Незадоволений такими перестановками, місцевий люд заремствував:
– Як це так? Місто стоїть на Москві‑ріці, а називає його кожен зайда, хто як хоче? Ми, кревні мешканці її, з цим не згодні! Бо нашою угро‑фінською мовою Москва – це коров'ячий брід, і це гордість для наших незчисленних крупнорогатокопитних стад!
Тут вони трохи лукавили, адже хто візьме й розгорне угро‑фінський словник, той побачить, що це не "брід", а "твань", тобто грязюка, перетоптана з кізяками, однак усі місцеві мешканці на той час свою рідну мову щасливо забули й тому, обурені, зробили от що – напали на Київ збройно. Як таке могло статися? А дуже просто, бо матуся в Андрія Бухолюбського була половецької національності татаро‑монголка, колись її, князівну, бойовим порядком пошлюбив Юрій Долгорукий і ввів у свій гарем, що їй не дуже подобалося, от вона й вирішила переінакшити династію нелюба. І для цього через свої давні тюркські зв'язки прознала:
– Синочку, шухер!
– Шо таке, мамонько?
– Наші соплеменні кревні орди готують великий похід імені хана Батия на Київ!
А хана в той час паханили варяго‑вікинги, вони, прознавши про Батия, дуже трухнули, забрали з Києва, що там було ще цінного, й збройно дременули на свої давні скандинавські терени. Но вони були дуже дурні, що не постерегли тут найдорожчу цінність, а саме ікону святопрестольну Вишгородської Божої Богоматері, бо ці дикуни поклонялися не їй, а простому молотку, іменованому на цю честь Тором, а ікона на нього геть не була схожа. (До речі, значно пізніше інші варвари возведуть цей молот собі на герб поруч із серпом.)
Дак от, Бухолюбський вдирається в Київ, руйнує його, і все, що там лишилося після варягів (а це були незаймані, бо не потрібні їм, православні церкви та храми), все геть божественне здирає й перевозить на північні свої угро‑фінські терени. За таку велику любов до християнського начиння його й прозвали, нарешті, Боголюбським. А ікону перейменували на Володимиро‑Божо‑Матірську, бо на Москву він іще не зазіхнув, а одсижувався під містом Володимиром.
Хам же Батий, легко після такого погрому захопивши Київ, у подяку за нього погодився возвеличити Боголюбського.
– Бо тіко він, – вирішив татаро‑монгольський хам, – створить царство, яке буде повністю татаро‑підмонгольське.
– Яким образом? – здивувалися хаменята.
– Таким, шо всі бояри з воєводами будуть із наших улусів.
– Як він погодиться?
– Дуже просто, бо він по крові вже наш.
Батий бо був зацікавлений у повстанні Московської орди під пануванням кревного половця. Тому Андрій Боголюбський, прикриваючись таким патронатом, безборонно шлюбить за це Кучінську доньку Уліту й геть законно успадковує Кучінські болота, історичний центр тієї твані, влучно поіменованої Москвою. Хто не погодиться з такою етимологією, нехай спершу відповість на просте історичне запитання: "А чому це столиця буцімто слов'янської держави нарікається не слов'янським топонімом? Не кажучи вже про однойменний гідронім річки‑Москви?"
Да, не люблять теперішні московіти такої простої правди...
Однак і тогочасні войовничі місцеві чистокровні московіти не були вдоволені полукровкою Боголюбським:
– Він, син степів, а присвоїв собі їхні гідроніми й етноніми!
І почали потихеньку ремствувати. Тут треба пригадати й Кучок, які поступилися тванями та болотами молодому зайді, навіть не програвши їх у карти, а той хоче захопити усі державні пріоритети, хоче із князі в грязі. Але чомусь зволікає та й зволікає.
А з іншого боку ним були не дуже вдоволені ординці:
– Бо він і для нас теж не є чистокровним татариномонголом, а теж лише наполовину полукровком...
А це було кепсько для заснування татаро‑монгольської столиці великого нового ханства (царства). Тож непогано би і його замінить на свого чистокровного улуса.
Вони тихцем підбурювали родичів Кучмівських, підкалдикуючи, що це їм по праву належать столичні терени, бо, буцімто її засновник Юрій Долгорукий по‑простому підпоїв старого їхнього Кучку, й тому хитро виграв Москву в кості (а не карти, як свідчать літописи, бо карт тоді ще на світових історичних політичних теренах не було).
Ті, справедливо міркуючи, що коли Андрій Боголюбський досягне свої царственної мети й воцариться, "то вже потім Москву ніякими картами чи кістками назад не одіграєш, ні навіть у шахмати – бо це вже буде не твань, а повноцінна імперія".
І от вони всі, найближчі його родичі у кількості двадцятьох душ чоловіків (купно й з жінками), у башті села Боголюбово вночі підступаються під важкі двері його палат. Їх бо обурило: він щось запідозрив і став маніакально забобонний, і замикається у баштах веж. Тоді вони, пускаючи поперед себе дружину царську Уліту Кучку, проникають під нічні двері його.
– Впусти мене, любчику, – ніжно шепоче Уліта в замкову шпарину, – я бо прийшла тебе сексуально провідати...
Той, зрадівши од такої радості, одімкнув її, однак замість любощів побачив усю свою рідню, озброєну лютими мечами. Вдираються й по‑звірячому довго рубають його, колючи, і, вирішивши, що справу зроблено, спокійно виходять на подвір'я.
Так ні! Цей недобиток і собі, виявляється, повзе туди подихати свіжим повітрям.
– Ох ти ж сука, тобі було мало?
Це їх розсердило до такої міри, що вони його дошматували аж так, що одрубали навіть праву руку, якою він марно затулявся од лез. А труп заборонили людям поховати. Дозволивши, правда, собакам догризти його, що потім науково засвідчив наш славний академік Герасимов, котрий реставрував тіло по кістках. Як то кажуть, де народився, там і помер.
Ікону святопрестольну Вишгородської Божої Богоматері вони забрали собі (тепер уже по‑новому переіменовану на Володимирську), отож вона, вкрадена з Києва, стала найбільшою їхньою державною святинею. А під одрубану правицю позбирали докупи всі навколишні залякані собакоїдством фінські села і вєсі й отак постало нарешті царство, з дозволу Батия поіменоване Московською ордою. Через цю руку й і вважається, що Андрій Боголюбський є першим московським (хоч і не номінованим) російським царем, і саме його мощам вклонялися всі наступні монархи (а не праху Юрія Довгорукого, як би було належало, бо тоді б воцарилася київська зверхність). Но й тут є гарні перспективи, бо київський храм
Спаса‑на‑Берестові, де покояться його рештки, перейшов під руку московського патріархату й, можливо, буде перевезений до північної столиці, яку він колись необачно зо п'яну започаткував.
Ну, хто в це не повірив, то нехай пригадає, як Гітлер підступився під самісіньку Москву. І що? Сталін (а він був за своєю неповною середньою освітою семінаристом) раптом пригадав:
– Ми ж іще не розкуркулили забуту атеїстами ікону святопрестольну Вишгородсько‑Володимирської Божої Богоматері?
– Розкуркулимо! – була відповідь.
– Ні в коїм разі!
Й узяв її та й обніс навколо Москви, й німецько‑германська навала одкотилася.
Те ж саме зробив і Єльцин. Коли почалися гекачепівські невпинні смути, то він теж обніс нею їх, і воцарився. Той діяв за здалегідь попереднім планом, бо коли ще був партійним удільним князьком в Єкатеринбурзі, то наказав знищити упень будинок, де розстріляли останнього російського царя Миколу ІІ зі всією сім'єю законних нащадків. А сталося це 17 липня – точнісінько на знаменний день, коли святкуються святці кого? Та ж Андрія Боголюбського, найпершого фактичного царя.
Отак! Саме така була подальша доля Андрія Боголюбського? За всі його вищезгадані подвиги московський патріархат причислив його до рівноапостольського лику святих, хоч це сталося аж через п'ятсот літ, але й до того люд московський почитав і вклонявся, на честь його збудовано храм на Красній площі імені Андрія Боголюбського, за що в подяку й було осліплено Василя Блаженного. Отак усе складно вийшло.
Хоча й тута треба сильно подумать, хто й кого зачислив у святці, бо й по цей день, Москва, яка стоїть на таких дивних піруетах історії, ще й досі являється єдиною в світі європейською столицею, яка ніколи не була хрещеною. Отакечки. Хоча й має найбільшу в світі християнську паству, хоч і не охрещену... Ну не парадокс? Хрестити її, хрестить щосили, як колись зробив із Києвом св. Володимир. Вона зараз має свого Володимира, та ще й Володимировича, то чому ж він зволікає? Тут не треба чухатися, як це робив був Андрій Боголюбський і дочухався...
Позганяв би усіх її мешканців у Москву‑ріку, знову би перетовк на твань, охрестив би нарешті кожного, та й сам теж канонізувався у сан рівноапостольного. Й не треба було би знову і знову чергуватися владою з Мєдвєдєвим, який за народною легендою – онук Петербурзького равина, що для Росії нетипово. Як нетипово для неї і все інше.
Рецептуарій
Треба отак встати з ліжка зразу на дві ноги, желатільно на праву, а тоді йти їхати на Петрівку, в те місце, куди переїхав ринок Птічка, й і там купувати манікюрні ножнички, тіко не китайські, а справжні з місцевого метала заліза, вже тоді везти їх на Ладимирське, тіко не в однойменний собор, а на однойменний ринок, хоч він і не біля собору, а навпаки, отам знайти точильника Едюарда і щоб він наточив їх тобі не для рєзки ногтєй, а для стрижки. І от тоді після того йдеш між рядами і шукаєш справжню селянку, а не перекупку, і не найдя її там, ходиш навколо ринку доти, доки знаходиш, і, підойдя, купуєш у ней два стакани чорної смородини.
Плюєш на чотири сторони і їдеш дванадцятими тролейбусами доти, доки не натрапляєш на кондукторшу Настю, в якої викупаєш сто однокопійочних копійок. І везеш їх з пересадками на Ладимерський, тіко вже не ринок, а під собор, і, обходя його тричі, хрестиш копійки й роздаєш їх стам жебракам, желатільно циганської національносте, і тіко після цього береш цими пучками пальцов ножнички й і починаєш стригти смородинки в смислі вистригать з єїх остатки зародків, такий пушок, і, настригши наперсток, з молитвами "Отрікаюся сатани" розвіюєш його, підпалюя на льоту сірниками (ні в койом случаї не зажигалкою, бо в їй нема сірки) на всі чотири сторони.
Купуєш в соборі тричі освячену лампаду і всипаєш у єї смородину й везеш її в Пирогів, де купуєш, знайдя комірницю Секлету, сто грам народної водки, після чого її везеш на Ладимерський, тіко не під собор, а під ринок, і даєш в руки точильнику Едюарду, шоб він своїми лічними святими руками перелляв її в твою лампаду, бо він має Божий дар розливати водку (і це доказано) таким образом, що після цього ні в кого не болить на ранок похмільна голова, скіко б хто не випив, лише потім їдеш додому, хрестячись і спльовуючи на всі чотири сторони, і вже там, купивши попередньо коричньовий обгорточний папір із‑під випічки просвир, вісім шматків його спалюєш на блюдечці, а той лой, що остався на поверхні, зішкрібаєш і зчищаєш у розчин смородини й лише після цього під домашньою іконою чіпляєш біля своєї вічногорящой лампадки поруч і нехай настоюється у висящом положенії три дні, окружаємоя святими щирими молитвами.
А в це врем'я їдеш у Білу Церкву, тіко не під неї, а під пам'ятник танку, і куди вказує його дуло, ідеш достатньо времені, щоб дойти до колишнього розкаявшого замполіта Лук'янченка і не розповідая йому причину свойого прихода (бо він і так усе знає), починаєш благословлятись ним од гріховенних помислів стіко, скіко він найде нужним, щоби опісля, пропустивши на вокзалі першу іліктричку і другу, сівши в третю її, їхати додому, мовчки везя при собі слова благословення, при чому не з ким не балакаючи, і, мовчки в цій тиші замішуєш пісне тісто, і скачуєш з нього вареники, предварітільно начинивши той загустівшой розчиненой смородіной, яка висохла вже достатньо під лампадкой.
Потом тіко підпалюєш газ із тої самісінько сірникової коробки, варячи у святоапостольскій Печерськолаврській молящій предварітільній криничній воді, що витікає з попід Ближніх її святоюрських Варязьких печер, орошаячись і молясь нею, ти з'їдаєш їх, шепочучи слова правди, каючись і поношаючи диявола по три отченаші на вареник, повільно ковтаєш.
Тіко головне при цьому – не забути послідовність святого обряду.
(2 квітня 2013 року, наступного дня нової двадцятишеститисячолітньої космічної ери сузір'я Водограю.)
Житія
У тому, що ґречно‑велебний Демидій народився, немає нічого дивного, адже його мати працювала в придорожньому генделику, торгуючи не лише наїдками та напоями.
Додати, що крізь це південне містечко Нижній Ботодайбо, рухалося до святих місць безліч прочан, то ж не дивно, що вона завагоніла.
Від самого народження він вражав сумирністю, покірністю, а, головне, чесністю; знаєте ж, діти, як не вкраде, то збреше, а Демидик був не такий, а навпаки – і сам не крав, й іншим не давав, так, що слава про нього хутко розповсюдилася межи простими людьми.