Йому почулася ніжна музика і захотілося чогось доброго, теплого й солодкого — доброприємних пісень. Йому захотілося заспівати пісню, якої колись співав і брат його, пісню того ж таки Софронія:
Світлий промінь сонячний усіх звеселяє,
Як на землю блиск ясний з Олімпу спадає,
Тим-то стада у полях широких дізнають
Радості щедротної — утіху приймають!
Сльози вибилися йому на вії від зворушення, краплі світили на оболоні маленькими веселочками, втішними, як дівчатка-танцюристочки, такими дзвінкими, як тон найніжнішої струни в лютні. В горлі йому купчилися слова давно забутих пісень; солодко награвала лютня, танцювали на оболоні чудові барвисті вертихвісточки і заводили, співаючи срібними ротиками пісні, що її складав той-таки Софроній.
Широко розчинилися двері, і через поріг пішли одна за одною всі четверо дівчат. Були надмірно схожі поміж себе, але він любив їх, любив їхні одного малюнку обличчя — схопився назустріч і запосміхався щиро.
— Так чудово співали, — сказала передня, — що ми не витримали. Навчіть нас цієї пісні.
— З охотою, дівчаточка, — сказав він, схиляючись у поклоні.
Одна з дівчат підійшла до малого столика біля стіни, відхилила покришку, в столику заблищали струни — біля дівчини довші, а до стіни вужчі й менші. Вона присіла на услона, і пальці її побігли по струнах. Троє інших дівчат танцівливим кроком підходили до сітки, привішеної в нього над ліжком, але тільки торкнулися її, як розчахнулися внутрішні двері і в них затемніла сувора постать пані Павучихи.
— Хіба ви не знаєте, — сердито сказала вона, — що цієї сітки чіпати не можна? Хіба ви не знаєте, що він тоді робитиме?
— Пані Павучихо, — холодно сказала та, що грала на гуслях, пальці її, однак, продовжували бігати по струнах. — Ваш язик, на жаль, ніяк не вкорочується.
— А що я сказала? — заятрилася раптом пані Павучиха. — Я нічого не сказала, щоб цей міг зрозуміти, — вона тицьнула пальцем в Олізара. — Ану скажіте, пане, ви щось зрозуміли з того, що я сказала?
Олізар тільки розвів руками.
— Отож, — сказала пані Павучиха. — І я прошу не сердити мене. Бо коли ви хоч раз зачепите сітку, я стану ще не така люта. Всім відомо, що в домі я хазяйка сіток, а раз так, маю повне право їх оберігати!
Вона гордо підкинула голівку, а за мент двері, в яких стояла, голосно зачинились.
— Ах, ціле тобі нещастя, ця пані Павучиха, — сказала, зітхнувши, гуслярка. — Все вона зіпсує! Сподіваюся, пане, ви не втратили доброго настрою?
Але Олізар втратив добрий настрій. Сидів на розкиданому ліжку, обхопив руками низько опущену голову, і в нього раптом заболіли всі виразки на тілі, здобуті в час сьогоднішнього катування.
Дівчата зашепотіли поміж себе, похапцем радячись, а йому здалося, що то шашіль точить дерево. Жовте дерево, що перетворюється в жовтий порох, і той порох провисає в сонячній стязі, як цівка піску в піщаному годиннику.
22
Зголошено вечерю, й дівчата поспішили вийти. Олізар підійшов до вікна і задивився крізь напівпросохлі краплі на залите сліпим дощем подвір’я. Ще зеленіла трава, хоч верхівки її скрутилися й потемніли. Блищало на ній срібне павутиння; він подумав, що в гаях зараз чудово. Жовте листя, вогке й лапате, встеляє землю, легкий запах тліну, гіркуватий і прохолодний, — такий гайок ріс біля батьківського обійстя; Олізар на мить позаздрив на Розенрохові крила.
Через дворище йшло на вечерю двоє вартівників. Йшли один за одним і наче карбували крок. Жовта із зеленим одежа їхня теж нагадала йому осінь, бо зелене на грудях та плечах їхніх починало жовтіти. Він знову подумав про Розенроха, і білий хорт болю помчав через дворище, перебігши дорогу пожовтілим вартівникам.
Олізар схаменувся й рушив до їдальні. Біля порога горів золотий ґудзик, і він навмисне наступив на нього закаблуком. Припекло йому в п’яту, наче ступив босою ногою на жар.
Розчинив двері до їдальні: князь, пані Павучиха й дівчата вже сиділи на місцях, Розенрохове місце було порожнє.
— А де пан Розенрох? — невдоволено спитав князь.
Зарипіли малі внутрішні двері, і в них з’явилася з двома величезними книгами під пахвами зігнута постать Розенроха. Він поклав книги на столик і поспішив до свого місця.
— Ви, пане, завжди спізнюєтеся, — сказав невдоволено князь, і в цю хвилину зайшли вартівники.
Безтілесні слуги розкладали хліб та м’ясиво, розставляли мисочки з кашею. Дівчата дивилися на Олізара заклично й ніжно…
— Ми пішли на Венецу, — почав розповідати Олізар, скоса позираючи на Розенроха. Той не змінився, наче не йому лили до рота розпечене оливо. — А з Венеци ми рушили до християнського цісаря. Тут нас знову затримали і просили стати на службу, кладучи добру платню, але ми відмовилися, посилаючись на тугу за рідною землею. Лишилося нас тільки п’ятдесятеро, решта розсипалася по дорозі. Після того ми пішли на Седмигородщину…
Він почав жувати шматок м’яса. Язик його ледве провертався в роті — не хотілося розповідати. Той осінній настрій, що відчув його в себе в покої, не відпускав і тут. Не покидав його й той запах: тлінний, терпкий і пряний дух листя. І знову побачив Олізар далекий-предалекий гай, опинився той так близько, що міг би простягти руку й торкнутися найближчого дерева. Гаєм, налягаючи на ціпка, ішов сивий дід з обличчям його батька. Вряди-годи розгрібав палицею листя, і з нього проступали тугі, крутобокі гриби. Дід ставав на коліна, вибирав гриби й клав у кошика, прив’язаного до боку. Одежа на ньому була простацька, наче був він не шляхтич, а підданець…
— Чи не знаєте? — спитав раптом Олізар. — На Київщині тепер не голод?
Вони подивилися на нього зчудовано.
— Що таке голод? — спитала пані Павучиха.
— Це коли їдять замість хліба кору і гриби…
Зависла тиша.
— А в тій Седмигородщині і справді сім городів? — спитав князь.
— Сім істин, — забубонів Розенрох, — які треба нам знати, а окрім того — нічого. Завтра, панове, — його голос став твердий, — ми почнемо протверджувати цю мудрість. За той час, відколи змушені вислуховувати байки нашого гостя, ми всі розледащіли. Чи довго вам розповідати, пане? — звернувся він холодно до Олізара.
— Я розповів усе, — сказав неохоче Олізар. — З Седмигородщини ми пішли у Варшаву до його милості короля, там нам звелено дати їсти й пити, долучили до нас королівського пристава, коморника Андрія Заклику, наділили грішми й підводами, і ми щасливо поїхали до Кам’янця — ці підводи мали лишитись у фортеці, туди ж їхав з ділом і Андрій Заклика.
— А далі, далі? — спитав, трохи хвилюючись, князь.
— По тому пішли на Меджибіж, прямкуючи у бік Браславля, але по дорозі наскочив татарський загін.
— Далі! — підігнав його окриком князь.
— Ми були при зброї, — сказав Олізар, — і прийняли бій. Але кінця того бою не пам’ятаю, пане.
— І не знаєте, як утрапили до нас? — спитав неймовірно князь.
— Не знаю, — відповів знічено Олізар. — І не уявляю навіть, у якій я стороні…
На те князь засміявся. Затрусилося за столом його тлусте тіло, задвигтів стіл; щоки, і без того відвислі, дрижали, як холодець, а очі вирячилися. Всі інші сиділи за столом непорушні й загадані, дивились у миски, тільки велика блідість покривала їм лиця.
— Ви, пане, знову починаєте непокоїтися, — сказала князю пані Павучиха. — Це вам зашкодить…
— Коли ж він нагадав мені мишу! — бухнув сміхом князь. — Ви не знаходите, пані Павучихо, що він схожий на мишу?
— Я б радила вам опам’ятатися, пане. — холодно сказала Павучиха і повернулася до Розенроха. — Чи можу я сказати виразніше?
— Ні! — похитав головою Розенрох. — Це б порушило наш основний закон. Князь має не забувати належного собі без нашої допомоги…
Тоді пані Павучиха повернулася до Олізара.
— Стільки див ви нам нарозповідали! — сказала вона ґречно. — Дякуємо вам, пане, і, коли втомилися, можете йти спочивати!
— Але тут володар я, а не ви, пані Павучихо! — ревнув князь, побагровівши. — І від столу відпускаю я, а не ви!
— Вибачте, пане! — холодно сказала пані Павучиха. — Але я маю право всіх вас захищати.
Олізар ґречно схилився. В цей час і почувся гуркіт — князь відкинув услона, аж той покотився до стіни, і стояв, величезний, червоний і роз’ятрений.
— Я хочу побалакати з ним на самоті! — сказав він хрипко.
— Ні! — заверещала пані Павучиха. — Ні! Пане Розенроху, скажіть йому. Молю вас, скажіть йому!
— Сядьте, пане, — спокійно сказав Розенрох. — Ви таки забуваєтеся, адже в нас заборонено зустрічатися один з одним окремо від інших; може це робити тільки пані Павучиха, коли хтось із нас хворіє, — вона ж бо мати нам усім. Заборони маю дотримуватись і я сам: пан Носилович прийнятий до нашої родини і вже не потрібно з ним вести роз’яснювальних бесід. Не маєте права й ви зустрічатися з ним на самоті, навіть для того, щоб донести йому правила нашого співжиття. Все чинимо тільки тоді, коли збираємося разом. Отже, сядьте й поводьтеся спокійно.
Але князь не сідав. Стояв, важко дихаючи, аж ходили йому ходором груди, і жах проповз по Олізаровім тілі — князеві очі несамовито запалали.
— Чи можу я йти, панове? — спитав він із тремом у голосі.
Князь ніби схаменувся. Кинув поглядом на Олізара, наче ножем різонув, а тоді хрипко видихнув із себе повітря.
— Йдіть! — сказав і раптом закричав: — І ви всі, чорт би вас забрав, можете розсипатись у пісок!
23
Не все розумів з того, що діється. Але відчуття небезпеки й незахищеності відчував. Прокинувся й білий хорт болю і заскавучав, немов прищепив собі хвоста. Тоді звів білу чи сиву морду й завив тонко, начебто хтось і десь доконечно мав умерти.
Олізар проминув свої двері, вийшов на ґанок і сів там, де любив. Сонце торкалося західної стіни фортеці; здавалося, якийсь жартун поклав, граючись, на стіну розпечене ядро і чекав, усміхнений, доки розірветься воно і рознесе стіну у друзки. Олізарові навіть закортіло піти до свого весла; підвечір вони, налягаючи на весла, завше співали. І хоч були серед них діти різних народів, співали вони пісень його батьківщини. Забриніла в голові ота мелодія, як блиск західного сонця, — десь далеко величаво звучав чоловічий хор. Від того роз’яснювалося все навколо, хвилі співу зносили каторгу над хвилями, підіймали аж під хмари, і летіла вона небом, щоб звідти, згори, кожен міг вилити тугу свою, оросившись навзаєм сокровенною радістю, — кожен клав на вуста смак небес.