Зайдіть до меморіального музею-садиби Івана Козловського, влаштованого у відбудованій хаті його батька, походіть садом, парком, селом. А якщо постоїте під улюбленими вербами Івана Семеновича, то дізнаєтеся, про що вони шепочуть.
Москва — Мар'янівка.
2008—2010рр.
Москва сльозам не вірить
Перед автором стоїть дуже важке, а може, навіть і непосильне завдання: правдиво розповісти про життя української діаспори в Росії, але при цьому не пересварити ще більше її лідерів, не образити активістів, не зіпсувати й без того зіпсовані стосунки між двома державами.
Столиця антиукраїнства
Оминувши такий глибочезний пласт, як історія українців у Росії, котра бере свої початки від Київської Русі, підемо далі, до нинішнього їхнього становища та проблем. До 1988 року (пік горбачовської перебудови) українці Росії були величезною розпорошеною і безликою масою, яка виконувала роль гарматного м'яса в нескінченних війнах, ударної робочої сили на індустріальних новобудовах, людського пороху в концтаборах. Проте чимало наших єдинокровних братів завдяки своїм талантам та зреченню українського коріння зуміли доскочити високих постів у державних структурах, посісти помітні місця в культурі та науці Росії, ставши відомими письменниками, науковцями, політиками. Загалом доля українців була схожою на долю більшості народів, які населяли Російську імперію, а потім "союз нерушимый". Росіяни, якщо й мали певну перевагу, то лише духовну, діставши від обох імперій такий козир, як "язык межнационального общения". Щоправда, тривалий час мали вони і свою державу. Але що вона їм дала?Одразу хочу провести чітку межу між пересічними росіянами і чиновництвом, цим величезним кланом, котрий впродовж століть насаджував суспільству ідеологію великодержавництва, інфікував його українофобією і продовжує це робити й нині. Спочатку центр антиукраїнства був у Санкт-Петербурзі, а потім перемістився до Москви, котра стала державою в державі, зі своєю окремішньою політикою, особливим менталітетом населення, в основі якого — презирство не лише до "нацменів", а й до росіян із периферії. Без сумніву, шовіністичне жало саме тут, у Москві, із рубіновою зіркою на його кінці. Ох, ця ж Москва, скільки душ українських поховала. На кару й муку сюди висилалися найбільші українські праведники М. Грушевський, О. Довженко та багато інших. На славу матушки-Росії і на приниження національних провінцій витягувалися звідти ліпші з ліпших. Одні здобували світову славу, інші — втрачали тут себе та свій талант, розчиняючись у цьому космополітичному Вавилоні...
Під ковпаком
На хвилі перебудови, коли входили в моду демократія і гласність, українці стали робити спроби усвідомити самих себе, свій потенціал, місію. В усіх регіонах Росії — від Калінінграда до Владивостока, від Норильска до Кубані — в кінці 80-х минулого століття утворювалися культурні та громадські об'єднання українців. Першим було московське товариство української культури "Славутич" на чолі з Павлом Поповичем. 1993 року було засноване Об'єднання українців Росії, яке очолив письменник Олекса Руденко-Десняк — син відомого українського письменника О. Десняка. Через три роки з ініціативи української громади парламент Російської федерації ухвалив закон "Про національно культурну автономію", згідно з яким діаспорні організації в Росії діставали широкі можливості для свого розвитку. 1998 року в Москві було відкрито Культурний центр України. 2000 року українці Росії здобули ще одну перемогу — таки відновили Бібліотеку української літератури, розгромлену 1938 року сталінськими сатрапами. Це був пік українського руху в Росії. На той час до ОУР входило понад сто українських організацій. Народилися і здобули визнання тисячі художніх колективів, виходила всеросійська газета "Український кур'єр", майже кожний регіон мав своє періодичне видання, створювалися недільні українські школи. І чим далі від Москви, тим багатшим і яскравішим було життя українських громад. Особливо процвітало воно в національних республіках: Татарстані, Башкортостані, Комі та інших. Але, починаючи з 2000 року, з українським рухом стало коїтися щось незрозуміле. Було враження, ніби його накрили скляним ковпаком. Тобто він рухається і далі, але лише по колу, не виходячи за червоні фішки, які розставила нова російська влада: "шаровары и песни — это хорошо, все остальное — плохо". Було очевидно, що після періоду єльцинської вольниці Кремль повертається до імперської політики поглинанння Росією всього неросійського і передусім українського.ОУР, яке об'єднувало близько трьох мільйонів українців, вочевидь, стало для путінської влади неприємним відкриттям. Мовляв, звідки взялося на наші голови таке потужне національне утворення після кількох століть "ефективної" національної політики? Мабуть, не випадково у керівній верхівці цієї організації загострилися чвари. 2005 року помер голова ОУР О. Руденко-Десняк. Постало питання про нового лідера. Хотілося такого, щоб мав авторитет і потужні фінансові можливості. Бо безгрошів'я замучило, не давало ступити й кроку. Загальноросійські заходи: фестивалі, семінари, конференції, видання газет та журналів, — потребували значних коштів. А без тих заходів ОУР — пустий звук. Довго дискутували, не могли дійти згоди. Вирішили тимчасово обрати співголовами Валерія Семененка (Москва) та Василя Бабенка, одного з керівників національно-культурного центру українців Башкортостану "Кобзар". На тлі цих хитань на горизонті з'явився Василь Дума — успішний підприємець, член державної Думи Російської Федерації, людина, яка пишалася своїм українським корінням, котра своїми мільйонами сліпила багатьом українцям очі. Заявив, що готовий всебічно допомагати українському рухові і навіть очолити його. Частина регіональних лідерів попервах зустріла цю пропозицію в штики, відчуваючи в ній пастку. Але згодом Рада ОУР вирішила дати Василю Думі шанс проявити себе на посаді голови Координаційної ради, яка була запроваджена спеціально для нього. Старався, був активним, допомагав матеріально. Тож через деякий час ОУР знову змінює свій статут, увівши до своєї структури посаду голови Ради. Її довірили Василю Думі. Рік, а може, й півтора працював так, як від нього й чекали. Підтримував ініціативи, виділяв на їхню реалізацію солідні кошти, виявляв повагу до співголів, регіональних лідерів. Але потім актив ОУР став відчувати, що новий керманич намагається натягувати віжки, прагнучи одноосібного правління. У засобах масової інформації, як свідчать деякі регіональні лідери, він дозволяв собі висловлювання, які ображали національні почуття українців Росії. На чергових парламентських виборах від імені Ради ОУР закликав голосувати українців за "Единую Россию". Терпець більшості активістів ОУР увірвався. "Ми не проти цієї та інших російських партій, але ОУР, згідно зі статутом, є неполітичною організацією", — говорить Валерій Семененко. Між головою Ради, з одного боку, та співголовами ОУР, більшістю регіональних лідерів із іншого, спалахнула холодна війна. 2 лютого 2008 року Рада ОУР ухвалила рішення про звільнення Василя Думи від обов'язків голови Ради, залишивши його головою Координаційної ради — органу суто символічного. Реальна влада в ОУР перейшла до двох співголів В. Семененка та В. Бабенка. "Ми зобов'язані були це зробити, бо від нього більше шкоди, ніж користі. Він із нами розмовляв зверхньо, як командир і лише російською", — розповідає голова Національно-культурного центру українців Башкортостану Володимир Дорошенко.
З Василем Думою мені зустрітися не вдалося. Секретарка в його депутатському офісі зафіксувала і це бажання, і мої телефони. Але минав час — ні привіту, ні отвіту. Довелося читати сторінки Інтернетвидань, де В. Дума роздає інтерв'ю. Ось зразки його висловлювань: "...Так склалось, що в нас дві батьківщини. З цієї точки зору я навіть не сприймаю російських українців як діаспору. Всі ми — росіяни, білоруси та українці — одне ціле. Я навіть не хочу знати, хто від кого походить і хто нас поділив. Вишикуй росіянина, українця, білоруса, хоч жінку, хоч чоловіка, хоч дітей — ми ніколи не розпізнаємо їх за національністю, поки не розкриють рот. У наших націй один і той же психотип. Важливо, що російська та українська — однакові мови. Нема потреби чітко володіти українською. Тим паче, що української мови як такої нема! Західна Україна — одна мова, Київ — інша, Донецьк — третя..." (Марина Калашникова, 11 липня 2007 року, Москва, інтерв'ю виданню "Главред").
Коментарі, як кажуть, зайві. Якщо очільник російського українства має такі антиукраїнські думки, можна лише уявити, що говорять і думають російські антиукраїнці. Не випадково з'явився Василь Дума в українському русі, ой не випадково. Через те "думівщину" довелося лікувати хірургічним методом.