Яблука з райського саду (збірка)

Запомни: на ослику й орать потрохи можна, а поні на таке неспосібне.

Річ у тім, що наш сімейний бізнес розростався, бо це якась пошесть на діабет пішла, люди почали більше цук­ру їсти? Не знаю, а то пити різних солодких вод – то це вже точно, особливо діти, так і хлищуть, а як на зло таких вод – яких хочеш і кожна солодша іншої, я вже десь й по радіо чув, що сахар вигідніше туди більше сипать, бо він консервант.

Попрощались біля маршрутки.

– Дак ти ж не довго, – устигла вона сказати, – головне, щоб не поні.

– Та задовбала, – не стримався я.

– Запам'ятай: у віслюка вуха довші, а в поні – грива.

– Господі, та шо я дурак який? У віслюка не тіко ву­ха довші, – шепотів я, щоб люди не чули.

– Дурак, – одмахнулася моя грамотна дружина.

– Ти зелень зразу не клади, дождись вже, коли приїду.

– Ага, повчи, повчи, – нарешті посміхнулася вона й одійшло, бо лише вона вміла отак посміхнутись.

Віслючок віз борзенько, я їхав і думав про своє, тобто який довгий став віслючий ряд на базарі, це тому, що че­рез енергетичну кризу віслюки розплодилися й стали вигідніші за бензин, так легко думалося, що мені прийшло на думку оце зараз завернуть на болото й натовкти міх но­вою ожиною, у нас вона цілюща, бо її росте в нас аж п'ят­надцять її різних типів, а, головне, що на болоті не тільки поживніша, але й без колючок. Це б який дурень бізнес на­рвав з колючками. Еге. Або взять ягоди. Це б дурень з неї почав би ягоди збирати на торг, правда, ягоди – краще проносне, але як ти їх насушиш? Та й люди од запорів не так часто страждають, як од діабету, це точно; а листочки вже стоять під осінь самі по собі підсохші, "ферменто­вані", – як повчала мене грамотна дружина, що можна на­перед на рік назбирать – це найкращий товар з неї, кращої навіть за картоплю, бо легший, но тут головне, щоб ніхто не здогадався з конкурентів, що вона помічна од діабету.

Вже й завернув був на таємну плантацію, так прига­далася та бабця з розповіддю про наше Довге болото, будь воно прокляте, і я вирішив за краще пригадати, яку класну синьоглазку вона продала дружині, і що та синьоглазка вже вкутана стоїть в чавунці й жде свого часу, тобто мене.

– Но, но, – підганяв я віслюка Пашку, – дак я й тобі дам попробувать, – обіцяв і сам в це вірив, хоч ніхто віслюків вареною картоплею не годує, але в такий день тре­ба його привабити до нової хати. – Но, но, вези до коханої.

Тільки я це сказав "до коханої", як він звернув з до­роги й погнав крізь кущі, що мало не здер мене, тому я не встиг зіскочить, спершу побачив два велосипеди, кинуті один на одного, а тоді закоханих, кинутих одне на одне – вони були в ту мить смішні, не тому, що роздягнуті, а то­му, що могли бачить в таку мить що завгодно, лише не цікаву віслючу морду.

Насилу я Пашку виштовхав на дорогу, так, що він об­разився.

Їдемо, і я, дурень, не втримався:

– Но, но, я ж тобі ясно сказав: вези до коханої.

Тільки я бовкнув, як він збочив і погнав мене крізь верби, я балансував, щоб не вбитись, а коли віття кінчи­лося, то побачив у закапелику щось таке, що не збагнув: аж дві закохані парочки, але геть татуйовані, й тому мені не лише тіла, а й малюнки переплуталися. Пашка пер­ший збагнув, що це блотні, скинув мене й сам почав тікать, а я вже слідом, особливо, коли один мальований вийняв ножа. Якби не вийняв, то я може б і не втік, а тут рвонув так, що знав: ніякий голий мене не здожене.

Пашка дочекався мене на трасі, винувато косив оком, тобто дивувався, що я вискочив живий, міх я вже не став шукати, лишив це на потім, а вирішив за краще всю доро­гу мовчать, бо біс його зна, як розумна тварина реагує.

Зітхнув уже, коли побачив хатинку й почув розкішний картопляний дух, Пашка теж зрадів, однак я його в хату не пустив, а припнув надворі.

– Коли ти вже мені ножки піднімеш? – намагалася сваритися дружина.

– Та хоч зараз, – бо в очах мені ясно стояла та кар­тинка з татуйованими, й лагідно так обійняв її всю ззаду.

– Дурак, найшов время, дурак, я про ножки стола, – ніжно боронилася вона.

Й необачно нахилилася різати зелень на тому низь­кому столику, якому я давно обіцяв подовжить ніжки, однак не робив цього принципово, бо дуже любив, коли жінка моя низько нахиляється, от як зараз, обійняв, по­чав заголяти й дотягнувся губами до спинки, тут вона впустила ножа й раптом почала гидко сміятися. Я отетерів і підвів очі, і що я ними побачив: крізь вікно всу­нувся Пашка й намагався поцілувати її з іншого боку.

Автобіографія

Я не був сином повітового батюшки, хто шаманив ка­дилом, запозиченим іще з неоліту, чий аромат надто впливав на довірливі гіпофізи, бентежачи феромони, на­вертаючи в лоно (sic!) церкви, а ще ж куди? Тим часом церкву відділили від держави, але державу не відділили від церкви, і вже він зрить і чує, як Орджонікідзе висту­пає в цій же споруді про сакральну силу електроструму, і довірливі миряни вже переймаються, і так само не тям­лячи термінів.

Я не був активістом бігши задравши хвіст за залізним конем, аби пісяти новим щастям в його спорожнілий радіатор, я не був ні разу афганцем, хто освячує своїм покривдженим душманськими кулями тілом пляжу, пере­повненим нестріляною молоддю, я не гонив отари золоторунних фавнів за океани буття із небуття, і не пас те­лички за селом на румунсько-польському кордоні, я не бігала з косинкою, вимахуючи кожному аеропланові зго­ри, з висоти розкуркуленої копиці та цупких обіймів районного оперуповноваженого зустрічати густо-роже­вого ранку в ночвах окріп'яного цебра чебрецевої води над смутком хмарин посивілих.

Я також не був онуком машиніста надважкого паро­тяга, який удаль гуркотів перевантажені скарбами пох­нюплені теплушки, яких туди вивозитиме і його правнук по рейках, справедливо полискованих сліпучим світлим шляхом, я не був жодного разу сином політрука, який са­ме підривався на піхотній міні понад дротяним загоро­дженням, щоби по його розмінованих уламках могли пробігти в атаку інші бійці ставити йому пам'ятника, сту­ливши ті шматки, нарешті, воєдино скульптором, хто са­ме пропивав свою третю великодержавну премію, я не був пасербником комнезамівця-активіста, який борону­вав свято першої оранки під дулами яструбків, чиї "пепеша" боронили його од бандерівських мельниківців на шляху до "вепеша", аби вже ніколи першою оранкою не була ота, проралена новотисячолітнім Іваном-івлянином, а ще й разу не доводилося стояти до поясу голим в териконовій породі, одбиваючись відбійним молотком од на­вали всесоюзних рекордів, або й доїтися густими пінами одразу з чотирьох дійок дворукою дояркою Настею, яка не принесе ще й горнятка паруючої опари, вкритої окрай­цем хліба урожаю імені чотирнадцятого з'їзду.

Не падав вагомо і зневажено зерниною у пекучий чорнозем дев'ятсот тридцять другого, щоб не прорости трьома колосками в далекій Колимі віддаючи золото­носні жили, а натомість вбирала цілі поклади людських кісток, не вибухав протуберанцями щастя закриваючи чорнобильськими грудьми усі європейські народи, наче простісінький підлеглий піхотинець того комісара, хто за три кроки наступить на піхотну міну край знаменного місця, де Мала земля переходить у Велику, ба, не під'юрмлював довірливих блокадниць віддати останні крихти в сірникову коробочку партпайку, не туго обкру­чувався шовковим полковим прапором, щоби аніякий "шмайсер" не прострелив тулуба, коли затулятиму ним політпрацівників, бо я ще жодного разу не злітав ластівкою з рекордної естакади збудованої мною у аквапарку містечка розваг у стрімкі спінені хвилясті брижі річечки Стіксу, який плинно й повноводно несе свої хвилі для тих, хто прагне долетіти середини русла його, яка так добре відокремлює Міні-землю від усіх Середульших, не виборював турксибського каналу, не пробурював кунцівського метрополітену кабінетно-мармуро­вими кахлями, і не хромив харалужним підтипом печеніга, котрий не бажав, аби Київ ставав матір'ю й батьком міст городів руських, а навпаки – опускався мо­лодшим братом степовій орді, ніколи не понуряв своє бренне тіло до плинного Гангу разом з тисячами пілігримів набувати колективної сечотерапії, не вибри­кував півником строкато попираючи строкатими закор­донними лейблами розложисті хвилі Амурського вальсу.

Я ще жоднісінького разу не маковіяв, не сіяв-деревіяв, та не зілляв-божевілляв доки Мале Рало одзодіачувалося од Рала Великого, не відокремлював боротьби єдності з боротьбою протилежностей у прокуреному му­жицькими самокрутками червоному куткові сталінського портрету, не скрижалив по дніпрельстанівському сіро-бетонню мінус електрифікацію, не під'юджував юрбу дев'ятитисічневого грудневого повстання в каре на Се­натській площі грудневиків, доки туди ще не підтягли "Ав­рору", не потаймиру спускав у каналізацію ковбаси останкінські, любительські, докторські, чи й бо загортав бульдозерним ножем у промерзлий грунт Пулківських висот стражденного ленінградського кільця, не підсипав кришталиків ціаніду до пістолета, ні, не того, що поцілив Степана Бандеру, а до іншого, шкодуючи, що не існує для цього кришталиків сифілісу для набоїв, якими я, есерка Каплан, ось зара закандичу вождя світового проле­таріату, жодного разу не був нащадком гомельського равина й не нидів крючком над сувоями тори, закручених кільцями Мьобіуса, вишукуючи там першоджерела трьох складових частин, які виявилися направду по­тужнішими за три складові ядерної бомби разом узяті, не блазнився із чудодійних мощів святого Варфоламея чи Онуфрія, заздалегідь купивши законного вхідного квиточка до печер києволаврськосвятительського заповідника московському патріархатові, і баритоном я не був, зірвавши зливу овацій, сплутавши сольну партію Богдана Хмельницького з арією Бориса Годунова, не був також і гіпотенузою катета ні Бермудського, (ні просто мудського) трикутника, не кричав:

– Мамо, погодуй рибок, на що та відказувала:

– Тато пішов у плавання, він і погодує.

Не долинали до мене громовини завірюх, коли Авро­ра провістилася уперше п'ятикутною зорею,

Я не валандався по сопках Аму-Дар'ї й Манчжурії, не вимахував червоним простирадлом, затуляючи ним свою русявість межи чорнобородих сандіністів Сьрра-Кодроби, й не співав там "Гренада, Гренада, країна моя", не жбурляв протитанкової гранати в бомбардувальника "Хейнкель", бо він був літаком, не бронемашиною, не цілувався п'яно із янгольськими зулусами, хоча й відкрив їм таїну перетворень простого маїсу в перфектну брагу, не заносив я в секретні списки кайзерівської розвідки, та й то через одненьку фотографію, на якій я, змарнувавши чужі внески з партійної каси, виходив із Цюріхського борделю, підхмелений свіжоприготованими пранцощами нового завтра.

Не бив за це тилом прикладу, заощаджуючи ним на­бої для інших боїв, а трощив отих зайченят на оточених повінню розливу острівцях, яких не встиг порятувати дід Мазай, зайченят, чиї капосні мордочки зловісно нагаду­вали германських повій-курфюсток...

Еж ні, ніколи не марив блакитно-педофілічними поштриками сортирофільства, куди страшно й безкоштов­но зайти кожному дядькові Дем'янові, хто доніс-таки під Бесарабського ринка мішечок вівса, не реквізованого продзагоном Думенка-Дибенка, або чонівською заградиловкою Херсон-постачкому, а дотрудив-таки виставити межи кавказьких кашкетів свого незайманого хутірсько­го очіпка, на якого від часу та поневірянь був і перетво­рився, гай-гай! отой кашкет, люб'язно вручений на мос­ковському ВИПЕРДОСІ літньої сесії ВАСНХІЛУ са­мим товаришем Ладо Кекцкхавелі.

– Так і далі держать у своїх мозолястих надоях ви­сокі показники! – з непомітним акцентом зичив він, сплутавши Дем'яна із знаменитою дояркою Настею Дунченко.

Чого не скажеш про акценти сусідів-кавказців за при­лавками, які пропустили туди дядькове ячмінне насіння, аби менше було помітне їхнє конопляне, під виглядом якого вони торгували ізюмом, імбиром, перцем, перекуп­леними заздалегідь на наших овочевих базах, аби не муля­ти зайвий раз очі славним митникам на пересадці в Став­рополі.