Так же й Іван крикнув тепер понад дітьми:
— А бий же!
В один миг прочистили діти дорогу. Бо це слово "А бий же!" вони добре розуміли. Не один з батьків, схожих на Йвана, послугувався цим словом. При нім любила собі нагадувати діточа спина ті сині доріжки, що їх випікав гнучкий прут. Отаким заходом пробрався Славко досередини.
У куті біля вікна за столом сидів Семен Потурайчин, білявий молодий чоловік (п'ять літ молодший від Славка), ще з дуже слабим заростом на лиці. Білявих брів майже не видко було над очима. По круглім його чолі спадало космиками шовкове волосся: таке утле, наче павутиння. Воно не ворожило довгого пробутку на голові. І так уже кути чола занадто закроювалися. Лиця його паленіли майже сухотичними рум'янцями. Сидів похилений над якимись паперами. Груди йому запались, а плечі вигиналися в малий горб. Привітався зі Славком і зробив йому, не хотячи, велику неприємність, бо назвав його паном доктором: припускав, видко, що Славко має намір посвятитися адвокатурі. Зараз побіч Потурайчина, але під другою стіною, до Потурайчина боком, а лицем на хату, сидів ще один студент, чорнявий хлопчина, з волоссям чорним як галка, зачесаним догори й рівненько пристриженим. Це був співак, що причепився в місті до Потурайчина, хоч ніхто його не просив. Але йому здавалося, що без нього не обійдеться. Уважав себе за найрозумнішого й великого патріота, бо вмів співати з кантички. Для того думав, що робить велику честь зборам своєю особою. З цеї причини сидів на лаві розпершися, з руками в кишенях.
Підняв віднехотя руку й подав її Славкові, не дивлячися зовсім на нього. Не стрічав Славка ніколи в ніякім хорі, тому не припускав, що Славко може бути йому рівня. За цілий час зборів співак нічим не цікавився, дожидав тілько, аби в хаті втихло. Тоді виймав камертон, тулив його до вуха й вигукував усілякі тони. Ще й намагався взяти низьке "ц". Неначе втік недавно з дому варіятів. Дивлячись на нього, деякі лякались, а не один думав про себе: "Тепер лиш гавкає. Але хто знає, чи за малу хвильку не вихопиться з-за стола та не покалічить котрого!"
Далі на лаві сиділи всуміш старі й молоді. Поспиралися один одному на плечі, на руки, на голову. Де котрий засяг. У хаті була духота нестерпна.
— Киньте хоч люльку курити! — обізвався війт, що ввійшов зараз за Славком.
Війт уважав себе за приятеля панотцевого дому, для того з приходом Славка заборонював курити, аби панича не душило. Та Славко був збентежений тим, що Потурайчин назвав його доктором, тож і цей розпорядок війта засоромив його. Дуже було йому прикро, що люди його мають за щось, коли він у своїй думці не варт був нічого. Просив війта, нехай не забороняє курити, бо то йому нічого не шкодить. Він би й сам хотів навчитися курити люльку, але не може привикнути, хоч уже пробував.
— А я вас навчу, — прималювався війт до Славка, — бо то лиш треба знати, який тютюн дібрати.
На те обізвався з-під печі Іван Неважук, той, що був капралом при війську:
— Не слухайте, паничу! Мужик любить, аби його пекло в язик. Я сам такий, що курив дзигарі при войську. Але як вернувся додому, а ще як оженився, виджу, що мене не витякне на дзигарі. Беруся я до люльки. Та ба! Язик задубів, став лубом, у горлі пече, а слина точиться, преч би ся казало, як коли скаженому. Не витримаю! Але всьо одно. Гадаю собі: хоч погибай, а дзигара рівно не оближеш, бо нема відки. Курю люльку далі. А язик так, якби коти дряпали. Як же шкірка з язика злізла, а наросла нова, аж тоді я почув смак у люльці. Та це, паничу, не для вас!
Оба засумувалися: і війт, і Славко. Війт тому, що не міг прислужитися Славкові, а Славко, що стратив надію вивчитися люльку курити.
Зробили місце Славкові зараз біля Потурайчина, а той йому пояснив, що все полагоджено і читальники постановили зараз завтра приступити до будови власного дому. На ту ціль обов'язуються читальники складати готівкою по 20 корон. Гроші має збирати Павло Гаєвий, бо його настановили касієром. При читальні закладають крамницю, а прибутками цеї крамниці сплачуватимуть ті гроші. Котрий же не схоче брати своїх грошей назад, то йому виплачуватимуть проценти.
Іще Славко не прийшов до себе з дива з причини такої постанови, як Гаєвий обізвався:
— Коли ж я касієр, то я зараз платю тих двадцять корон. Пишіть, пане! — Витяг гроші й поставив на стіл. Але Потурайчин був тої думки, що ліпше нехай касієр сам собі записує, бо сьогодні всі грошей не дадуть, то й так колись мусить сам записувати. Гаєвий аж засіяв з радості. Обернувся лицем до всіх та й голосно говорив:
— Пан гадають, що я письменний. То вже не один зловився на мої окуляри.
Потім обернувся знов до Потурайчина й казав до нього:
— Я, пане, письма не знаю, але окуляри то вжиткую щось уже дванадцятий рік. Так собі знаю з ними заходити, як би-м уродився в них.
За прикладом Гаєвого пішов Іван-наймит. Витяг з-за халяви якусь стару, подерту шмату та й розвивав її довгий час. Вона звисла аж до землі. З тої шмати витяг податкову книжечку, зложену вповздовж удвоє. Розложив її, відчинив, витяг відти двадцятикороновий банкнот і ніс до стола. Руки йому дрижали, а банкнот трусився, як лист на трепеті.
— Десь ви тих паперів там багато наскладали, — обізвався війт.
— Не багато! Ще є таких шість. Це ще воськові гроші! — відповів Іван та й усміхнувся якось дивно. Лице його, завсіди захмурене, виглядало при тій усмішці дурнувато. Пізнати було, що веселість на тім лиці була непривичним гостем. Іван захмурився знов та й розповідав, дивлячись на землю:
— Я їх складав від першого дня, як лиш нарокував до воська. Із того "лєнунку", з тих шість крейцарів, що жовнір фасує на день. Наскладав так ринський срібний. А гроші держу в скриньці. Раз я рано до скриньки, а замок розбитий. Пропав мій ринський. Біда, гадаю собі, треба складати наново. Навіть нічого нікому й не кажу. Складаю знов. Але гроші вже держу вднину при собі, а вночі під подушкою. Наскладав я так цілу п'ятку. Аж пішли ми раз на варту; прийшов я з посту, сон мене зморив, ліг на лавку та й уснув. Буджуся вже над ранком. Думаю собі: що це мене фрайтер не будив? Я до кишені: нема мої п'ятки!
Підняв голову, подивився по людях і знов засміявся тим дивним сміхом. Потім говорив далі:
— Та й тепер нічо нікому не кажу. Але вже беруся на спосіб. Кажу я до фельфебра (бо я його пуцував); не виплачуйте ви мені лєнунк, держіть у себе. Як буду йти з воська, то тоді дасте. Жадного лєнунку не беру гроші, лиш питаюся, кілько їх уже є? Мало, гадаю собі. Шукаю я коханки. Найшов таку грубу мамку, що одному хлопові є що підняти. Важила з-за корець пшениці. Танька називалася. Дає вона мені вечерю, платить щонеділі пиво. Але я їй кажу: "Слухай, Танько, я твого пива не потребую, давай ти мені гроші!" Дає! Щонеділі по кілька шусток: те, що мала зо мною пропити. А я ті гроші до фельфебра: "Складайте їх до лєнунку". На третім року наскладав я так сім десяток. Але йду вже на урльоп додому, а фельфебер мені тицькає три десятки. Я остовпів. "Що ви мені, — кажу, — пане фельфебер, тицькаєте? Я грошей дома потребую". — "Ой, — каже, — Йване, тепер я при собі не маю. Я тобі решту пришлю додому на грунт". Нема куди правдатися. Їду додому, розгадав собі за гроші, беру та й плачу. Що я фельфеброві вдію? Прийшов додому, чекаю рік, нема моїх грошей. Чекаю другий — також нема. Але кличуть мене до вахенібунку. Прийшов — уже я при іншій компанії. Гадаю собі: "Що ти мені зробиш? Я вже старий жовнір, нині при воську, а завтра дома". Мельдуюся до рапорту. Питається мене фельфебер (не той, але інший): чого? Кажу я: так і так, нема моїх грошей. Став мене фельфебер просити: "Дай спокій, — каже, — я піду до нього: гроші твої будуть до трьох день". Гадаю собі: це вже добре! Якурат на третім дні приносить мені той передній фельфебер усі гроші. Ще й картає мене. "Я, — каже, — був для тебе цілі три роки такий добрий, а ти хотів мене шаржі зопсувати, до гарнізону всадити". Я мовчу, що маю казати? А в собі таку гадку маю: "Картай, можеш і вибити; добре, що мої гроші в жмені". Я стулив їх, як приніс додому, то не рушав і донині. Настають нові гроші, я їх заміняю та й знов до книжечки. Так я собі постановив, що не видам їх, хіба на яке дуже велике свято.
— А мені не позичили би-сте з тих грошей десятку, аби я її тут положив на стіл? Зараз дома віддам, — запитав війт, сміючися, буцім жартом, щоби не набратися стиду, якби Іван відмовив.
Іван згодився:
— Чому? На таке діло позичу.
За війтовим прикладом зачали й інші шукати грошей, а деякі зичили у сусідів. Ті, що не мали наміру приступити до складки, висунулися потихеньку з хати та й пішли додому. Тепер настало вільніше: люди вже так не глотилися. Опріч трьох, усі, що були в хаті, одні зложили свої гроші, а другі приобіцяли зложити їх якнайборше.
— А ти, Гриньку, не даш? Таж ти приніс із Прусс великі гроші! — обізвався Неважук до парубка, одягненого в цивільну одіж.
Ця одіж була зовсім нова й порядна, тілько завелика на Гринька. На плечах вона якось морщилась, що здавалося, немов Гринько трохи горбатий. Штани на нім задовгі так, що він мусив їх підкотити, аби не приступати ззаду зап'ятком. Отже рукави не були задовгі. Видко, що в Гринька були руки задовгі проти його особи. Він міряв у склепі одіж проти своїх рук, і для того вона виходила для нього завелика. Ті руки були взагалі якісь незвичайні. Пальці на них якісь занадто грубі, гудзуваті, страшно покривлені, так, що заскакували один на одного. Покривило йому їх, мабуть, унаслідок якоїсь хороби. Він був чорнявий, волосся їжилось йому догори й обростало майже ціле чоло аж до брів. Відповідаючи Неважукові, рухав шкірою на голові, а попри те рухались потрохи й його малі вуха.
— Я до складки не пристаю, але зате в читальняній крамниці буду всьо брати. А ковбаса, яка лиш буде, то куплю її відразу цілу. Як сам не з'їм, то дітям пороздаю.
Потурайчин уважав за відповідне намовляти Гринька, аби пристав до складки, коли має гроші. Він устав з лави, трохи простягся, щоби випростуватись, та й підійшов до Гринька. Переконував його, що вложені гроші не тільки не пропадуть, але й будуть іще приносити процент. Гринько цілий час позирав Потурайчинові десь на живіт; там висів нікелевий ланцюжок від годинника.