Адже вона їх усіх любить, дбає про них, турбується. А хто з них думає про неї? Зайшла в дім і заридала.
Сльози немов змили з душі гнів, зросили її зболілі чуття, заспокоїли. Переодяглася в картате крепдешинове плаття, причепурилася перед дзеркалом, вийшла на вулицю. Тільки одну хвилину вагалася: йти чи не йти до молодих? А що, як Анатолія й там немає?
З відчиненого вікна будинку Побережників лунала пісня.
"Добре, хоч їм весело",— подумала мати, підходячи до неогородженої ще' з війни оселі. Молодята, певно, не чекали матері, бо, побачивши її раптом, принишкли. Потім Лідочка заметушилася, стала запрошувати:
— Сідайте, мамо. Я вас смаженими грибками пригощу.
— Де ж ви взяли тих грибів?— спробувала усміхнутися мати.
— А ми щойно з лісу,— статечно-пояснює син.— З відро назбирали — маслюків, підосичників.
— Дуже смачні вдалися,— лопотіла невістка.— Шкода — сметани немає... Ви вже пробачте, мамо.
— Чому? Сметана у нас є,— веселішає Федора Тимофіївка. помічаючи щиру злагоду між сином і невісткою.— Я зараз принесу.
Лідочка красномовно глянула на чоловіка. Тимофій підвівся.
— Я швидше збігаю, мамо, ніж ви. Де вона? В холодильнику чи в льосі?
— Там і там є... Але візьми з холодильника — свіжішої.
Залишившись з Лідочкою віч-на-віч, Федора Тимофіївна постаралася дещо випитати.
— Ну як, дочко? — В її голосі стільки щирості й чисто материнської уваги!
Якусь мить пильно дивляться одна одній в очі. Нарешті Ліда збагнула, почервоніла.
— Я ще точно не знаю, мамо.
Федора Тимофіївна обняла невістку.
— Щаісти тобі, люба... Може, воно трішечки рано дітьми обзаводитися, та краще з ними, ніж без них. Я он одного народила, а тепер шкодую — хоча б трьох треба було мати. Тимофій відійшов, менші лишилися б. Все-таки на якийсь десяток літ далі від старості було б.
Невістка здивовано глянула на свекруху:
— Хіба діти додають батькам віку?
— Доживеш до моїх літ, сама відчуєш,— сумовита зауважує Федора Тимофіївна.
Ліда нічого не сказала, вийшла на кухню, підв'язалася гаптованим фартушкам, заходилася чистити гриби. До хати увійшов Тиміш. За ним переступив поріг Анатолій Дениісович.
— Де це ти блукав?—Марчучка свердлила чоловіка поглядом.— Хоч в міліцію на розшук подавай.
— У міліції і без нас діла вистачає, Досенько,— награно відповідає Анатолій Денисович.— А тут у вас чимось ласеньким пахне!
На тому, власне, і закінчилася їхня сварка. Через півгодини усі четверо сиділи за маленьким круглим столом, смакували гриби. Анатолій Денисович не без подиву позирав на дружину. Що сталася? Чому вона так швидко втихомирилася? Невже злякалася його погроз? Чи, може, тимчасово маневрує?
В ту ніч Федора Тимофіївна майже не спала. Лежала принишкла, з відкритими очима, і обдумувала свої стосунки з чоловіком. У напіввідчинене вікно крадькома зазирав щербатий місяць. Він то ховався за верхівки
дерев, і тоді його сяйво просівалося крізь листя дрібними краплинами сріблястого дощу, падало на підлогу, утворювало на ній озерця, то нараз виривався із обіймів дерев, лив на землю з широкого шолома ясний ручай.
Чому так скипів сьогодні Анатолій?
Перед очима попливла молодість, перша їх зустріч. Яким видався тоді Анатолій поступливим, уважним. Правда, їй трохи не подобалося його інтендантське звання, — до того ж і невисоке. Але ж не всім літати в небі. В кожному разі Анатолій був тактовним, стриманим. Таким провела його на війну, таким мріяла зустріти. А повернувся він уже іншим. І справа була не в тому, що чоловік трохи постарів. Щось так і не розгадане нею — тривога, страх чи непевність — причаїлося в його очах. Вона не питала, хто й коли зламав йому хребет. Відверто кажучи, їй навіть трішечки подобалась його запопадлива догідливість d, сама того не помічаючи, стала понукаїти ним, як найвередливіший старшина. А тепер?
Невже Анатолій буде мстити їй на старість літ за те понукания? Чого він так повівся сьогодні? Що вона робитиме, якщо чоловік почне тинятися по закусочних, пивних? Або ще знайдеться якась зазіхачка на його пенсію. Що тоді?
— Ти не спиш?—запитала тихо, відчуваючи, що чоловік теж лежить при роздумах.
— Спав, та прокинувся,—сфальшував він.— А ти чого зітхаєш?
Федора Тимофіївна підсунулася до нього, поклала на плече голову.
— Прости мені, Толю, — прошепотіла зворушливо, і та власна зворушливість ще дужче розжалобила душу.— Прости мені, рідний, бо я так не можу.
Анатолій Денисович відчув на плечі її сльозинку, сам розчулився, поцілував дружину, і вони помирилися. Помирилися по-людськи, як друзі, без обіцянок і багатослів'я?
— Дужё мене Тимчина доля непокоїть.
— Знаю.
У кімнату падає місячний дощ, його краплини збігають з причільної стіни, з дзеркала, шафи, нечутно розливаються по ¡волохатому килиму.
— Як воїни жити будуть?—оповзає з уст Федори Тимофіївни тихе зітхання, а перед очима постає медзате обличчя Регіни.
Чоловік не квапиться відповідати. Не погоджується чи не уявляє загрози, що нависла над їхнім сином. Сказати йому про це чи не треба?
Тиша б'є голосним дзвоном. Федора Тимофіївна страшиться її.
— Чого мовчиш, Толю?
Чоловік знайшов у темряві її руку, підніс до губ. О, значить, він не гнівається.
— Хай самі вирішують, як їм буде краще. Ясна річ, підказувати треба, але делікатно, без тарараму.
Федора Тимофіївна зітхнула—ні, не простив їй Анатолій сьогоднішнього скандалу. Про делікатність натякає. Хіба вона проти? Знову притулилася до його плеча. Лежала стишено. Про Регіну — ані слова. Колись іншим разом.
* * *
Повільно гойдається в скісних надвечірніх .променях марево кушпели. Спечно. У павітрі — тяжка млість і ні краплини вологи. Навіть сонце виглядало змореним, оповите невиразним серпанком.
Анатолій Денисович уже й шкодує, що саме тепер, коли все земне благає дощу, а чуття й думки терпнуть від задухи, він розпочав цю розмову. Але відступати вже пізно. І він вирушає в обхід.
— Ти пригадуєш, Тім о, підполковника Сухотурського? Того, що ходив зі мною на зайців минулої зими. Пригадуєш?
Син насторожнься.
— Везе чоловікові. Спеціаліст з нього поганенький та й стрілець нікудишній: за два сезони підстрелив лише одного зайця. Зате анекдоти розповідати — майстер. Так і здобував анекдотами чини та посади. Буває й таке... Знаєш, де він зараз?
— Не розтягуй, Толю, шкуринку на цілий кілометр,— зауважила Федора Тимофіївна.
Ліда голосно сміється.
— Ох і мама ж у нас конкретна! Як генерал!
— Вигадуй, — з прихованим вдоволенням заперечує Федора Тимофіївна.— Ні генерал, ні генеральша... Ти он краще послухай, що батько казатиме.
Невістка споважніла.
— Завгоспом в автодорожному інституті працює, — продовжував Анатолій Денисович.
— Знаю,— відгукнувся син.
— Сьогодні листа від нього одержали... Передає вам обом найкращі поздоровлення.
— Спасибі!— вихопилась Ліда.
Тимофій промовчав.
— То такий чоловік — всюди доступиться, — зауважує мати.— Він може й перед ректором за тебе слово замовити.
Син спохмурнів, пройшовся по світлиці. Скидався на лошака, якого мають ось-ось загнуздати.
— Нічого з того не вийде. Я ж вам, здається, говорив, мамо.
— Чому?—дратується Федора Тимофіївна.— Хіба ти сам собі ворог? Лідочіка ж вчиться!
Марчучка підступила до сина ближче, заговорила лагідніше.
— Яка ж у тебе причина? Раз жінка вчиться, то й ти повинен, щоб на одному щаблі бути. Ми тільки так вважаємо.
Син дивився поверх материної голови, затято мовчав. В усій його ластаті не було помітно знайомої з дитинства покірливості.
— Яке я імаю право подавати документи, людяїм толовій морочити, коли я, мамо, абсолютно не підготовлений... Ви ж знаєте мої "успіхи" в школі?
— Не підготовлений?! А хто ж тобі заіважає? Хіба ми не можемо репетиторів знайти? Можемо! А ще Сухотурський пише, що для таких, як ти, при інституті відкриваються зимою підготовчі курси.
— Вчитися ніколи не пізно,—вставляє батько.
— А я поки що не збираюсь. На цьому й поставимо крапку.
У відповідь батько лише схилив голову. Зате Федора Тимофіївна пішла у справжній наступ.
— Жінка в Києві, ти в Золотопіллі... Гарне сімейне життя — на відстані. Та тебе ж люди засміють!
— Чому на відстані? — трохи спокійніше запитав син.— Лідочка перейде на'заочне...
Ліда не дала договорити:
— Я заочно вчитися не зможу.
— Інші вчаться,— подає непевно голос старший Марчук.— Раз така ситуація...
— Я себе краще знаю, тату. Заочно я вчитися не зможу.
Анатолій Денисович передчував: зараз дружина вибухне або ж заговорить таким медвяно-тихим голосом, що хоч тікай з хати.
Однак цього не сталося, бо хтось раптом постукав у сінешні двері. Доки Марчуки отямилися, Ліда була за дверима. За мить вона стояла на порозі з (розгорнутою телеграмою. Федора Тимофіївна глянула — і все зрозуміла: точнісінько на такому ж бланку одержала вона два дні тому телеграму з Кам'янець-Подільського. Відчула, що тремтить і блідніє.
— Це вам, Тимофію,— ледь чутно промовила Ліда.
Останній сумнів зник — від Регіни. У Федори Тимофіївйи ййнйкла думка вихопити телеграму, порвати її нВ дрібні клаптики. Але в цю мить її погляд немов закляк на Тимофієвому обличчі. Син стояв ні живий ні мертвий. На його щоках виступили жовтуваті плями. Ліда гидливо 'скривилася, рвучко вибігла з кімнати.
— Що сталося?— запитав Анатолій Денисович, піднімаючи папірець.— Хтось народився чи...
Дружина не дала йому докінчити, вихопила телеграму, пробігла її очима. Гарно відплатив синок за .всі старання, турботи. Краще зовсім не мати дітей, ніж переживати таку ганьбу.
— Яка гидота. Боже!
Анатолій Денисович розгублено посміхався.
— Чого ти?—накинулася на нього дружина.— Радий, що .матимеш в один рік двох онуків? Р-ра-дий? А ти, синоч-ку дорогий... Ану біжи мерщій, шукай Ліду. Падай у ноги, присягайся... Ну, скажи ж йому хоч слово, Толю!
Старший Марчук розгублено кліпав очима. Зате Тимофій, нарешті, зрозумів матір. Миттю вискочив на подвір'я, пошукав Ліду очима. Де ж вона? Глянув на стежку, що перетинала всю садибу навпіл. Можливо, дружина десь в садку.
"Не вона, а я твоя дружина!" — вкотре пригадалося йому страшне видіння.
Десь в глибині єства народжується сумнів — чи треба зараз шукати Ліду, а тим більше падати перед нею на коліна? Для чого? Все одно вдруге вона не повірить. Ще тоді, у Києві, не зовсім повірила...
Дружина стояла в кінці саду, притулившись плечем до старої, давно засохлої черешні.
— Лідо,— тихо покликав Тиміш.
Вона не відгукнулася, постояла ще якусь мить і поволі рушила стежкою, що вела від саду в поле.