Гілея

Пролетів над Овечим хутором, над хатою Марти, Марини... і, знову опинившись у генеральській хаті, запросив до танцю господиню:

– Дозвольте запросити вас, Лідіє...

– Миколаївно, – підказала господиня.

– Миколаївно, до танцю, – Парамон теж клацнув, як майор перед Мартою, підборами і поклав важку чорну руку на голубе плаття господині.

– Ходімо покуримо, Іване, – запросив Чоботар Запорожного до другої кімнати.

Сергій теж було ступив крок, але генерал його не кликав. Якщо начальство не кличе – сиди. І Сергій знову сів поруч Марти. Льонька уважно розглядав альбоми, що лежали на низенькому столику, Лідія Миколаївна з Парамоном після танцю сиділа на дивані і про щось тихо говорили. Сергій, доправляючи скатерку, ніби ненароком доторкнувся до Мартиної руки. Потім повільно почав перебирати її довгі, тонкі пальці. Дівчина не висмикнула їх, тільки опустила очі, прикривши їхню тривогу чорними віями.

– Я весь час думаю про тебе, Марто, – тихо сказав Сергій. – Ти мені дуже подобаєшся...

– Ти так усім говориш? – Марта спробувала звільнити руку, але Сергій не випускав.

– Тут нікому говорити, – необачно відповів Сергій.

– На безриб'ї і рак риба? – Марта вирвала свою руку. – У цьому степу ви ладні перед кожною навколішках повзти. – Марта знала, що вона не "кожна", і не сумнівалася, що подобається Сергієві, але тут уже підсвідомо вступала в свою роль жінка, яка жадала освідчень, присягань, запевнень.

Її не можна просто взяти, поманити, її треба завоювати, відбити, пройти заради неї муки ревнощів, підозр, розлук, сумнівів. Цьому ніхто не вчить дівчат, це народжується разом з ними, а потім визріває, формуючи характер, вдачу, долю і життя. Не всім, звичайно, судиться пережити це велике таїнство і ні з чим не зрівнянні муки кохання, але кожна жінка народжує свою любов у недосяжних висотах людського духу, а потім уже проносить її як-може по землі...

Марта, як і кожна жінка, виявилося, була кокеткою і вміло користувалася цією зброєю. Холодний, байдужий погляд відкинув Сергія далеко від неї, і він одразу відчув, як почала рости поміж ними стіна. Сергій спробував подолати її жартами і дотепами, але марно: Марта уже замкнулася в своїй цитаделі й була неприступна. Хай не думає цей майор, що затьмарили її золоті погони і вона побіжить до нього на перший поклик.

– Ти не так мене зрозуміла, Марто, – спробував виправдатися Сергій.

– Я все розумію. – Марта підійшла до Льоні. – А де Максим, посоромився прийти?

– Пішов.

– Куди?

– Не знаю.

* * *

Уже далеко позаду залишилися вогні аеродрому, а Максим усе біг, немов хотів утекти від болю й образи, від власного безсилля. Його гнав сором, бо не зміг він захистити Марту, свою любов. Чому він не схопив у кузові лопату і не вдарив нею ненависного Парамона? Хай би судили тоді Максима. Він не плакав би на суді, а вислухав би вирок і сказав: "Я люблю Марту, і я її захистив". Хай би плакала Марта, дивлячись, як виводять його конвоїри...

Максим вибився з сил. Уже не біг, а ледь пересував ноги, налиті оловом ноги. Широко розкритим ротом хапав холодне степове повітря, як загнаний заєць. Справді, я нікчемний боягуз, думав Максим. Не треба було тікати, хай до нестями бив би його Парамон, хай би голосила над Максимом Марта, і він сказав би їй: "Я вмираю за тебе". І вмер би Максим. А ще краще було б померти удвох з Мартою. Як Бранка зі своїм коханим... Ні, Максим врятував би Марту, він знає, де б'ють степові джерела. Але Марта не Бранка. Їй байдуже, що Максим зараз один у цьому нічному степу. А вона, певно, веселиться з Іваном і отим майором. Куди йому братися до них? Запорожний – директор, а той майор, мабуть, заробляє добрі гроші: навіть у будень ходить в блискучих хромових чоботях... А в Максима нема ні чобіт, ні орденів, нічого нема у Максима. І дивляться на нього як на хлопчиська. Ну чому він не старший за Марту? Або хоча б ровесник. Тоді б він сказав мамі, що одружиться з Мартою. Мама добра, вона погодилася б. А Максим працював би і вдень і вночі, на тракториста вивчився б, або став лісничим, заробляв би великі гроші, накупив би Марті багато стрічок, хусток і ще приносив би їй книжки. Марта нічого не робила б, а тільки ждала його... А потім він поїхав би в місто і вивчився б на якогось великого начальника...

А може, зараз отой майор цілує Марту? Якщо цілував її Максим, то майор теж може цілувати. Або сидить Марта зараз у кузові з Іваном. Парамон у кабіні, а вони вдвох. І горнеться до Запорожного Марта, як горнулася до нього, коли їхали від Дніпра. Але чому ж тоді таким гнівом спалахнули Мартині очі, коли вона побачила, як та незнайома дівчина цілувала Івана? Який же ти дурний, Максиме. Вона просто ревнувала Івана до тієї дівчини. Вона любить Запорожного. І, може, Парамон казав правду...

Тяжко Максимові.

* * *

Парамон був на сьомому небі і не хотів з нього спускатися. Ще не доводилося йому зустрічатися з такою славною жінкою, як Лідія Миколаївна. Генеральша, а прийняла його як родича, а оце вже з півгодини сидять вони і гомонять про Парамонове життя. Журиться Парамон, і генеральша журиться разом з ним. Вона навіть сльозу витерла, коли Парамон розказував, як йому тяжко самому, як по тижню не говорить ні з ким. Лідія Миколаївна схлипнула. Парамонові ще дужче стало шкода себе і він додав:

– Або й по два тижні.

– Одружитися нам треба, – говорила Лідія Миколаївна. – Друга б мали, затишок у хаті...

– Так немає ж об'єкта, – зітхнув Парамон.

– А ви ж про Марину говорили, Парамоне, – нагадала Лідія Миколаївна.

Парамон, справді, згадував Марину, коли розповідав Лідії Миколаївні про мешканців Овечого хутора, але зовсім не для того, щоб думати про одруження з нею.

– І їй було б добре з вами, – провадила далі Лідія Миколаївна, бо не так легко дати раду двом діткам.

– Не легко, – погодився Парамон.

– Вона ж ще не стара?

– Молода, моя ровесниця, – відповів Парамон, набиваючи собі ціну, а може, тому, що хотів догодити Лідії Миколаївні. Якби вона лиш сказала, то Парамон згоден був би вже сьогодні одружитися з Мариною, щоб мати друга і затишок.

– Тоді чого ж вам думати? – міркувала Лідія Миколаївна. – Чи Марина не погодиться?

– Погодиться, – безапеляційно сказав Парамон. – Тільки я їй скажу – зразу ж і погодиться.

– То скажіть.

– Взавтра й скажу, – пообіцяв Парамон, щоб догодити генеральші. А чому б і справді не сказати? Славна Марина, хоч і пережила багато, а ще красива, а як же він танцював з нею на Мартиних іменинах! Дітей двоє. Ну то й що? Оте казашеня маленьке без батька росте і Ганнуся. Із двох своїх хат поставлять вони одну велику, розведуть худобу та й житимуть... І чому він раніше не подумав про Марину, а поліз зі своїм сватанням до Марти? Треба поговорити з Мариною. На весілля, може, і Лідія Миколаївна приїде з генералом. – Запрошу вас на весілля, – сказав Парамон.

– З радістю приїду, – відповіла генеральша, а коли появилися в кімнаті Чоботар з Іваном, вона повідомила: – Парамон жениться і запрошує нас на весілля, Дмитре.

І всі почали поздоровляти Парамона, наче справді він уже одружувався.

– На кому? – запитав Іван.

– На Марині Гомон, – відповів Парамон, щоб не підвести Лідію Миколаївну.

Марта заплескала в долоні.

– Женюсь! Хочу мати друга і... затишок, – пригадав слова Лідії Миколаївни Парамон і звернувся до генерала: – Правильно?

– Дуже правильно, – сказав Чоботар і поналивав чарки. – За щастя Парамона Чарія!

Марта знову сіла поруч з Сергієм, і дивна переміна сталася в її поводженні: де й подівся той холодок, що війнув було поміж ними. Марта сміялася, відверто загравала з Сергієм і почервоніла, коли Чоботар, дивлячись на них, сказав:

– Бачу, що у нас може незабаром бути ще одне весілля. Як, Сергію?

– Не знаю, Дмитре Корнійовичу, – промовив Сергій.

А Марта промовчала, хоч годилося б у такій ситуації категорично заперечити і прошептати щось схоже на "таке скажете" або "я й не збираюся". Марту дратувало, що це все залишилося поза увагою Івана. Йому було байдуже, що вона сиділа з Сергієм, що загадково усміхалася майору...

– Треба збиратися, – подивився на годинника Запорожний. – Дорога далека.

Чоботар з дружиною провели гостей на ганок і розпрощалися, запрошуючи не минати їхньої господи.

– Неодмінно буду, – запевнив Парамон. – Я – такий... Сказав – зв'язав.

До машини їх провів Сергій. Парамон хотів було сісти в кабіну, але Марта попередила його:

– У кабіні поїду я...

Вона демонстративно подала Сергієві обидві руки:

– Приїзди, Сергію, буду рада тебе бачити!

Іван розумів, що Марта все це говорила для нього...

* * *

Запорожний мовчав, заглибившись у свої тяжкі думи.

Радісно було на душі у Парамона Чарія.

Застигла Марта в якомусь тривожному передчутті.

Насвистував "Чорноморець, матінко" Льонька.

І ніхто з них не помітив згорблену постать Максима, який сидів осторонь шляху в холодному степу і тихо плакав. Цієї ночі він зрозумів, що кінчилося їхнє з Мартою дитинство і що він втратив Марту назавжди...

7

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Барана звали Граф. З легкої руки чабана Опанаса Заклунного пристало це ймення до білого баранчика, як тільки він з'явився на світ. Була холодна весна, і баранчика тримали в хаті. Марта гралася з ним, купала й розчісувала довгу білу шерсть дерев'яним гребінцем.

– Графська порода, – казав дід Опанас, коментуючи баранчикову любов до чистоти й купання.

І справді, як тільки Граф бачив балію чи ночви з подою, то летів через усю хату, і ніяка сила вже не могла відігнати його. Якщо не купали його, то він задовольнявся й тим, що мили йому мордочку. Граф любив Марту і трохи боявся діда, і тому, коли той з'являвся, баранчик залазив під штандари і сумирно стежив за всім, що робилося в хаті. Він любив, коли всі були вдома. Марта сиділа на лежанці і читала, мати щось шила, а дід Опанас латав чоботи або трав на скрипці. За вікном завивали студені вітри, і скрипка, здавалося, дражнилася з ними.

Потім дід забрав Графа до отари. Минуло багато часу, поки старі барани почали признавати Графа, і лиш один з них – Виворот – ніяк не хотів поступитися своєю владою над отарою.