Глущенкові явно не сподобалося, що Бородай зі свитою сільських багатіїв раніше поздоровкалися з Курилевичем, а тоді вже і йому тиснули руку. Добродій кривився, хмурив брови.
– Пана керовніка запросили? – кинув він.
– Аякже. Дав слово прийти. Він ознайомився з нашою програмою, – доповів Бородай.
Глущенко неквапливо йшов у клас. Наблизившись до гурту юнаків і дівчат, підняв праву руку, салютуючи:
– Слава Україні!
Але молодь мовчала. З-за спини Глущенка пропхався Роман.
– Героям слава! – привітався за всіх. Хотів прицокнути каблуками, та перешкодила чиясь нога.
Молодь засміялась, а Роман, вчепившись Глущенкові за руку, шипів:
– Не дивуйтеся – темнота сільська. Що там казати, тільки ми з Гордієм і отець Анатолій "Народну справу" виписуємо…
Бородай ввів у клас пана керовніка й попа. Вони поспішили на сцену. За ними – постерунковий. Окинув терпким поглядом клас з порога, зачинив двері.
Йосип з Маркіяном притаїлися на сцені за диктовою перегородкою. Там зібрались також співаки церковного хору.
За столом на сцені розсілися Бородай, Глущенко, піп і пан керовнік.
Батюшка важко піднявся з крісла, склав руки, мов на казанні, й урочисто сказав, що про "славного сина", котрий боровся проти більшовицької навали, розповість Бородай.
– Пам'ять про Петлюру ми носимо в серцях, – піп ткнув пальцем у груди, – Прошу всіх встати.
Лави заскрипіли. Люди стояли, лиш постерунковий сидів, упершись ліктями в коліна.
Потім Бородай розгорнув книжечку, над якою потів уже не один вечір, почав промову.
– Хто ми? – питався з запалом. – Ми – нащадки січовиків, які лягли кістьми, щоб нас не полонив більшовизм. І нині ми повинні повторити спасибі, спасибі й ще раз спасителю нашому маршалку Пілсудському, чий образ ми заквітчали вишитими рушниками.
Бородай оглянувся й вказав у глибину сцени на портрет вусатого Пілсудського, який справді був прикрашений рушником.
Кінчивши, Бородай чекав оплесків. Він застерігав Романа підібрати надійних людей, але оплески були рідкими, наче хто бив мух.
Відкрили завісу. На сцену вийшов хор. Заспівали "Боже, великий, єдиний…" Коли пісня скінчилась, Маркіян, запинаючись, прочитав вірша.
Бородай оголосив:
– Виступає Йосип Таранчук!
Піп голосно додав, звертаючись до Глущенка:
– Це хлоп'я з гущі нашого люду.
Йосип вийшов на край сцени. Вклонився, як навчав хазяїн. На хлопця звелися десятки очей. Він відчув ці погляди, але не розгубився.
Глущенко протер пенсне, щоб оглянути декламатора. Прицмокував від задоволення.
Бородай ще раз виглянув, пошепки застеріг Йосипа:
– Гляди не читай "Заповіт" до кінця!
У залі панувала тиша.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі…
Лунко звучали ці слова. Йосип підняв голову. Побачив під стіною батька, Миколу, Грицька… З гурту жінок на нього глянули ласкаві очі матері. Легко стало хлопцеві. Він забув, що казав Бородай, забув про все на світі, йому хотілося читати далі, так, як вивчив "Заповіт" на пасовиську.
Не зупинився, читав до кінця:
Поховайте та вставайте,
Кайдани пор…
Бородай обома руками схопив хлопця за рукав і потягнув зі сцени. Роман шарпнув щосили за шнурок, щоб затягнути завісу. Планка, до якої вона була прив'язана, тріснула, переламалась і з розмаху вцілила у засклений портрет Пілсудського, зірвавши його.
– Хор, хор на сцену! – лютився Бородай.
Куняючий постерунковий загвалтував:
– Що трафілось? Хлопи захцелі каші березової?
Співаки наспіх, безладно тягли:
Наш смяли жолнєжікі
На позіц'ях стойом…
– Стоять, та втікати збираються, – кинув хтось насмішкувато. – Маршалок Пілсудський здох і на стіні не держиться.
Пан керовнік пополотнів, почувши це. Роман підказав йому стиха, що то витівка Грицька.
– Постерунковий! – підскочив пан керовнік до Курилевича.
Той кинувся до Грицька, схопив його за комір і потяг у коридор.
– Я тобі дам бунтувати! – кричав він.
Їх оточили хлопці.
Односельчани квапливо розходилися. Їх не міг зупинити отець Анатолій, який запрошував усіх на панахиду.
Мотря з попадею умовляли:
– Не розходитеся. Куди ж ви? Ми таке коливо зготували.
У церкву пішли деякі. По дорозі Мотря сварила чоловіка:
– Я казала, не возися з хлопчиськом. Тепер ганьба така! Ніколи не надійся на наймита!
12
Підоспіла Пилипівна – настав час платити подать.Солтис, – він завжди ходив у військовій формі, щоб його люди боялися, – приплентався до Таранчуків. Прилип, як шевська смола до чобота.
– Платіть подать!
– Зачекайте, паночку, – просив Антін.
– Чого ж чекати? Нема грошей – телицю продай. Раз строк підійшов – чекати не можна. Закон!
– Боронь боже, чи я проти закону, – доводив Антін. – Закон не зміниш, але…
– Що за "але"? Я ждати не можу!
Солтис знав, що в Таранчуків за душею нема й ламаного гроша, і став позирати на їх бідняцьку господарку. Він точив злість на Антона з того дня, як той купив Зірку. Сам тоді був на ярмарку, торгувався за цю ж телицю. Але тітка дорого хотіла. Ждав до вечора: думав, збавить ціну. Пішов у ресторацію пива випити, вернувся – від телиці й сліду не стало.
Тільки солтис вийшов з двора, Таранчуки взялись до роботи. Поодягали на себе всю одежину. Миски й горщики Ганна віднесла до сусідів. Антін позмітав усе борошно, яке тільки було, в один мішечок і також відніс. У хаті світились голі стіни.
Десь під вечір солтис навідався знову. Але не один. З ним прийшов здакуційник[11] – виснажений чоловічок у чорному пальті з-портфелем під пахвою.
– Розстарався грошей? – буркнув солтис.
Антін мовчав.
– Будемо описувати, – вийняв здакуційник з портфеля папери.
– Відчиняй скриню, газдине, – сказав солтис і взявся за віко.
Ганна заломила руки, хотіла боронити скриню.
– Сиди! – тупнув Антін. – Най забирають усе – ниньки їх право.
– Та тут нічого брати! Одне дрантя лишилось, – грюкнув віком солтис і став опечатувати скриню. Потім нишпорив по хаті, але нічого не міг знайти, щоб записати до протоколу. Покрутився і, лаючись, зняв з лежанки стареньке рядно.
Стола, збитого з двох дощок, табуретку і лаву без однієї ніжки здакуційник не записував.
Скриню винесли на подвір'я. Тут уже чекав десятник з саньми.
Солтис почвалав у хлівець.
– Антоне, – зойкнула Ганна, – запервісточкою нашою пішов!
Таранчука вжалили ці слова. Він метнувся і став як укопаний на порозі хлівця.
Солтис накинув на роги Зірці мотузку.
– Оступись, – штовхнув Таранчука, тягнучи за собою телицю.
– Все заберіть, а первістки не дам! Хіба через мій труп! – відрізав Антін, стиснувши кулаки.
Переляканий солтис випустив мотузку з рук.
Антін вп'явся у нього налитими кров'ю очима.
– Десятник! Здакуційник! Сюди! – загвалтував солтис.
Полохливий здакуційник кинувся розшукувати поліцая, що ходив по сусідніх дворах. Десятник побоювався ступити до хліва.
Курилевич влетів на подвір'я і оперіщив Антона гумовою палицею. Таранчук не скрикнув. Вперся руками й ногами в одвірок і ніби закляк.
– На постерунок його! – кричав солтис.
Курилевич спробував ударити Таранчука по руках. Антін схопив його за груди і відштовхнув пріч.
– Опам'ятайся! – жахнулась Ганна. – Уб'ють тебе.
Поліцай, солтис і десятник накинулись на Антона. Він відбивався, та його, об'юшеного кров'ю, зв'язали, пхнули на сани.
Солтис прив'язав до полудрабка телицю. Рушили.
Ганна обняла первісточку за шию, бігла за саньми.
– Куди ж її, людоньки! Рятуйте! – гукала когось на поміч.
Солтис натягнув віжки.
Коні рвонули.
Ганна вибилася з сил, упала посеред дороги.
За непокірність властям просидів Антін з тиждень в холодній.
Комісія з гміни продала морг поля і Зірку. Поле купив Бородай за ті гроші, що напозичав Антін у нього, а Зірку і скриню – солтис.
Добре, що хоч кривобока хата залишилась і садиби півморга, а то довелося б комірне звідати.
Тепер Йосип боявся додому показуватися. Мати вмовляла:
– Терпи, синочку. Може, тобі, бог дасть, колись легше буде, як виростеш. Гіркий хліб, що ти його заробляєш.
В такому скрутному становищі Таранчуки ще не були. Тут якраз вербовщик у село наскочив, щоб в Аргентіну їхали.
Зібралася сходка. Бородай вичитав з газети громаді, яке то славне життя десь там, за морем.
Таранчук вирішив їхати. Будь-що-будь. Марив надією на будучину, хоч Ганна і не йняла тому віри.
– Зелені поля здалеку, – казала.
Антін таки переконав її, бо ходив розвідуватись на третє село, з якого позаторік поїхала партія.
Один бідак зараз братові на дорогу грошей вислав, щоб перебирався.
Дід Архип також радив їхати.
– Якби мені та літа мої молодії, махнув би, – попихкував люлькою.
Вирядила Ганна Антона у Кременець до агента. Пробув у місті три дні, добиваючись прийому. Прийшов веселим: одержав лист на комісію.
– Людей там, як маку в маківці,– розповідав дома. – 3 малими дітьми не беруть. Вислухав мене агент, видав лист. Восени партію відправлятимуть. Але що то дохторі ще скажуть?
Антін з жінкою і сином сходили на комісію. Лікарі встановили, що вони цілком здорові. Тепер можна було і шифкарту[12] одержати.
До Таранчуків стали навідуватись купці. За хату і садибу прицінювалися. Ганна жила, як у тумані. Сама город упорала. Антін найнявся на тартак, якого з весни відкрив пан Рачинський, і за господаркою не мав часу приглянути. Пізно приходив з роботи, стругав дубову палицю.
– Допоміг би мені,– озивалась від печі Ганна.
Не слухав її.
– Нащо ця палиця? Через море скакати думаєш? – питала.
Мовчав. Розігрівав до червона товстий дріт. Випалював дірку в палиці. Як хто заходив у хату, кидав палицю під ліжко, аби не бачили, що робив.
"Чи не з глузду з'їхав чоловік?" – непокоїлась Ганна. Наодинці не раз обмацувала палицю, заглядала у випалену дірку, але нічого не розуміла.
Приніс Антін заробіток – шість злотих по двадцять грошів.
– Чом дрібники взяв? – дорікала Ганна.
– Циган знає, що робить, – зауважив Антін, сунувши дріт у жар.
– Я нічого…
– Зачини на клямку двері. Зараз побачиш.
Мусила слухати його.
– Там в агента чув, що злоті високо в Аргентіні ціняться. Але не дають везти їх туди. На якісь інші міняють. От і придумав я цю штуку, – крутив Антін палицю. – Назбираємо грошей.