Він бажає не мечем і війною повернути своїх підданих під свою власть, лише надією на батьківську ласку; він не шукає ніякої помсти за наші минулі гріхи, обіцяє королівським словом захистити під свої крила, разом з нами, всіх Задніпрян і дарувати їм рівні вольності, і все, що сталося в нинішні смутні часи, приписує Божому допустові і своїм гріхам..."
— Тю! Так ото в мене за його гріхи позавчора живіт болів? — озвався хтось з дальшої купи.
— А в моєї дядини поросята здохли?
— А в нас Рудько сказився та покусав телицю й підсвинка? Се все за королівські гріхи?.. От верзе!
— Та вже ж! Звісно, королі на Бога клеплють, як на мертвого! Сірко сердито повів очима і махнув булавою. Писар читав: "І ви, браття наші, будучи з нами одного тіла, не так самі собою, як від неспокійних людей, що недавно напилися крові наших братів, і від московських заман роз'єдинились з нами..." При послідніх словах Косагов аж почервонів.
— Се зневажливо написано! — сердитим голосом сказав він.
— Сими словами він, Павлушка Тетерин, хулить його царському пресвітлому величеству, моєму государеві, цареві і великому князеві! В московськім государстві нема й ніколи не бувало ніяких заман. І то він, Павлушка, на Москву, як пес не до речі, набрехав.
— Не сердися, пане Григорій Іванович: то Тетеря так собі — бісиків підпускає... Вони, бач, ото з Юраськом облизня піймали коло Переяслава, — так Юрасько від сорому у ченці вбрався, а Тетеря, мов пес з червивим хвостом, — черва йому хвіст точить, а він не на черву, а на місяця гавкає... Читай далі, — махнув він булавою до писаря. Той знов почав:
"Тепер я, по своїй християнській любові, прошу вас, як милих братів і по братньому остерігаю, щоби ви зарані відповіли належним послухом єго милості королеві, як своєму дідичному государеві..."
— Який він нам дідич! — пробурчав хтось з гурту.
"...як свому дідичному государеві (ще голосніше читав писар), під властю котрого породились і наші прадіди, і діди, і батьки..."
— Бреше! Бреше!
"...і ви самі, молодецькі голови, слави і на морі, і на полі добували..."
— Та добували ж і добуватимемо!
"...і нині разом всі захолоджуємося государською дніпровою водою..."
— Бреше, бреше гаспидська Тетеря! Бреше, ідолів син! І Дніпро наш, і вода наша, і воля наша!
"Подаю вам надію, — аж кричав писар, — словом християнським і братським, що король, государ наш милостивий, збереже вам ті самі вольності, які маємо і ми, і подасть вам таку саму милість, як і нам, забувши всякі ваші проступки... Не відкладайте, прошу вас, того святого діла і не говоріть так, як інші нерозумно привикли говорити: "нехай собі цар з королем помириться, а ми, кому дістанемся, тому і будем кланятися". А як король помириться з царем, то не скаже, що ви, браття наші, прихилились добровільно, а скаже, що по неволі. А цар не тільки вас, але і свого народу не може оборонити..."
Косагов аж підскочив, мов його обпечено.
— За такі його, Павлушкині Тетерині, слова мало батогами бити без пощади і поганий його язик вирвати та собакам кинути! — аж прохрипів він.
— А ти плюнь на його, Григорій Іванович: цур дурня, та масла грудка, осміхнувся Сірко. — Чим бик навик, тим реве... Сказано: "Чорте, де йдеш?" — "Болото палити". — "Не буде горіти". — "Добро мені напасть зробити"... Так ото і Тетеря: швидкий, як ведмідь за перепелицями... Ану ж! Що ще? — се до писаря, аби читав. Той знов: "Як сонце на небі сіяє і вода безнастанно в Дніпрі тече, так і ми ніколи від короля, пана свого, всі відпасти не можемо, — тільки йому, як дідичному государеві, і можемо служити. А коли спротивимося йому, то вважайте, щоби не втратити нам нашої столиці Запорозької, де наші предки добували слави, бо кримський хан не спить і хоче напасти на нас".
— Ну се вже зась, Павле, — осміхнувся Сірко і моргнув вусом, — Січ не ваша столиця, а наша... І я тобі, Павле, скажу: чорте! На груш, тільки мене не воруш.
— Добре, батьку, добре! — гукнув хтось. — А ти, пане писарю, мерщій кінчай, бо їсти хочеться, аж шкура болить.
— Поспієш залити очі й пельку!..
Козаки почали вже сердитися: тому їсти, або горілки захотілось, а другому слухати, що буде;
— Дочитуй, пане писарю, — сказав і Сірко.
"Коли ж не захочете ви, брати мої, — читав писар, — слухати нашої здорової ради, то вільно вам, — аби лиш після того не жаліли. Не думайте, що я тим собі слави шукаю і бажаю довгого гетьманства: я бажаю тільки згоди між вами і військом його королівської милости запорозьким. А коли Бог дасть спільну згоду, то того ж дня зложу з себе перед вами, добрими молодцями, гетьманство, для мене зовсім непригоже, і ви, добрі молодці, кого захочете, того и виберете".
Сірко бачив, що рада до добра не доведе, як козаки не попоїдять: переб'ють Тетериних посланців та може й його самого скинуть з отаманства.
— Дітки! Панове молодці! В писанії сказано: голодному розум зав'язано. А турецьке святе письмо каже: голод очі коле, і що голодній кумі хліб на умі, а в другому писанії говориться, буцім голодний і кия не боїться... Так от що, дітки: я з голоду й розум загубив... Так їсти хочеться, що аж скавучить у животі... Та мабуть і ви, дітки, здорові були — проголодались і у вас у животі скавучить...
— Де вже, батьку, скавучить! Аж гарчить! — радісно обізвались гуртом.
— Так от що, панове-молодці, підіть пообідайте, наберіться розуму, а тоді й на раду.
Майдан заколихався, заходив, як море у хуртовину.
— У! Та й мудрий же в нас батько-отаман! От мудрий! І цареві Соломону, мабуть, носа втер би.
І козаки, як шпаки, розлетілись по куренях, де вже кухарі-кашовари сердито махали ополониками, мов отамани булавами, що страва давно вже перекипіла, а печене підсихати почало.
— От тепер у мене на животі хоч залізо куй! Відкіля й розум взявся, — говорили козаки, висипаючи знов після обіду на майдан із куренів. — Правду каже батько-отаман, що в писанії сказано — голодному розум зав'язано... Мій тепер розв'язався.
Незабаром рада зібралась. Вийшла й старшина з посланцями. Тоді старший посланець, уже знайомий нам Прокіп Верещака, "нобілітований" пан коморний, трохи виступає і привітно кланяється на всі чотири боки.
— Поклін і братські поздоровлення пану отаману кошовому і усьому старшому і меншому товариству від гетьмана Павла Тетері і короля Яна Казимира, — почав посланець... — Посилаючи мене до вас, панове, їх мосці, пан гетьман і пан король дали мені деякі інформації... Як то: відомо нам, що є чимало добрих молодців, котрі Не дуже то бажають оставатись під Москвою, але немало й таких, котрі не хотять бути під його милостю королем... А спитаю ж я вас, панове, як москаль може держати Запорожжя, коли він шле до його милості короля посланця за посланцем, без сорому просячи у його згоди.
Косагов знов вискочив та аж за шаблю ухопився.
— Твої слова зневажливі, і я лиш тому, що живу в приязні з паном кошовим отаманом і зі всім славним запорозьким військом, не зітну тобі голови сею шаблею! — почервонівши, як печений рак, пробелькотав московський стряпчий. — Його царське пресвітле величество, всеї Великої і Малої і Білої Руси государ, цар і повелитель ніколи не просив у польського короля згоди. І то ще так просто каже! Що за нісенітниця!
— Не нісенітниця, пане стряпчий! Се може ви московським звичаєм нісенітниці стряпаєте, а не ми, — трохи жартівливо відповів Верещака. — От і тепер прийшов до його милості короля якийсь Полікарпович: просить відступити царю Смоленськ і дає за його до п'яти мільйонів, аби цареві не соромно було перед своїм народом. Та й те, скажу вам, панове молодці, і тобі, пане стряпчий, що його милість король давно вже був би у Москві з військом, але він жалкує вас, український народ: бо Українці своїм хребтом захистили хребет царський, і того не розуміють, що своїм лихом царське лихо побивають... От що!
Послідня річ дуже дошкулила Косагову, і він був кинувся на Верещаку з голою шаблею. Разом і деякі козаки засвистіли шаблями.
— Стій, москалю! Він наш гість, а не твій... Тобі зась!
Верещака згорда поглядів на Косагова.
— У Москві, мабуть, і того не знають, що посланців у розумних і просвічених людей не січуть і не рубають, — з погордою сказав він. — Посланець, як мішок, що в його положать, то він і несе.
— Куди се москалям знати! — сміялися козаки. — Сказано: не буде з пса солонина, як з москаля лицар.
Сірко бачив, що його "діти" дуже під чаркою, і нехай їх Косагов хоч трохи роздратує, то москалів, що були з Косаговим, і на понюх табаки не зосталось би: "діти" рознесли б їх по шматочку.
Коли чує, щось недалеко тренькає на бандурі і старечим голосом мугиче собі під ніс:
Ой шли ляхи на три шляхи,
А козаки на чотири...
Сірко зараз до його:
— А йди лишень, старче божий, та проспівай нам, як "голота п'є"... Нехай москалі послухають: чи вміють так у їх на Москві співати?
— Де в біса! Москалі так співають, мов козу за хвіст тягнуть, — засміялися деякі козаки.
Сіркові того й треба. Кобзар підійшов, сюди-туди поводячи сліпими очима. ,
— Як голота п'є? Сієї?
— Та сієї ж, старче божий.
Сірко знав, що його "діти" дуже люблять кобзарські думи й пісні і все забувають, слухаючи кобзаря. "Забудуть, — думає, — і прокляту раду, і Тетерю, і москалів..." Кобзар сів. Пальці його скоро заходили по струнах, і він стиха заспівав:
Чорна хмара наступає, став дощ накрапати:
Благослови, отамане, намет напинати.
Гей, всі пани, усі дуки у наметі, сіли,
Наша ж браття-голотонька та і не посміли —
Взяли кварту, другу з жарту, та на дощі й сіли.
Гей, весела бесідонька, де голота п'є,
А ще лучче, а ще краще, де отаман є:
Хоч він не п'є горілоньки — порядок дає.
Прийшов батько, пан-отаман, стало йому жаль:
Скинув з себе синій жупан — намет розіслав.
Аж йде багач та йде дукаті, та в порозі став —
Гей, з нашої голотоньки сміятись почав.
Та вже ж багач, та вже ж дукач насміхається:
"Ой, за що ж тая голотонька напивається?"
Ой, як крикне ж пан-отаман та на свою голь:
"Візьміть дуку за чуб-руку, та й виведіть вон!"
Один бере за чуб-руку, другий в шию б'є;
"Не йди, не йди, вражий дуче, де голота п'є!"
Пішов багач, пішов дукач, та й не оглядавсь
Й десятому наказував, та щоб не сміявсь...
Як і знав Сірко, козаки все забули, слухаючи кобзаря.