Не туди гне.
– Не туди, – погоджувався Кутень.
– На демагогію сподівається. По магазинах вранці ходить, перевіряє, чи хліб добре випечений продають... Народник!
– А жінка його на базарі за м'ясо торгується, їй-богу, сама чула, – божиться Надія.
– Діла-а, – підливає Кутень.
– Дружками себе обсаджує, – не може стерпіти Бунчукова душа неправди. – Гайворона – жінчиного брата – членом бюро райкому зробив... Своя рука.
– Другого секретаря райкому у себе поселив, – додає Кутень.
– Кого, Земцова?
– Еге ж. Сам зайняв три кімнати в колишній ощадкасі, а одну Земцову віддав, щоб під рукою був завжди... А то ж не хата, а сміх. У дядьків кращі.
– Заграє з людьми, ось, мовляв, який я скромний... А що ж ти за секретар, якщо ти квартири людської не маєш? А як начальство високе приїде? По чайних будеш водити? – Бунчук випиває чарку і без апетиту жує кислого огірка. – Ой, колись вищі інстанції придивляться до цього питання і ще пошкодують...
– Ой пошкодують, – повторює Кутень. – У мене все записано...
– Йому, цьому Мостовому, легко, бо район на ноги поставлений, все закручено і котиться, а коли я прийшов... Сто комуністів було... Усе на своєму горбу виніс.
– На горбу, на горбу, – Кутень мимоволі дивиться, чи є горб у Бунчука.
– Доведе він цей район...
– Ой доведе, – сонно кліпає Кутень. – Надеж-ж-ждо, принеси-но маслянки.
– Але справжні комуністи мовчати не будуть! – підвищує голос Бунчук.
– Не будуть! – каже Кутень.
– Вони будуть сигналізувати!
– ...сигналізувати, – відлунюється голос Кутня.
– Бо нам честь району дорога.
– Надеж-ж-ждо! Нам честь району дорога, – запевняє дружину Кутень.
...Недавно Бунчук завів собі щоденник. Перші сторінки грубого зошита були заповнені такими сокровенними записами, що, перечитавши їх, сам злякався. І хоч дав собі слово писати тільки правду, подумав і переписав кілька сторінок.
"Сьогодні встав о 7.00. Погода хороша. Атмосферних опадів нема. Людмила пішла до школи. Поснідав. Читав пресу. У передовій "Правди" згадують наш район і сосонський колгосп. Дружки Мостового по партшколі стараються. Демагогія. Якби не дощ, то й урожаю такого не було б.
Замітав у садку. Урожай фруктів та кісточкових вище од середнього рівня. Мила ентузіазму в питаннях зближення не проявляє, і мені обидно. Питання про роботу Мостовий не вирішує. А Гавриленко провалює ремонт і реконструкцію заводу, досі не змонтовано ряд агрегатів. Приїздив інструктор обкому по питанню вселення Мостового у мій колишній будинок і ремонту за державні кошти. Факти не підтвердилися. Читав худлітературу. Демагогія! Автор усі питання вигадав, так не буває. Письменник не знає нашого бурхливого життя, а пише. Людмилі роман подобається. Це неправильно". Бунчук подумав і дописав: "...не дуже правильно. Увечері був у т. Кутня. Випив порядка трьох-чотирьох чарок. Тов. Кутень мене розуміє. Каже, що у М. діла не буде".
* * *
Газик зупинився на улюбленому місці Мостового: Русавка повільно текла під самісіньким лісом, а за другим берегом починалися поля. Скошені лани, здавалося, були залиті розплавленим золотом. Десь аж біля обрію височіли Видубецькі гори. Мостовий взяв удочку і вмостився за високими очеретами. Галина нагодувала Андрійка і вклала спати на килимку під розлогим дубом. Таня не встигла й оглянутись, як Микита щез.
– Від мене не втечеш! – крикнула Таня і побігла шукати чоловіка. – Хоч поговорю, бо ніколи ж удома не буває.
– Так і мій.
Не клювало. Та Мостовий до цього ставився завжди спокійно. Микита запевняв, що на рибу все впливає: і новий місяць, і захід сонця, і звідки вітер, і яка хвиля, і ще сотні різних причин. Але кожний рибалка, зрештою, мусить знайти наукове обгрунтування своїх невдач.
Галина потихеньку підкралася до Сашка, сховалася за кущем дикого жасмину і дивилася на чоловіка. Олександр сидів у самих лише плавках. Тіло було міцне, засмагле, з кількома глибокими шрамами на грудях – слідами ран, чітко вимальовувалися м'язи на великих руках. Голова гордо посаджена, обличчя дуже бліде і зосереджене, нервове. Таким вона запам'ятала його, коли він приїхав до неї в Луганськ.
...Чомусь зі всього, що було того дня, коли вона залишила Сосонку, написавши листа Мостовому, їй запам'ятався лише старенький касир на станції Косопілля. який усе повторював: "Скажем, скажем, усьо скажем". Вона була немов у чаду. Тяжка образа, розбите кохання і безвихідь гнали її тоді з рідного села в далекий незвіданий світ. Галина не знала, чому саме вона їде до Луганська, що там робитиме, як житиме. І зовсім розгубилася, коли поїзд зупинився на великому вокзалі і провідник побажав усім щастя.
Галина пройшла по привокзальних вулицях. Що робити, куди йти? Читала оголошення на парканах і на стендах: "Потрібні гірничі інженери, слюсарі, такелажники... Потрібні бухгалтери, шофери, токарі..." Потрібні... потрібні... А кому потрібна вона?
Стомившись, зайшла до якогось кафе повечеряти. Здала пальтечко і свої пожитки в гардероб і зайшла в привітну скромну залу. Замовила поїсти і чекала, розглядаючи відвідувачів. Поруч Галини сиділа за двома столами весела компанія – хлопці й дівчата. Видно, відзначали день народження чорнявої красуні, бо весь час зверталися до неї.
Напроти димів сигаретою молодик з довгими бакенбардами, в чорному светрі. Перед ним стояла пляшка коньяку. "Не забуду мать родную", – прочитала Галина синю клятву на тяжкій руці молодика. Він водив очима по обличчях присутніх, аж поки його погляд не зупинився на Галині. Дівчина зашарілася.
Молодик підняв чарку, всміхнувся до Галини і промовив:
– Адью!
Галина розсміялася.
Заграв оркестрик на естраді. Вийшла тонконога худюща дівиця і хрипло призналася всьому товариству:
Я люблю тебя, жизнь...
Кілька пар пішло танцювати. До Галини підійшов молодик з бакенбардами:
– Можна вас запросити до танцю?
– Дякую, але я не... хочу.
– Тоді дозвольте пересісти до вашого столу? – І, не чекаючи згоди, переніс зі свого столу коньяк і закуску.
...Я люблю тебя, жизнь... –
хитало дівицею на естраді.
– Чому ви самі? – поцікавився молодик.
– Бо я сама, – відповіла Галина, вирішивши, що як тільки він почне приставати, то вона зразу ж вибіжить звідси.
– Я теж сам... Коньяку хочете?
– Ні
– Тоді за ваше здоров'я, – він підняв чарку, і Галина прочитала на другій руці: "Аля".
...И надеюсь, что это взаимно... –
сподівалася дівиця.
– Як вас звати? Мене – Охрім, – відрекомендувався молодик і повторив: – Охрім. Не Едик, не Вадик, а Охрім. То як вас звуть?
– Галина.
– Галя... Аля... – Він випив коньяк і запалив сигарету. – А я – Охрім. Так звали батькового командира батареї... Під танк з гранатами ліг у Сталінграді... Отак, Галю...
Галинина настороженість потроху відступила: здається, не піжон.
І, наче відповідаючи на сумніви Галини, Охрім сказав:
– Я в забої шурую... Про бригаду Миколи Тарана чула? Ні? Темнота.
– А чому ж ви самі тут?
– З горя. Сьогодні рівно рік, як моя Аля, – показав пальцем на сині літери, – вийшла заміж. За директора гастроному. Я для неї – темний.
– І досі не можете забути?
– Стараюсь... Ми з нею в школі вчилися, в одному класі... Любов була... Мабуть, придумав собі... Після школи вона в технікум пішла, а я... в шахту... У нас весь рід – шахтарі... Батько – почесний...
– Ну, ви ще... зустрінете свою любов, – заспокоїла Галина Охріма.
– Я вже знайшов. Он сидить, – Охрім показав на красуню, що сиділа в оточенні друзів.
І лише тепер Галина помітила, що Охрім і вродлива іменинниця час від часу обмінювалися короткими загадковими поглядами.
– А чому ви не разом? – поцікавилася Галя.
– Ми з нею ще не знайомі..
– Не знайомі-і? – здивувалася Галина. – Чому ж ви не підійдете до неї?
– Не можу, – признався Охрім.
Галина розсміялася:
– Але до мене ви ж підійшли? Ще й так... не дочекавшись моєї згоди.
– До тебе підійшов, а до неї – не можу... Боюсь... Три місяці за нею ходжу, – довірливо сказав Галині, – знаю, що працює малярем, знаю, де живе, а підійти не можу... Ти не думай... Це я зверху такий... бродвейський, а насправжки – темний...
Охрім дедалі більше й більше подобався Галині. Добре обличчя його було всіяне дрібненьким посипом вугільного пилу, що в'ївся в пори, і усмішка була соромлива, як у дівчини.
– Сьогодні в неї день народження. І я прийшов...
– Звідки ж ви дізналися?
– У мене агентура, – сказав таємниче. – Я вчора познайомився з одним хлопцем з їхньої бригади, він мені про неї все розповів. Звуть її Фросинкою... Той хлопець пообіцяв бути сьогодні на іменинах і познайомити з нею... Були переговори, і Фросинка погодилася, бо у неї ніякого ухажора нема. От я й сиджу, як дундук, жду, а його нема... Отак і пропадаю, як в завалі... А ти де працюєш?
І Галина розповіла Охрімові все, змовчала тільки про те, що Мостовий секретар райкому.
– Та як же вони могли повірити?! – обурювався Охрім. – Ти повинна поїхати в редакцію... Паразити... І в тебе ж, Галю, характер! – Охрім налив коньяку Галині й собі. – Давай вип'ємо, колгосп, з робочим класом. Ми тобі пропасти не дамо. Я тебе до себе заберу. У мене предки – порядок. Мама – золото. Лікар. Батько – свій хлопець. Вирішено. Я тебе забираю до себе. Квартира – люкс, три кімнати і... Я тобі свою, Галю, віддам – живи, скільки хочеш. І на роботу влаштуєшся, у нас це просто.
Галині вперше за ці півтори доби стало тепло на душі. Випили.
– Я таких, як ти, колгосп, поважаю. Людина повинна бути горда й міцна. Ти, Галю, молодець.
...Мы с тобой два берега у одной реки... –
запевняла когось співачка.
Галині раптом захотілося зробити щось приємне цьому хорошому соромливому Охрімові, і вона, набравшись сміливості, сказала:
– Охріме, я тебе познайомлю з Фросинкою.
І перш ніж Охрім опам'ятався, Галина взяла його за руку і підвела до веселого столу. Всі здивовано дивилися на цю пару.
– Фросинко, – наче давній знайомій сказала Галина. – Ми поздоровляємо тебе з днем народження... І я... хочу познайомити тебе з Охрімом.
Хлопці і дівчата зааплодували, розсміялися, а Фросинка стала раптом серйозною, подала руку Охрімові і прошептала:
– Фросинка... Фросина Володимирівна Мартиненко.
Дівчата посунулись, і за хвилину безмежно щасливий Охрім сидів поруч з Фросиною Володимирівною Мартиненко...
Під кінець вечора вже всі знали, яке горе спіткало Галину, і гуртом вирішували її подальшу долю.
– Підеш у нашу бригаду.