Із найближчої пекарні принесли гарячі янтики. Колишні сохти із задоволенням пили і їли. Незабаром глечик спорожнів, і арнаут знову наповнив його. А коли випили, на столі з'явився ще один глечик бузи. Напій був свіжий, прохолодний, пити було приємно. Згодом спорожніли й ці кухлі і з'їлася ще одна партія янтиків і з пекарні доставили іншу.Потроху руки й ноги обважніли, рухи стали в'ялими, очі затягнув туман. Фікрет, що спочатку говорив ввічливо, тепер голосно вигукував якісь уривчасті фрази, почав гарячкувати.Усеїн теж став мало схожим на того Усеїна, який дві години тому повертався від Яг'ї Наджи. Розмова затягнулася.Усеїн-оджа, дізнавшись, що його приятель навчається в Петербурзі, у шляховому інституті, зрадів, розхвилювався. Але разом із тим йому стало шкода себе – дуже шкода! – що він не має можливості поїхати вчитися до такого красивого міста, столиці імперії. А Фікрет... О, у Фікрета є така можливість. Фікрет із заможної родини. Серед однокласників у медресе він вважався одним із найздібніших. Він був сохтою, задоволеним життям і впевненим у собі. Багато учнів сумнівалися, як його вчинити краще. А Фікрет ніколи ні в чому не сумнівався.
Він завжди захищав основи влади. "Народ повинен бути вірним царю і коритися його ферманам!" – любив повторювати Фікрет.
Якось Усеїн задав йому гостре запитання:
– А якщо царські укази проти народу, що тоді робити народу? Коритися царю?
Питання було досить єхидним, і Фікрет це відчув.
– Немає таких ферманів, щоб були проти народу. Влада – це святе, – відповів Фікрет і зауважив: – Цікаво, хто тебе цим нашпиговує?.. У світі багато мудрих думок, і якщо вже позичати, то варто бути перебірливішим.
Коли до закінчення медресе залишилось усього кілька місяців, Фікрет раптом на два дні кудись зник. Навіть Афиз не знав, де він. Якось,
повернувшись до кімнати після вечірньої молитви, вони застали Фікрета, що спокійно відпочивав на міндері.
– Де ти був? Ми вже не знали, де тебе шукати! – накинувся на нього з докорами Афиз.
– Приїжджав батько, – відповів Фікрет, – зупинився у свого знайомого. Я був із ним.
А через кілька днів поповзли чутки, ніби Фікрет їде вчитися в Каїрський університет "Ель-Азхар".
Увечері Усеїн запитав, чи правда те, що про нього говорять.
– Так хоче мій батько, – відповів Фікрет. – У мене ж інші плани. Мені хочеться вступити до університету, щоб одержати технічну освіту. А батько живе сьогоднішнім днем і хоче зробити з мене священнослужителя, не думаючи, що буде завтра. І я не зміг його переконати. Він поїхав додому, так і не змінивши свого рішення...
Але Фікрет розповідав про це все спокійно і з іронією. Він був упевнений, що батько добре подумає, зрозуміє сина і, зрештою, не тільки поступиться, а й допоже йому. Так воно й сталося.
Коли навчання в медресе закінчилося і всі екзамени були позаду, Фікрет поїхав у своє село, що розкинулося біля річки, недалеко від селища Алма-Тархан. На честь закінчення Фікретом медресе в їхньому двоповерховому будинку влаштували великий бенкет. Були запрошені і його приятелі, і сам мудерис. З'їхалася з багатьох сіл численна рідня. Пили припасені для цього випадку багаторічні вина, виголошували пишні промови.
Наступного дня, коли шум бенкету вщух, Фікретів батько, Усман Шериф, мудерис і Фікрет зібралися втрьох в одній із ошатних кімнат великого будинку. За столом, заставленим лагоминками, відбулася розмова про навчання Фікрета в "Ель-Азхаре". Але й цього разу син не змінив свого рішення. Він відмовився їхати в Каїр чи Стамбул. І це, як не дивно, анітрохи не здивувало й не скривдило мудериса.
– Якщо молода людина хоче одержати технічну освіту, нехай їде до Лондона чи Берліна. Після повернення він будуватиме електричні станції, залізниці, мости. У кожного своє призначення. Кожен може проявити себе не тільки в якості мулли. В сучасної молоді досить розуму, щоб рухати складними машинами, в яких немає душі...
Після сніданку мудерис сів у фаетон Шерифа й поїхав додому. А Усман-ефенді якийсь час прогулювався в саду і думав про сина. І так захопився, що почав думати вголос. Намагався уявити собі Фікрета студентом Берлінського чи Лондонського університетів. Або Сорбони... Але як відпустити так далеко єдиного сина, в країну, де чужа мова, чужа релігія? Він буде тужити, весь час думати про нього. Він ніяк не міг цього уявити.
Увечері Фікрет, ніби між іншим, повідомив батьку, що Фемі, син Азиза Велі-заде, збирається їхати на навчання до Петербурга.
– Я б теж поїхав із Фемі, якби ви погодилися, – сказав він.
Осман Шериф відразу погодився і навіть зрадів, що син відмовився від Лондона й Сорбони.
– Замість валандатися в чужій країні, хай краще вчиться в Петербурзі, де живе російський цар, – сказав сам собі Шериф.
Наступного дня він сів у фаетон, поїхав у місто, зустрівся з Азизом-ефенді й попросив допомогти і його сину. Азиз-ефенді не міг відмовити в проханні Осману Шерифу. Впливовий Велі-заде, відомий своїм багатством, написав листа другу, знаному видавцеві Ільясу Мурзі Бораганському, в Петербург, якого попросив посприяти двом татарським хлопцям у вступі до Залізничного інституту.
Ільяс Мурза допоміг. Під час навчання в Петербурзі Фікрет і Фемі не раз бували в цієї дивовижної людини. Оскільки автор "Спогадів" назвав Ільяса Мурзу Бораганського дивною людиною, жодним словом не пояснивши, чим же він дивний, вважаю за необхідне зробити це за нього.
Доки наші хлопці Усеїн і Фікрет сидять у бузахане і набрякають хмільним напоєм, я трохи відведу вас від основної розповіді і розкажу дещо про Ільяса Мурзу Бораганського.
Ільяс Мурза Бораганський народився 22 квітня 1852 року в Бахчисараї, до 15 років навчався в кримських школах і медресе. У 1867 році виїхав до Туреччини, де провчився сім років, спеціалізуючись на східній каліграфії. За цей час він опанував не тільки навички каліграфіста, гравера, але й професію художника. Після повернення до Криму займався гравіюванням на склі, металі, виконував замовлення, що стосуються написання східних текстів. Потім Ільяс Мурза Бораганський багато років подорожував по Росії. А в 1882 році поїхав до Петербурга. Тут на Бораганського як на знавця східних та європейських мов звернули увагу російські сходознавці й запросили його читати курс лекцій з турецької мови та східної каліграфії на факультеті сходознавства Петербурзького університету. Там Ільяс Мурза пропрацював десять років.
У Петербурзі на той час не було друкарень з арабським шрифтом. Тому сходознавці музею Академії наук і східного факультету університету порекомендували Бораганському відкрити друкарню з арабським шрифтом. Заручившись такою підтримкою, Ільяс Бораганський одержав дозвіл на відкриття в столиці приватної друкарні.
Поява друкарні стала знаменною подією. Багато сходознавчих видань Петербурга кінця XIX-початку XX століть друкувалися в Бораганського. Видання книжок із використанням арабського шрифту, особливо сходознавчих праць російський учених, широко відзначалось у столичній пресі.. Незабаром друкарня за видання книжок на високому поліграфічному й художньому рівні була відзначена медаллю "За сумлінність у мистецтві". Але не думайте, що Бораганський використовував тільки арабський шрифт. Він набирав книжки й кирилицею, і латиницею й іншими шрифтами. Це видавництво було відоме під назвою "Літодрукарня І. Бораганського і К0". Тут же вперше був виданий збірник віршів великого казахського поета Абая Кунанбаєва. Текст цього видання був підготовлений до друку професором П. М. Меліоранським, а сама книжка надрукована коштом власника друкарні. Саме тут друкувалася комедія "Одруження" Гоголя в перекладі кримськотатарською мовою Османа Асан-огли Акчокракли.
З 1911 року царський уряд забороняє Бораганському видавати книжки мусульманських авторів. І відтепер він друкує лише праці російських сходознавців.
У 1919 році в Петроград входить башкирська кінна дивізія для захисту столиці від Юденича. Бораганський видає для них у своїй друкарні газету "Салават" татарською мовою і навчає солдатів башкирської дивізії друкарській справі. У 1920 році Бораганський разом із цією дивізією переїжджає в Башкирію й організовує друкарню в Стерлітамаці. Своє подальше життя Бораганський присвячує друкарству в Башкирії.
– Виходить, як і мріяли, вступили до Залізничного інституту. Що ж, це добре, – сказав Усеїн Шаміль. – Незабаром будете інженером?
– Так, – відповів Фікрет, – і в його голосі Усеїн відчув нотки гордості. – Минулого літа я був у Сибіру, де проходив практику на будівництві залізниці... Ну, а ви, Шамілю-ефенді, чим займаєтеся ?
– Учителюю. Дітей у селі навчаю.
– Дітей?.. – перепитав Фікрет, здивовано заламав брову, посміхнувся і підняв кухля із залишками бузи, постукав ним по столу, випив, вдоволено закректав, витер губи і сказав: – Учіть! Щоб не були неграмотними. Хтозна, може, настануть ще й такі часи, коли з обідранців, яких вчите, вийдуть великі люди! І будуть вони працювати в державних установах! Керувати справами. Чи не так, Шамілю-ефенді?!
– Безперечно, – насупив брови молодий учитель, знічений його словами. – І в нас, як і в інших народів Росії, з'являться люди, які боротимуться за щастя і звільнення з-під колоніального гніту.
– На діяльність подібних до вас нещасних учителів, – сказав Фікрет, – я дивлюся як на працю Сизифа.
Усеїн опустив очі. "Невже він і справді так думає? Він сказав це з таким презирством, щоб уколоти мене. Навіщо це йому, адже ми друзі?.. – розпач і образа палили йому душу. Усеїн анітрохи не був із ним згодний, але не міг знайти в собі рішучості різко заперечити. – Виходить, погано вдягнені і з порожніми кишенями вчителі даремно живуть на землі? Навчати дітей татарської бідноти грамоті, виявляється, безглуздя, бо все одно з них не буде ніякої користі?.. Лише Фікрет і йому подібні чогось варті. Невже це так?.."
– Чому це даремна праця? – запитав Усеїн і пронизав Фікрета палючим поглядом.
– Чим займалися предки кримських татар? – вигукнув Фікрет Шериф. – Ті, кого називали таврами й кипчаками, займалися виноградарством, садівництвом, вівчарством, а пізніше тютюнництвом. Така була воля Аллаха. Щоб навчитися цьому, не обов'язково протирати в школі штани.
– Ви, Фікрете-ефенді, здається, трохи перебрали, – процідив крізь зуби Усеїн, – і не розумієте, що верзете.
– Я? – тицьнув себе в груди Шериф-огли і посміхнувся.