Робили це з якоюсь особливою пристрастю. Неначе в цих чотирьох радянських виморених мандрами підлітках була і запорука їхньої перемоги на фронтах, і благополуччя цілого фашистського роду.
Комендант сидів за шкільною партою, перекладав папери, щось підписував, у щось вчитувався. Своєю зовнішністю не міг привернути нічиєї уваги і, мабуть, знаючи про це, намагався надолужити все діями. Бо увага сторонніх — то один з елементів, які стимулювали життя Фріца Дейка. Своєю службою на комендантстві в Польщі відзначився як ретельний поборник расової чистоти гітлерівського райху. Колеги та друзі навіть заздрили його вмінню викручуватися в найскладніших обставинах. Він винахідливо вмів "очищати" неарійські народи і... ховати кінці свого злочину. Якісь представники Міжнародного Червоного Хреста чи експедиція святого папи римського наскочили на нього після жахливих оргій у містечку з єврейським населенням. Наскочили десь на третій день після "арійської чистки". Комісія жодного сліду порушень міжнародної етики не знайшла, ніяких скарг не тільки від мертвих, а й від живих не зібрала.
Коли солдат патруля скоромовкою доповів про затриманих чотирьох дітей, Фріц, не відриваючись од паперів, запитав:
— Більшовики?
Солдат, природно, не знав, що сказати, і не відповів, тільки винувато озирнувся та знизав плечима. Потім за наказом коменданта підштовхнув усіх чотирьох наперед, ближче до вікна.
Замурзані, босі й худі підлітки боязко збилися купкою.
Комендант устав, випхався з-за парти. До дітей ішов, виставивши наперед живіт, хоч живота того і не було — офіцер був тонкий, як скалка. А тим, що заклав руки за спину, ніби пригинав себе назад,— тільки робив з себе злу карикатуру. Ноги не постигали за животом.
— Хто ві, геб'ята? — вдаючи зовсім миролюбного, запитав каліченою мовою.
Відповідала найдоросліша з них Любка Запорожець. Їй одній чомусь здалося раптом, що цей перегнутий дядя зовсім таки миролюбна людина. У нього є до біса своїх військових справ, і дітей йому нав'язали оці нерозумні солдати з патруля.
— Ми відпочивали на курорті. Школи посилали за відмінні успіхи в навчанні.
— Умгу... За відмінні успіхи? А сколькі ті єсть лет, девішка?
— Мені? Одинадцять, десять і один, пане офіцер. Я з четвертого класу,— не вагаючись, збрехала Любка.
— Умгу. Одинадцять лєт. Родітель був комісар?
— Я? Родителі? Чи нам кажуть? Я — Любка Запорожець. Мій батько — електромонтер у місті.
Гітлерівець не відразу збагнув таку відповідь. Але для першого разу, очевидно, був цілком задоволений. Ледве чутно пробурмотів:
— Люпка Сапорошец...— і підійшов до Борі.— Ті хто? Я вішу... твой отец не біль електромонтер.
Боря розгубився і мовчав. Любка розігналася щось сказати, на захист Борі стати, але офіцер грубо відкинув її геть рукою. Взяв Борю за плече, потягнув ближче до світла. Як хижак, вдивлявся, не моргаючи очима. Потім, ледве примруживши очі, усміхнувся, розправляючи гнучку постать.
— Отец біль комісар! — коротко прорік до патруля і відійшов на своє місце. Перед тим як сісти, махнув рукою. З того жесту можна було зрозуміти і просте: не заважайте, мовляв, ідіть геть.
Але патруль зрозумів його так, як привчив розуміти свої жести комендант. Ухопивши Борю за руку, плюгавий солдат грубо потягнув його у відчинені двері надвір. За Борею пішли і троє його друзів. Ніхто не затримував їх.
— Мене хочуть розстріляти... Десь на шосе біля залізничного мосту! — гукнув Боря вже на вулиці як прощання.
Друзі зрозуміли, що Боря підслухав розмову своїх катів. Двоє гітлерівців немилосердно підштовхували його, тримаючи автомати напоготові.
Той міст вони пам'ятають. Сьогодні ж проходили повз нього, довго і марудно обминаючи проваллями та лісами. Глибокий яр з прямовисними скелястими стінами, а через нього — залізничний міст. Він лишився не пошкоджений, і дітей дуже здивувала ця обставина. Солдат походжав біля мосту, як маятник, туди й назад, наспівуючи якийсь марш у такт своєї ходи.
Надходив вечір. Троє підлітків де городами, а де глухою вулицею завмерлого, настороженого містечка бігли геть за околицю. Вони пам'ятають, що близько до провалля біля залізничного мосту підходить густий високий ліс. Там є де сховатися від цього фашистського жаху. Тільки... Як же Боря?
Мабуть, і вигляд дітей, і їх плач привернули увагу одинокої жінки, яка, причаївшись серед руїн залізничної будки, довго стежила за ними. Друзі бігли озираючись, спотикалися, падали. І знову схоплювались, доганяючи одне одного. Двоє хлопців кожен раз родинно наджидали дівчину, тягнули її за руки, допомагаючи бігти.
У жінки скотилася по щоці гаряча сльозина.
— Куди ви, діти?— запитала, висунувшись із схованки.
Не відразу побачили вони жінку. Але в тому запитанні відчули матір.
Спинилися на голос. Потім придивлялися і сторопіли. Чи може бути жінка так зодягнена? У неї ж, здається, солдатські штани визирають з-під спідниці, аж на щиколотки зсунулися. Щоправда, ні спідниця поверх тих штанів, ні закладена коса на голові під хусткою, ні туго застебнута блуза не викликали жодного сумніву. Проте довгі холоші тих штанів під спідницею справили на підлітків дивне враження. Всі троє завмерли — розгадували, хто вона. І враз збагнули — це друг.
— Тьотю! Ой тіточко! Ваші солдатські холоші нас налякали! А Борю он ведуть убивати отут над кручею, біля мосту,— заволали наперебій.— Ми з піонерського табору! Біля моря були. Тіточко, дорога... Його уб'ють, він знає їхню мову. "Комісар, комісар",— дражниться фашист.
— Біля мосту? — запитала жінка. Тепер тільки вони побачили, що жінка молода, засмажена вітром, гартована життям, що в неї великі круглі очі. І зрозуміли, що тітка теж ховається від гітлерівців, які так жорстоко порядкують у містечку. Озирнулися, знову застогнали, плачучи. Жінка відкинула кленовий лист, яким бавилася знічев'я, спритно підсмикнула штани.
Це була Марія Кленова. Вона вийшла розвідати, як з автомашиною перебратися з великого лісу через той глибокий яр. І чекала, поки смеркне, щоб повернутися до своєї, тепер уже визначеної життям партизанської групи в лісі, яка, заховавшись із легковою автомашиною, очікувала її, свого командира.
— Нещасні діти, матінко моя! Чого ж це ви? Та не плачте! Оцією лісовою посадкою мерщій тікайте в отой ліс. Біля беріз над ярочком заждіть. Я — тьотя Маруся, фашистів не боюся, запам'ятайте це! А Борі... звісно, шкода хлопця.
Діти слухняно зникли в густій посадці. Тьотя Маруся так з ними говорила, немов учителька або піонервожата. Не повірити їй не могли! А жінка якусь хвилину стояла, згадуючи лице та вираз очей дівчини.
"Такою вже я не побачу своєї Ніночки..."
Потім вибралася з руїн і ровами та посадкою прокрадалася в напрямі до мосту. Біля шляху, що слався з містечка, залягла в цементовій рурі шляху, зарослій бур'яном. Озирнувшись на містечко, встигла ще помітити в передвечірній сутіні смертний кортеж невідомого їй Борі. Уявилася його мати. Як жива, впала перед нею на коліна...
Ні на мить не роздумувала Марія над своїм становищем у цій випадковій ситуації. Борю ведуть двоє озброєних солдатів. За півкілометра на залізничному мосту ходить ще один. Мабуть, їх біля мосту кілька чоловік. Певне, мусить бути і фашистський офіцер.
А вона одна-однісінька жінка радянська і має тільки пістолет. Як добре, що Віктор застережливо дав їй його. Ішла сюди зовсім легко, щоб у розвідці не викликати нічиєї підозри. Затамувавши подих, стежила за гітлерівцями.
Здалеку почула монотонний плач хлопця і уривчасті вигуки солдатів. Мабуть, фашисти ще й б'ють його — не бачила із своєї схованки. Тільки шепотіла:
— Хоч би ж не застрілили, доки дійдуть. Хоч би...
А в уяві — заплакана жінка, мати на колінах перед нею.
Вечоріло. Гітлерівці можуть поквапитися і розстріляти хлопця, не довівши до провалля. Обережно визирнула на шлях. Солдати гнали хлопця поперед себе не шляхом, а ровом збоку. Боря інколи підбігав, різко озирався на втіху своїм катам.
Марія пролізла брудною рурою на другий її край. Зовсім близько біля неї пройшов Боря і його кати. Маруся дістала пістолет, прицілилася крізь лободу. Пострілу навіть сама не чула. Передній солдат якось по-псиному плигнув з канави і впав, загрібаючи руками землю. Другий, мов лялька на шнурку, обкрутнувся на одній нозі. Постріл несподівано ляснув і пролунав у рурі, ніби над самим вухом. І коли гітлерівець знову повернувся, Маруся вже в упор цілилася йому в голову.
— Пропадай, гадове покоління!— прирекла і ще меткіше пристрілила й цього.— Борю! Синку, до мене!— гукнула бідному хлопцеві, що впав, закриваючи руками голову, як тільки гримнув перший постріл. Йому здалося, що стріляють в нього і, лише граючись, не поцілили в голову.
Але голос матері, природна теплота у слові "синку" вщент розбили всі страхи, розвіяли тисячі смертей по вітру і голубили, обнадіювали.
Хлопець схопився, очманілий від радості. Тільки тепер побачив свою рятівницю.
— Мамочко!— гукнув первородне слово дитини, не пам'ятаючи себе від радощів і подиву.
Жінка владно вирвала автомати із скорчених рук гітлерівців.
— На, Борю! За мною, і якнайшвидше тікаймо в ліс.
Боря схопив автомат і що є сили кинувся за жінкою по канаві до руїн залізничної будки. З мосту вистрілив вартовий. Потім заговорив ручний кулемет. Уперше почув Боря, як дзвінко і грізно свистять кулі. Та він увесь був у казкових чарах непереможності цієї рідної, мов мати, жінки.
Марія розуміла, що міст од них досить далеко, і тільки випадкова куля могла їм зашкодити.
Але в містечку почули стрілянину. На той час благородний партизанський рух ще тільки-тільки розпочинався. Далеко не всі гітлерівські коменданти знали, що то за радянські партизани. Зведення з штабу головного командування нагадували про це, та їх читали з обов'язку, неуважно.
Але Фріц Дейк ще в Польщі пізнав, що таке червоні партизани. Почувши крізь відчинене вікно нагальну стрілянину біля мосту, він підняв по тривозі увесь свій гарнізон.
Коли Марія Кленова з захеканим Борею доскочили до березняка, десь на околиці лісу позад них уже гавкали вівчарки, чути було тривожні голоси команди. Комендант оперативно організував погоню на чотирьох вантажних автомашинах, підкинувши до лісу значну частину гарнізону з собаками.