— Навіки слава! — зрадів Теофілі музикант. — Тішуся, що бачу вас. Заграю для вас "Аве Марія", а потім — Скорикову мелодію.
І тільки-но він повів смичком, як сестра Теофіля відчула свіжий подув вітерця. З тремтливих несміливих звуків нараз зродилася чудова музика. Монахиня здригнулася: вона побачила, як музикант випустив із скарлючених пальців скрипку — хтось невидимий грав на ній. Скрипка одзивалася сама. Перехожі, зазвичай байдужі, на хвилину здивовано завмерли. Саме у цю хвилину (невже то від Бога?) Галицькою йшов славний композитор Мирослав Скорик із відомим львівським журналістом. Вони теж застигли на місці. Композитор носив окуляри: певно, трохи недобачав. Тому він був переконаний, що грає сам жебрак. Натомість журналіст достеменно бачив, що грала тільки скрипка, бо музикант не торкався пальцями до струн. Але, як би там не було, музику вони чули пречудову. Скрипка замовкла. Свіжий легіт пронісся повз зачарованих слухачів, повз монахиню — і в цьому подуві вона вчула знайомий голос: "Це я, твій Ангел. Я обіцяв допомогти." Сестра Теофіля, мов заворожена, мимоволі подалася за голосом, що схвилював її душу...
Проте, що діялося там, на Галицькій вулиці, вона довідалася опісля з газет. Вони писали про диво, яке сталося зі старим музикою, подали світлини пана Березинського і його сумну біографію. Згодом газети повідомили, що пана Модеста запросили до голови міста і той дав йому світлу суху кімнату та збільшив пенсію. Спілка композиторів подарувала музикантові японський програвач і багато платівок із записами класичної музики.
* * *
Повернення Діви Марії
Це не казка. Зрештою, запитай про цю історію Славчика, який вчиться у третьому класі Першої школи. Він мешкає за рікою. Так називається околиця містечка, бо вона справді за рікою. А річка витікає з великого ставу, паде на лотоки млинського колеса — і тече собі далі попри город Славчика. Правда, млинове коло тепер не обертається, бо млин працює від електрики. Потім річка вигинається, робить коліно: воно і широке, а далі від берега — глибоке. Доросла людина з піднятими руками ледве торкається дна.
Славчик виріс на річковому закруті: він чудово володіє усіма стилями, норкує, дістає дна. Тільки шкодує, що нема звідки стрибнути у воду. Хіба тільки зі старої верби, яка росте відразу за городом, але там річка завузька, аби поплавати.
Та повернімося до нашої історії. На Великдень після обіду Славчик із товаришем пішов до церкви, бо всі казали, що будуть гаївки. Давно, коли ще тато з мамою були такі, як Славчик, міська рада розігнала ці весняні забави на церковному подвір'ї. Навіть учителі мусіли ходити під церкву, аби впізнати своїх учнів і завертати їх додому. Священик мав наказ зачиняти браму відразу після свячення пасок. Рік чи два діти водили хороводи майже на дорозі і в невеликому скверику побіч. Та й звідти прогнали. Поволі гаївки призабулися. Ото коли у Львові, у Шевченківському гаю біля давньої дерев'яної церкви Товариство Лева відновило гаївки, у нашому містечку зібралися люди, аби подивитися на молодечі забави. Та забава не вдавалася: ті, хто пам'ятав слова і відповідні рухи, були застарі, щоб посеред білого дня бавитися. Вони наче соромилися. Середущі мало що пригадували, а їхні діти зовсім не знали гаївок. Хлопці гасали поза дзвіницю, на якій сиротливо баламкав невеликий дзвін (бо інші десь попропадали), і стріляли з моздирів, револьверів на пістони. Це якось не забулося.
Діти не знали, що відповісти. Ніхто їх не вчив, навіть колишня піонервожата, тепер вихователька учнівської молоді, яка мала обов'язок знайомити дітей з призабутими і забороненими традиціями. Не знав, що відповісти, і Славчик. Хоч колядувати все-таки вмів.
І ось тоді біля церкви під дощаним дахом він побачив дивну кам'яну скульптуру. Дивну, бо була без голови. А подобала вона на жінку в довгому одязі, що руки мала складені на грудях як до молитви.
— Мамо, що це за фіґура без голови? — запитав Славчик,
— Це Діва Марія, її недавно витягли зі ставу, — пояснила мама.
— А чому зі ставу?
— Фіґура стояла у скверику біля церкви, там, де тепер ваза з квітами, — продовжувала мама. — Колись давно, як я була такою, як ти, комсомольці ломами підважили скульптуру, скинули її з підвищення і при тому відбили голову. Вивезли машиною за місто — і втопили у ставі. Кривий Семко, який мешкає при березі, бачив, де7
саме. І недавно показав місце. Але голови не вдалося віднайти, як не шукали.
— А чому комсомольці не любили Діву Марію? — допитувався Славчик.
— Вони — безбожники, не вірили ні в Бога, ні в Богоматір, їхній вождь Сталін наказував нищити хрести, статуї, навіть церкви. Вони глумилися над віруючими, казали, що віра — то темні забобони. І гордилися, що чинять капості.
— А чому ж люди не заступилися за Діву Марію? — не міг зрозуміти хлопчик.
— Усі були налякані. — відповіла мама, — бо багатьох арештовували, вивозили на Сибір. Люди хіба потайки бажали руйнівникам Господньої кари. Розповідали, що той, хто наказав зруйнувати фіґу— ру, невдовзі розбився насмерть на мотоциклі.
— Мамо, а де ділася голова Діви Марії?
— Десь на дні ставу, але як не шукали, не могли віднайти: спробуй-но цілий став обмацати,
"Я мушу знайти голову Божої Матері!" — раптом промайнула думка. І від тієї миті хлопчик ні про що не мріяв.
...Того літа татко подарував Славчикові підводні окуляри. Вони мали гумові обвідки, які щільно прилягали до обличчя. У таких можна спокійно роздивлятися у воді. Хлопчик ходив на став, хоч там ніхто не купався, хіба плавали човнами для приємності або щоб порибалити. Однак, пошуки були невтішними, бо дно було замулене. Обмацуючи його, Славчик ще більше каламутив воду, аж зовсім чорно робилося. Не допомагали й окуляри.
Славчик готувався до першого Причастя. Ходив зі своїми товаришами на катехізацію, тобто на науку до священика. Перед сповіддю він сам собі пообіцяв не грішити. Навіть склав десять ось таких правил:
По-перше. Не вживати негарних слів. (Хоч він їх не вживав, але не робив зауваження іншим хлопцям, які часом лихословили).
По-друге. Не говорити неправди, навіть маленької.
По-третє. Завжди слухати батьків і не пискувати до них.
По-четверте. Добре вчитися, аби не було жодної трійки.
По-п'яте. Завжди поступатися місЦеМ Старшим. (Хоч, правіє годі було це здійснити, бо містечко не мало трамваїв, навіть автобусів).
По-шосте. Першому ввічливо, ще здалеку, вітатися зі знайомими.
По-сьоме. Ходити в неділю до церкви, не крутитись і не балакати там, які б довгі відправи не відбувалися.
По-восьме. Ніколи не курити цигарок. (Але це на майбутнє. Він ще не пробував цього робити).
По-дев'яте. Не кривдити слабших, а навпаки, завжди їх захищати. За них можна встрявати у бійку.
По-десяте. Не лазити у сусідський садок, де дуже смачна груша— спасівка.
Виконати ці обіцянки не було аж так важко, бо він і до сповіді мало яку зі своїх настанов порушував. Хіба іноді задовго, аж до вечора, мокнув у воді, за що діставав прочухана вдома.
"Допоможи мені, Боже, знайти голову Діви Марії. Я буду за то завжди чемним", — просив Славчик. І засинав зі своєю палкою мрією. Йому зовсім не здавалося, що його прохання скидається на торг із Богом.
Після причастя, що відбулося дуже урочисто, Славчикові наснився сон. Ніби Діва Марія, розбудивши його, взяла за руку й повела аж до ставу.
— Дивися, Славчику, куди я йду, — промовила вона до нього і пішла по воді, не замочуючи босих стіп. Потім спинилася і сказала: "Отут". Та й розтанула, тільки сяєво ще довго мерехтіло над водою. Славчик прокинувся: він лежав у ліжку, але був переконаний, що все-таки виходив із дому. Ноги були холодні й наче зарошені.
"Був я чи не був біля ставу, не має значення, — міркував він, — але Мати Божа показала мені місце, я запам'ятав його. Оце важливо".
І, змовивши "Богородице Діво, радуйся", заснув щасливий.
...У нашому містечку велелюдне свято: відновлену скульптуру Діви Марії переносять на її давнє місце у скверику. Йде від церкви велика процесія. Несуть хоругви і фани, а також синьо-жовті стяги. Співають аж три хори: церковний, з Народного дому і шкільний. Приїхали священики з сусідніх сіл. Попереду несуть фігуру поважні пани — церковні братчики. З боків — почесна варта — це стрільці в одностроях і мазепинках. Діти несуть предовгу гірлянду із квітів та зелені. І найперший серед них Славчик: ціле містечко тільки й говорить, що про нього. Бо це він віднайшов голову Божої Матері.
* * *
Червоні маки
Про цей випадок, напевно, вже не пам'ятають у Львові, але про нього ніколи не забуде Яринка. Тепер вона пані Ярина, а тоді була цибатим дівчиськом із п'ятого класу.
Змалечку на Зелені свята Яринка з батьками ходила на Янівське кладовище, де знаходилися зруйновані могили стрільців Української Галицької Армії. Сімсот могил — й усіх їх сплюндрували комсомольці та комуністи. Лише декілька хрестів уціліло, на кожному з них проглядали викарбувані тризуб і напис — "Невідомий стрілець". Яким дивом вони врятувалися — не збагнути. І от настав час, коли люди трохи оговталися, відійшли від страху і взялися упорядковувати запущені гроби. Повиполювали бур'яни, повикорчовували кущі, постинали багато дерев, що були зумисне посаджені на кожній могилці, аби, виростаючи, потрощили залізобетонні береги-облямівки гробів. Опісля львів'яни понасаджували барвінок та маки і стали знову сходитися на стрілецькому цвинтарі у свята, як раніше, коли ще не було у Львові комуністичної влади. Люди запалювали свічки, молилися, співали стрілецькі пісні, "Вічную пам'ять", а найбільше "Видиш, брате мій". Іноді відправляли панахиду — якщо знаходилися відважні священики. Однак, таких свят не було аж так багато. Яринка бачила, як від зворушення люди плакали.
На третій рік оговталася і міліція, і таємна поліція (каґебе) — фотографували усіх, хто підходив покласти квітку чи запалити свічку, аби потім покарати сміливців: звільнити з праці, з інституту, а навіть посадити на десять діб до тюрми.