Вибух вулкана
Землетрус. Огляд після вулкана. Піч
та льох. Дощова пора. Гончарня. Лук
та стріли. Списи. Каганець
Темна ніч оповила острів. Навкруги панувала безмежна тиша. Стомлений цілоденною працею, Микола спав твердим, спокійним сном. І снилося йому, що пливе він десь морем, що зривається ураган, з шумом страшним б'ються о байдак хвилі й розбивають його. А над головою скаженіє вітер і грім гуркоче так, що, здається, земля провалиться. Мабуть, недовго снився Миколі цей страшний сон, бо вчув, як щось ударило ним, і він, заспаний іще, скочив на ноги.
"Це, значить, не сон", — подумав наш козак і занімів із жаху. Навкруги робилося щось страшне, нечуване: земля тремтіла під ногами; у вуха вдаряв страшенний гук та клекіт, і важко було розібрати, чи грім це, чи валиться ліс, чи розвалюються скелі.
Страшний ураган ревів, як мільйонне стадо хижаків, поривав із собою старезні столітні дерева й кидав уламками скель, мов порошинками.
"Чи не кінець світа прийшов?" — шепотів Микола ні живий ні мертвий. І хоч не один раз заглядав смерті в очі, чув, проте, як сторч стає волосся й запирає дух у грудях. Та роздумувати довго не було часу, й він миттю вискочив із печери. Перелякані лами бігали по подвір'ї в божевільнім жаху. Не пробіг Микола й трьох кроків, як уламок скелі, що звисав над печерою, повалився з страшним гуркотом і, розбившись на дрібні шматки, присипав вхід. Побачивши це, Микола кинувся на горб, що стояв самотньо над морем. "Там море: безпечніше буде!" — промайнула думка. І хто зна, скільки він біг отак, але зненацька спинився, і мороз пробіг по тілу: гора, на яку саме кинувся бігти, стояла в полум'ї! Із широкої щілини вилітало з страшним гуркотом каміння, пливла невпинно розпалена, жаріюча лава. "Тут, мабуть, уже й смерть мені буде", — майнула думка. А лава посувалась усе ближче й ближче. Гаяти не можна було ані хвилини.
"Як гинути маю, то хоч не в оцій проклятій смолі!" — подумав Микола та й, зібравши останні сили, кинувся мерщій на берег моря. Але тут теж була страшна картина. Із чорних густих хмар струменем лив дощ. І хоч не раз доводилось нашому козакові бачити страшні зливи в степах України, такої ще не переніс на своїй шкурі ніколи. З неймовірним шумом, мов Дніпрові хвилі на порогах, лив дощ. Розбурхані, шалені вали-буруни то підіймалися високо-високо вгору, то знову розсипалися, і тоді з дна моря виглядала страшна безодня. З клекотом пекельним ударяли хвилі о берег, вдиралися на нього й заливали все більший і більший простір.
Миколі нікуди було ховатися. Хвилі почали вже досягати його ніг. І він стояв, блідий, нерухомий, чекаючи смерти. Раптом погляд небораки впав на горбок: там височіло старе дерево. Зрадів Микола й, забувши, що вже зібрався на той світ, бігцем, по коліна в воді, добрався до горбка й, хоч який був виснажений, вліз на гілляку. "Якось рятує Бог козака! — подумав бідолаха, дихнувши вільніше. — Може, таки не дасть Він загинути хрещеній людині в чужій землі!" Але, коли'поглянув із дерева навкруги, побачив таке, що аж крикнув із великого болю: хвилі несли повз дерево його дорогих лам.
Бідні створіння, борикаючись із хвилями, так жалісно, так розпачливо мекали, що аж сльози стали в очах запеклого козака. І шкода було йому лам, що вже хотів зіскочити з дерева й рятувати, хоч би самому довелося головою накласти. Та цієї ж миті величезна хвиля схопила їх і понесла далеко-далеко...
Як довго просидів Микола на дереві, не тямив.
Лише чув, мов крізь сон, що гуркіт, шум вітру й клекотіння моря потроху стихає. Небо почало прояснятися, а на бережині лагідно плюскотіли невеликі хвилі.
Сонце, червоне мов кров, почало якраз ховатися за обрієм, як Микола, стомлений до безсилля, зліз із дерева. Аж тепер міг подумати про все, що трапилося. Сум важкий наліг на душу. Навкруги бачив лише дику, страшну руїну. Уламки скель, вирвані з корінням дерева, тут і там загиблі птахи — це все нагадувало на кожному кроці страшні хвилини, які зовсім недавно довелося пережити.
"Що мені тепер робити? — думав Микола. — Печеру, єдине моє пристанище, присипало, певне, камінням або рознесло, що й сліду, може, вже з неї немає. Бідні лами потонули десь в розбурханих хвилях. І я зостався знову без даху, й знову самотній..." І зажурився козак.
А тимчасом усе вже вщухло. Полум'я більше не виривалося з щілини, тільки час до часу знімався чорний дим і стікала поволі гаряча лава. "Поки що втихло, — журно думав Микола, — та хто його зна, чи за хвилину не зірветься знову буря, чи знову не літатиме каміння, та й полум'я не почне бухати з проклятої гори. А як не тепер, то за місяць, як ізнову кривавою працею загосподарююсь." Отак сидів він у важкій задумі, притулившись спиною до дерева, з якого зліз, та й не зглянувсь, як усе навкруги вкрилося чорною пітьмою ночі...
Уже світало, як прокинувся Микола зі сну-забуття. Холодний вітерець лагідно колихав листям дерев, далеко край ліса червонів небосхил, навкруги лунали веселі пташині пісні. І наче легше стало Миколі на серці. "Якось-то воно буде, — подумав він. — Коли зостався живим та й руки-ноги не скалічені, то не загину".
І підбадьорений пішов до своєї домівки. Та яке ж велике було його здивування й безмірна радість, коли біля печери побачив своїх лам! Очам власним не йняв віри! Кинувся до лам, почав гладити й пестити, як малих дитинят. А вони з радощів весело мекали, м'якою вовною гладили йому ноги й лизали руки. І тої хвилини забув Микола про весь світ! Чув, як щораз жвавіше б'ється його серце, й нова сила й бадьорість вступають у груди. І, отак радіючи, подався в супроводі лам до своєї печери.
Коли прийшов туди, то побачив, що справа зовсім не така погана, як він собі уявляв. Щоправда, завалилась каменюка, яка заступала дах, потягнувши за собою чималу брилу землі, одначе не так важко було повикидати уламки з печери й знову в ній вигідно оселитися. А коли придивився Микола ближче, спостеріг, що каменюка ця скоріше чи пізніше могла завалитися й придавити його в печері. І радий, що позбувся небезпеки, не шкодуючи за покрівлею, заходився він вичищати помешкання від каменюк і грудок землі. Робота йшла швидко. Нарешті зосталося тільки два великі уламки скелі, але їх не можна було викотити надвір руками. Одначе Микола недовго думав. Хіба ж не доводилось йому викочувати на чайку важкі бочки з порохом чи кулями або важницею воза піднімати! Підклав під уламок скелі кремезного дрюка, спер його об колоду та й почав підважувати цілим тілом. І отак, підважуючи раз у раз кам'яну брилу, почав посувати її все далі й далі. По деякім часі не було у печері жодної каменюки.
"Ось і знову маю домівку, — відпочиваючи, думав Микола. — Та й боятися вже не треба, що в будь-яку хвилину завалиться покрівля, бо стіни й дах тепер із суцільної скелі, в якій не побачиш найменшої щілини".
Цікавий, як вигляда зблизька вулкан, про який учився колись у школі, вибрався Микола на місце вибуху. Але хоч як хотілось йому заглянути в кратер, з якого ще час від часу вилітав дим, таки не зважився. Бо хоч лава вже трохи й остигла, стікала, проте, поволі й безупинно згори, заливаючи грубий шар попелу й розкидане навколо гаряче каміння. Отак, розглядаючи вулкан, нагадав собі Микола, що в тім боці, куди зсувалася густа маса лави, ростуть кущі картоплі. Наляканий, побіг мерщій туди, але з радістю побачив, що вони стояли незачеплені. Отак, щоб забезпечити себе, викопав він кілька кущів картопЛі й порозсаджував їх у різних місцях острова.
Оговтавшись уже цілком після вибуху вулкана, заходився наш господар кінчати піч.
Швиденько викопав яму, насипав туди глини, полив водою, замішав, докинув трохи піску й почав мурувати стіни. А що працював Микола, не розгинаючи спини, то в три дні піч була готова.
Між тим гора перестала зовсім диміти, але Микола пішов до вулкана, щоб на власні очі побачити, чи не загрожує часом новий вибух. Схили гори й кратер укриті були застиглою чорного мазюкою, проте навіть із ущелини не добувався вже дим. "Певно, вулкан знову погас, — подумав Микола, — може, дасть Бог, на тім і скінчиться". І, цілком заспокоєний, вернувся додому.
Тепер треба було йому, насамперед, запастися їжею на зиму, щоб не загинути з голоду. Минуло кілька днів, і наш козак упіймав уже сім лам. Він усіх повбивав, крім старого самця, зоставивши його при череді освоєних лам за стадника. М'ясо Микола посолив та й повісив у піч задимити... А що боявся, чи не мало буде шинки, як довго протягнеться зима, вибрався знову на лови. Та цим разом Миколі не пощастило. Лами обходили його десятою дорогою.
Та впертий був Микола. Коли заходився коло чогось або що задумав, мусів скінчити, аби не знати що! І ось придумав він інший спосіб. Уже кілька разів він зауважував, що лами, вгледівши чи відчувши ловця здалека, обходили його манівцями й мерщій бігли через горбок у гущавину. Микола помітив також, що на другому боці горбок цей був оточений колючими хащами, мов живоплотом, а за цим живоплотом підносився кам'яний мур, зо дві стопи заввишки. І кожного разу лами перескакували ці хащі, стрибали через мур та й зникали з очей. Цього було нашому ловцеві досить. Одразу ж за хащами він викопав глибоку яму, прикрив її сушняком та хмизом і вже другої днини застав у ній двох дорослих лам.
"їжею забезпечений я тепер на цілісіньку зиму, — думав Микола по кількох днях, виймаючи з димарні шинки. — Та де переховувати її взимку?"
Але виявилося, що цим разом козакові нашому допоміг землетрус. Неподалік від печери запалася гора, й через це утворилася друга печера, глибиною десь на два метри, отвір якої виходив якраз на Миколине подвір'я. Отже, без усякого труду мав Микола в своїм обійстю льох.
Іще треба було Миколі запастися сіном для лам, паливом та картоплею. Сіна назбирав він цілий стіжок, але поспішав, та й не зауважив, що складає трохи вогке сіно. Аж як побачив одного дня, що сіно димить, засунув у нього руку, а туди наче жару хто насипав. "Ага, от в чім річ! — зрозумів Микола. — Поквапився трохи та й склав вогке сіно. Добре, що хоч не зайнялося, а то й таке трапляється!" Розкидав мерщій стіжок, висушив сіно та й склав знову копицю, а щоб не мокло, накрив дахівкою з очерету.
Упоравшись із сіном, Микола назбирав дров: гілляк та сушняку й поукладав рівненько в стоси, прикривши теж од дощу очеретом.
Потім накопав він картоплі й зсипав у льох.