йому пісні. А пісня виривалася з його грудей вільним птахом і, здавалося, метушилась серед темних латишських борів, шукаючи також дороги на Вкраїну. —
"Журо моя, журо!
Тось мя зажурила:
Мене, молодого
З білих ніг звалила.."
Коли Проць скінчив і повернувся лицем до Данила, то він підійшов до нього і сказав:
— Завтра-ж починайте підготовляти всіх до повороту на Україну! Годі терпіти!
Проць елястично перегнувся до низу і поцілував його руку.
Данило схопився і хотів йому щось сказати, але він, як серна, побіг у напрямі землянок, де містилися з'українізовані сотні N — ського полку 41-ої дівізії.
15. "ТОВАРИШІ СЕЛЯНЕ!"
Коли Данило добився до Бахмача, то на Вкраїні було вже два уряди: один у Київі, другий у Харкові. Обидва уряди були революційні і обидва виставляли найпривабливійші гасла боротьби, але обидва не мали власних сил. В той час, як перший покликався на "волю трудового селянства" і гаукав підтримки в німецьких ґенералів, другий славословив чин "революційного пролетаріяту" і користувався допомогою Москви. Говорилися сотки і тисячі "революційних" фраз, практикувалися десятки "соціяльних" реформ, оголошувались закони і декрети, але все те було лише уявою, бо маса йшла своїми власними шляхами, тими шляхами, на яких вона стикалася ще сотки літ тому назад. Зі сходу йшли звичайні Москалі, ті самі Москалі, які ходили з Андрієм Боголюбським і Петром Першим, а на Україні здіймався в гору сам чорнозем, який здіймався колись в Землі Болохівській, який движав в часи Хмельниччини і пручався за Коліївщини.
І став Данило між двома огнями, не знаючи сам, котрий горить для світла, а котрий для знищення. По соціяльній ідеольоґії йому був ближчий Уряд Харківський, але він суперечив самим природним вимогам чорноземного ґрунту, за що знов ховався Уряд Київський, будучи явним ворогом того руху... Народ хотів своєї Мужицької Держави з твердою владою сильної одиниці. Розумів це й Данило, але як він міг висловити це прилюдно і в такій формі, щоб зрозуміли його. "Аджеж нарід управляв собою вічами ще за князів своїх!... Чому б, справді, зараз не можна було б вернутися до того устрою?" — казав Данило до Проця, а Проць здивовано моргав очами і тільки міг відповісти: "Не кажіть цього нікому, бо вбють..."
Після того, як у січні місяці 1918 року Харківський уряд спромігся крівавою боротьбою здолати Київ, Київський уряд подався на захід і коли через де-який час росповсюдилися чутки про те, що він мав вернутися назад з німецькими ґенералами, Данило зрозумів, що цим самим він нищить самого себе, а тому розпустив по домах усіх своїх козаків, які боролися з ним коло Хвастова. а сам взяв з собою Проця і подався з ним до свого рідного Трипілля. Побачимо, що то буде з цього?" — казав до Проця під час подорожі. — "Моя думка така, що наш час ще не настав!"...
Як стішилася ним бідна мати, про те важко й росповісти. Досить того, що понурий Проць, дивлячись на їх зустріч, ридав як мала дитина. "Боже мій! — казав він. — Я так тішуся, що ти хоч маму маєш!"... і плакав, плакав, плакав...
— Мамо! — сказав Данило, показуючи на Проця. — Прийміть його і привітайте, як свого сина рідного! Хай буде нам замість Олекси, бо для мене він давно вже став братом...
— Сини мої! — заплакала мати. — Ой, що та війна робить!...
Коли були виплакані всі болючі сльози й вичерпані усі скарги, то в хату прийшла нечутно тиха радість і вколисала спокоєм їх душі.
— Якось будем жити! — промовив Данило до Проця. — Тут свої люди, гречкосії все, а з ними тепер можна буде все зробити...
— О, як-же тут тебе ждуть! — сказала мати. — Жде Петро Ґонтаренко, Маруся, Стьопа і навіть піп. Тепер вони всі тебе згадують і кажуть, що якби ти був з ними, то все булоб добре!...
— А що робить Маруся?
— Вона тепер учителькою тут.
— А Петро?
— Він недавно з фронту вернувся... Суцилистом себе називає і всіх намовляє до цього.
— Цікаво... — простягнув замислено Данило. — А піп як?
— Якось він проходив до мене і казав: "Чув я, що ваш син за Самостійну Україну бореться, за порядок настоящий... Ото ж вибачте мені, що я колись був несправедливий!...
— Зауваж, — промовив Данило до Проця, — що тепер під жовто-блакітний прапор всяка всячина лізе! То-ж той піп виїмковий, можна сказати, був ворог усього мужицького, а тепер — як стій та дивись... Гм...
Замислився Данило важко і вернулося до нього давне дитинське почуття надії на щось нове, на майбз'тне.
З цим почуттям він ходив весь час, навіть і тоді, коли вернувся уряд з німецькими ґенералами і коли ці ґенерали зрадливою рукою повалили його і посадили гетьмана, який заявив про себе тільки карними експедіціями на села.
То сям, то там, горіли села, скрізь і всюди гуркотіли гармати і звідусіль ішли тяжкі вісти про те, що далі ніхто не зможе терпіти. Повстала Звенигородка, згоріла гайдамацька Лисянка, заворушилися в Сквирі й Таращі, але скрізь і всюди здавила все залізна рука другів цього "славного гетьмана..."
Починали хвилюватися й повставати в инших місцях України: на Волині якийсь Фесенко обявився, на Київщині Павловський смуту сіяв, на Полтавщині Шинькар ворушився, на Чернигівщині Ангел змагався, на Херсонщині Григоріїв хвилював мужицький розум, на Харківщині Балбачан погрожував "зробити все по свойому", а на Катеринославщині Махно повстав і не визнавав нічого...
Наростала велика трівога, яка що хвилини загрожувала вибухнути страшним всенароднім заворушенням, коли все мало повстати й знищити ненависне ярмо чужинецької сваволі... Трівожилися й збіралися цілими громадами на таємні наради в степу, купчилися ватагами по лісах, перебиралися на схід і прилучалися до червоних, з якими ще не так давно збіралися боротися не на життя, а на смерть...
Хвилювалися й Трипільці і навіть уже готові були приєднатися до Таращанських повстанців, які в силі двох повних голків перейшли до червоних і, разом з ними, боролися на протязі цілого літа з гетьманськими сердюками коло Бахмача.